Понеділок, 26.06.17, 06:44 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Галерея слави, гордості, надії » Вони – наше обличчя

Іван Король: «Щоб почуватися щасливою, людина має жити по совісті, допомагати іншим»
28.02.17, 10:59

У світі чисел і підрахунків він «свій». Там завжди все точно, зрозуміло, а якщо навіть щось не так, будь-коли можна написати формулу, яка допоможе вирішити проблему. «Я іноді ніч не сплю: все думаю над своїми розрахунками. А вранці встану, запишу, і якщо виходить – уже мені радісно. Я математик, розумієте?» – щасливо сміється завідувач кафедри комп’ютерних систем та мереж інженерно-технічного факультету, кандидат фізико-математичних наук, доцент Іван Король. І відразу додає: математики люди справді специфічні, не завжди зрозумілі іншим.

Іван Юрійович півстоліття пропрацював в Ужгородському університеті. Хоч доля пропонувала й інші варіанти, зокрема роботу в структурі, що співпрацювала з Міноборони, повернувся до рідного вишу. Тут його дім, де в маленькому кабінеті можна розробляти пристрої, що не мають аналогів, писати програми, які полегшують роботу людей. Наш винахідник не отримує за це мільйони. Йому просто подобається розробляти щось нове.

За свої наукові досягнення Іван Король став відмінником освіти, має численні відзнаки Закарпатської ОДА, почесні грамоти, у тому числі й міністерську. Проте на запитання, чим гордиться, відповідає: стосунками зі своїм колективом. Каже, йому дуже добре з ними. За стільки років спільної роботи ніколи не сварилися. Ба більше – раніше часто й відпочивали разом. Одно слово, повне взаєморозуміння. Навіть попри те, що пан Іван, як сам визнає, у роботі людина вимоглива і принципова. Такий уже вдався від природи. Зауважує: «Принциповість, вимогливість треба проявляти, щоб був результат, якість, яка зробить життя кращим».

За кілька днів до нашої зустрічі Іван Юрійович відсвяткував 75-річчя, тому розпочинаю нашу розмову з вітань. Розчулено мене обіймає. Трішки нервується. Потім розповідає, як перед ювілеєм хвилювався, чи все вдасться, як слід. Тепер же «цвіту́ від того, що людям сподобалося. Нині важко живеться, тому важливо отак зібратися в неформальній обстановці, розслабитися. Я щасливий, що зробив для моїх гостей щось приємне».

Про босоноге дитинство і формулу, що рахує прожите

 

Він народився 6 лютого 1942 року в окремій частині села Великі Лучки (Мукачівський район), яка тоді називалася Нові Лучки, у трудовій родині. Батько працював на кролефермі, мама спочатку на птахофермі, а потім у колгоспній ланці. У сім’ї було четверо дітей. Іванко – наймолодший. Добре пам’ятає, хоч був геть малим, розмови старших про війну, повернення з армії тата, якого не впізнав і з переляку почав кричати: «Проженіть німця!». Згадка про цей епізод і досі викликає сльози.

На запитання, чи був дуже люблений батьками як наймолодший, відповідає усмішкою. «Батьки нас любили, проте не пестили так, як нинішніх дітей. Я змалечку мусив допомагати по господарству. Спочатку пас гусей, потім – корову. Від нас у колгосп забрали і плуг, і борону, і півхліва. Навіть худобу випасати не дозволяли – все колгоспне. А як прогодуватися? Тож я вставав о 3 годині ночі і крадькома гнав пасти корову. О дев’ятій вже мав бути в школі».

Учитися малому Іванові подобалося. Каже, ніхто не примушував, старався сам, бо бачив, яке важке життя у колгоспників. «Мама була неписьменна, а батько самотужки навчився читати і писати. Я рано усвідомив: щоб жити краще, треба вчитися. Тому, навіть коли перейшов до середньої школи у Великі Лучки, щодня долаючи по 6 км бездоріжжям, не жалівся. Хоч важко було, бо взуття нормального не мали. Бувало, ходив босоніж».

Любов до точних дисциплін проявилася ще змалку. Подобалося рахувати – і все тут. Пан Іван пригадує, як один із сусідів, що традиційно збиралися у них дома повечіркувати після робочого дня, часто задавав йому задачі. «Він називав рік народження і просив порахувати, скільки йому років, потім – скільки місяців, годин він прожив на світі. Мені такі вправи були до смаку. Пізніше я вивів формулу, за якою на комп’ютері можна швидко порахувати, скільки місяців, годин, хвилин, секунд людина прожила. Тепер студентам з комп’ютерної інженерії даю таке завдання», – сміється мій співрозмовник.

Після 7-го класу Іванко вирішує вступати до… Ужгородського художнього училища. Якось так вийшло, що певний час був захоплений рисунком, тому виникла така ідея. Але не склалося, бо творчий конкурс, крім рисунку, передбачав уміння малювати й ліпити. Цих навичок хлопець не мав. Каже, що й не міг мати, адже, приміром, кольорові олівці для тогочасного покоління були розкішшю.

Студент, який розв’язував задачі для Міністерства оборони

 

1959 року Іван Король вступає на фізико-математичний факультет тодішнього УжДУ. Спочатку хотів у Харків, але для родини це було надто дорого. Студентом був старанним, бо знав, для чого вчиться. «Я вступив на спеціальність «Обчислювальна математика», яка у ті часи фінансувалася Міністерством оборони, тому стипендія в нас була вищою, ніж в інших студентів. Звичайно, я потребував тих грошей. У нас була дуже сильна група: Микола Лошак, Василь Маринець, Микола Ронто, Йосиф Головач… Ми мусили шалено працювати, аби витримувати конкуренцію. Пам’ятаю, як з Миколою Лошаком зачинялися в аудиторії і до пізньої ночі розв’язували задачі, доводили один одному теореми. Та й у бібліотеку часто була черга, бо іноді потрібну нам книжку мали тільки в одному екземплярі...».

Навчання приносило студенту Королю не лише задоволення, а й цікаві завдання державного значення. 1963 року, на 4 курсі, всю його групу відправили в Київ на семимісячну практику. Здобувати навички роботи на обчислювальній машині студенти могли лише в Інституті кібернетики та Київському вищому інженерному радіотехнічному училищі (КВІРТУ). Іван Юрійович пояснює, що в ті часи в Україні тільки в цих двох закладах були обчислювальні машини першого покоління – Урал 1 і Урал 4.

 

«Усіх дівчат і кількох хлопців направили до Інституту кібернетики, а решту, й мене в тому числі, – до КВІРТУ. До речі, щоб там працювати, треба було мати спеціальний допуск. Я потрапив до групи математиків, де розв’язував задачі військового характеру. Під час моєї практики до цих математиків та військових льотчиків КВІРТУ звернулися з Міністерства оборони України з проханням розробити алгоритм і програму, яка б точно розрахувала, як можна за допомогою літака-перехоплювача перехопити літак-шпигун.

Річ у тому, що на початку 60-х 1 травня американський літак-шпигун порушив повітряний кордон СРСР і на висоті 20 000 м летів у напрямку Москви. Радянські винищувачі, хоч набирали необхідну швидкість і висоту, перехопити його не змогли. Оскільки мета польоту була не відома, а в Москві йшов парад, то літак під Свердловськом збили ракетою. Тому профільне міністерство і просило про такі розрахунки.

Військові математики запропонували мою кандидатуру. Я погодився. До мене зі штабу направили підполковника, який вранці приходив, виймав із сейфу робочі документи щодо різних летовищ – і я рахував, консультуючись із льотчиками-професіоналами. За кілька місяців роботи я розв’язав цю задачу: розробив алгоритм і програму перехоплення літака-шпигуна у будь-якій точці неба над СРСР, до того ж реалізував її на більш потужній на той час обчислювальній машині Урал 4 (на ній вже можна було записати інформацію на диск). За виконання такого важливого завдання мені заплатили, дали оплачувану місячну відпустку, а потім запропонували залишитися працювати у КВІРТУ. Та я відмовився».

16 грудня 1964 року Іван Юрійович захистив дипломну роботу, а вже 30 числа разом із однокурсниками був призваний до лав армії. Служив у Львові. Прослужив 8 місяців і демобілізувався, оскільки мав довідку, що з 1 вересня буде працювати в школі.

Комп’ютерне вивчення іноземної мови

 

Після повернення додому вступає до аспірантури на кафедру обчислювальної математики матфаку УжДУ, яку закінчив у 1969 році. Паралельно з аспірантурою почав працювати асистентом кафедри теоретичної механіки і диференціальних рівнянь. 1970 року стає старшим викладачем цієї ж кафедри. А в 1972 році був переведений на кафедру обчислювальної математики. Саме тут і пропрацює аж до 1991.

Молодий викладач Король, крім викладацької роботи, активно займається науковою діяльністю, що невдовзі приносить свої плоди. 1973 року у Львові він захищає дисертацію і стає кандидатом фізико-математичних наук. Через кілька місяців отримує диплом. 1977-го здобув звання доцента.

Роботу на рідній кафедрі Іван Юрійович поєднував зі співпрацею з іншими факультетами. Наприклад, тодішнім РГФом. Розповідає, що якось йому поскаржиилися, мовляв, застаріло обладнання лінгафонних кабінетів, а студентів треба ж якось учити. То він і запропонував запровадити комп’ютерне вивчення іноземних мов. Були завантажені програми, які вчили і контролювали правильність вимови та написання. Причому, якщо студент припускався помилки, не дозволяли переходити до іншого завдання, поки не виправить вказану. Також був розроблений пристрій, що озвучував текст іноземними мовами (англійською, німецькою, французькою) на всю аудиторію. Викладачів теж вчив працювати з цими програмами. До слова, такий підхід до вивчення іноземних мов МОН пізніше запровадило в інших вишах.

Лучфак, студенти і винахід, що не має аналогу

 

Особливим у житті Івана Короля став 1991 рік. Саме тоді ректор Володимир Сливка ініціював створення в УжДУ інженерно-технічного факультету і запропонував Івану Юрійовичу йти туди працювати. «До новоствореного факультету спочатку ставилися скептично. Так вийшло, що першими особами, які почали працювати на новому факультеті, стали вихідці з Великих Лучок: Юрій Рубіш став деканом, я очолив єдину на той час кафедру факультету, а нинішній декан Іван Туряниця прийшов доцентом. Тому про нас казали, що ми створили лучфак (сміється. – Авт.). Потім розмови припинилися, бо факультет виявився перспективним.

Я став завідувачем кафедри природничих дисциплін, яка з 1993 року почала називатися математичного моделювання, а з 2004-го – комп’ютерних систем та мереж. Починали ми з двох спеціальностей – тепер маємо п’ять випускових кафедр».

 

Про свою роботу пан Іван може говорити годинами. Впевнено каже: «Якби не любив роботу, то не працював би». Пояснює: для того, аби трудитися на його кафедрі, треба постійно вчитися. Адже світ техніки нині стрімко розвивається, тому потрібно кожен день вдосконалюватися, аби бути на сучасному рівні. Інакше як тоді вчити студентів? Сам увесь час опановує нові програми, розробляє курси, які передав молодшим колегам. Також брав участь у різних наукових проектах України, Італії, Англії, Словаччини. Науковці останньої, до речі, і нині запрошують до співпраці.

У науковому доробку мого співрозмовника 89 наукових публікацій, також він автор навчально-методичного посібника «Програмування мовою TURBO PASCAL», рекомендованого Міністерством освіти України, співавтор навчально-методичного посібника «Практичний курс роботи на персональному комп’ютері», співавтор навчального посібника «Практикум з вищої математики» (частина ІІІ: ряди; звичайні диференціальні рівняння, частина ІV: функції комплексної змінної; операційне числення; рівняння математичної фізики), рекомендованого МОН України, один з авторів збірника матеріалів проекту TEMPUS «Зелені апаратні засоби та програмуючі системи» (матеріали практичної частини навчального курсу MSc2).

А ще Іван Юрійович – справжній винахідник. Такий талант проявився ще в дитинстві, коли за допомогою підручних засобів хлопчина міг придумати пристрій, що полегшував побут. Тепер уже солідним науковцем розробив цифровий пристрій прискореного множення, який можна поставити на чіп, і він буде множити числа, подані у двійковій системі числення з найменшою кількістю додавань порівняно з іншими відомими методами. Аналогів такого винаходу наразі нема.

Щодо викладацької діяльності, то до своїх студентів ставиться критично, проте лише до тих, хто не хоче вчитися. «Люблю дітей, які хочуть знати. Вони ж для цього приходять в університет. Я зрозумію, посприяю, коли бачу, що студент старається. Інакше зі мною буде важко. Я вимогливий і до себе, і до інших». Можливо, завдяки цій рисі характеру він має змогу з гордістю розповідати про успіхи своїх підопічних. Так, студенти інженерно-технічного факультету розробляють програми для мобільних телефонів, контрольних пристроїв тощо. Автоматизована інформаційна система «Студент», яка працює в УжНУ, – теж їхнє дітище. Іван Юрійович щиро радіє, що розробки його студентів втілюються в життя, думає над удосконаленням спеціальності.

«У мене принципова позиція: дітей треба вчити якісно»

 

Так склалося, що, працюючи на ІТФі, пан Іван паралельно очолював підготовче відділення та підготовчі курси при УжНУ. До роботи, як завжди, підходив відповідально. «У мене принципова позиція: дітей треба вчити якісно. Вони за це платять. Я вимагав такого підходу від викладачів, які працювали на підготовчому відділенні, курсах. Був випадок, коли довелося звільнити двох за недобросовісну роботу. Не зі зла, просто вважаю, що якщо людина за щось береться, то повинна нести відповідальність за зроблене». Розповідаючи про той період роботи, висловлює, як на мене, глибоку й актуальну думку: «Я знаю, як це, коли батьки кожну тяжко зароблену копійку віддають на навчання дитини. Відривають від себе. Не вимагати за таких обставин від викладача стовідсоткової віддачі було б нечесно, насамперед саме щодо них, батьків».

Крім того, Івана Юрійовича неодноразово залучали до роботи в приймальній комісії УжНУ як заступника відповідального секретаря, тоді – відповідального секретаря. 2004 року, коли вперше в Україні проводили експериментальне тестування в школах, його призначили представником МОН з тестування в Закарпатській області. Пригадує, як з Києва приїхала вантажівка з тестами, а він разом з колегами розподіляв їх між усіма ЗОШ краю. Тоді пан Іван мав повноваження перевіряти будь-яку школу Закарпаття, де писали тести. Каже, були всякі неоднозначні ситуації, але на компроміс із совістю ніколи не йшов. Згодом, підбиваючи підсумки роботи, у профільному міністерстві не мали жодних зауважень до нашої області. Ба більше – запропонували в Ужгороді створити обласний Центр з незалежного тестування. Проте через певні суб’єктивні фактори не склалося.

Сім’я, келих, що викликає усмішку та мудрість дивитися вперед

 

Конкуренцію любові до роботи у нього складає хіба що любов до сім’ї. Про неї він говорить дуже ніжно і трепетно. З дружиною виросли в одному селі, майже по сусідству. Вона медик. Після закінчення навчання побралися. Каже, що завжди й у всьому відчував її підтримку. «Ми завжди жили дружно, без гризоти. Виховали двох дітей. Маємо чотирьох внуків. Хіба це не прекрасно?». Напевно, завдяки взаєморозумінню родина зуміла впоратися з недугою дружини, мами. Життя триває, хоч говорити про це завжди боляче.

Івану Юрійовичу, попри зайнятість, завжди вдавалося знаходити час на виховання дітей. Зізнається, що був строгим татом, але лише для того, щоб навчити самостійності. Нині син Ігор і донька Ярослава теж працюють в УжНУ. Живуть з батьками по сусідству, тому бачаться постійно. Традиційно збираються за одним столом на всі свята.

 

На запитання, як любитель точності і підрахунків відпочиває, відповідає: на дачі. «Дуже люблю працювати в саду, копирсатися в землі. Так відпочиваю, відновлююся. Раніше розводив бджіл, мав кілька вуликів. Тож я ще й пасічник (сміється. – Авт.).

Має Іван Юрійович ще одну пристрасть – виноробство. Цікавитися ним почав ще в 60-х. Спочатку вино не вдавалося. А потім знайшов свій варіант пропорцій, витримки – і вийшло. Тепер консультує інших. Із задоволенням розповідає, що його червоне сухе знають не лише на Закарпатті, а й у Києві, Львові, Чернівцях, Одесі. Передає вино знайомим, колегам, щоб ті посмакували. «Люблю робити людям приємне. Життя тепер складне, тому важливо за будь-якої нагоди вміти порадувати когось. Нехай навіть келихом вина. Якщо воно добре, то хтось усміхнеться. І цього вже буде достатньо».

Роздумуючи над пройденим шляхом, пан Іван ні про що не шкодує. Мудро всміхається, коли запитую, чи не жаль йому, що так і не став професором. «Так вийшло, але я не шкодую. Життя йде, як іде. Треба дивитися вперед. Я радію, коли бачуся з хорошими людьми, роблю щось гарне для своєї сім’ї, чую про добрі вчинки. Моя робота приносить мені велике задоволення. Ось це головне».

Про мільйони під подушкою і почуття щастя

 

Наше спілкування завершуємо розмовою про сьогодення. Іван Юрійович відверто зізнається, що його болить те, як живе сучасна Україна. Пригадує свою радість, коли у 90-х заговорили про незалежність. «Думали, буде суверенність – буде й інше. Та, видно, ми не вміємо вибирати собі керівництво. У нас все є, щоб жити в добробуті. Але це «все» перетворюється у мільйони під подушками наших чиновників, як показали е-декларації.

За кордоном старше покоління подорожує, а в нас пенсіонер часто й на хліб не має. Молодь не може сама себе забезпечити, їде у світи… Я б хотів для України такого дива, як зробив Лік Ван Ю для Сінгапуру. Він почав із себе, найближчого оточення – і це дало результат, бо ж риба гниє з голови.

Так треба й нам. Вибирати у владну верхівку чесних людей, які показали, що реально можуть щось зробити, а не бояться за свої статки. Обираючи, людина повинна добре думати й керуватися серцем. Баланс того й іншого дасть правильний результат». Подумавши, додає: «Щоб почуватися щасливою, людина має жити по совісті, намагатися допомагати іншим. Доброта повинна бути між людьми – тоді здобудемо й блага».

Розмовляла Галина Кришінець,
фото, відео Віталія Завадяка



Поділитися через:
Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

Переглядів: 156 | Додав: VIP | Рейтинг: 4.0/2
Всього коментарів: 0
avatar

Ми у Facebook


На Закарпатті чимало унікальних людей, які творять його історію і сучасність. Вони щоденно ходять вулицями, п’ють каву в затишних кав’ярнях, розповідають одне одному захопливі історії, а також навчають студентів найбільшого вишу області. Сотні тисяч таких науковців, дослідників, педагогів творили 400-річну історію вищої освіти Закарпаття. Плоди їхньої праці успадкувало сучасне покоління, тому зобов’язане знати, поважати й уміло використовувати набутки. І якщо в калейдоскопі історії 400 років і не багато, то для університету навіть 5 років означає зміну покоління.

Сторінки історії УжНУ, здобутки вищої освіти, погляд різних поколінь на сучасний стан справ пропонуємо вам у новій рубриці Медіацентру УжНУ – «Галерея слави, успіху, надії...». Віримо, що мудрість світил науки і рядових сумлінних працівників нашого університету, досвід успішних людей, підґрунтям для досягнень котрих стало набуте за роки навчання в УжНУ, діяльний дух нашої перспективної молоді, допоможе сучасному поколінню зрозуміти процеси, які сьогодні переживаємо, а також уникнути помилок. Дослухаймося до порад і самі будьмо мудрими!

На кожному факультеті УжНУ свого часу працювали чи й далі трудяться поважні, мудрі, варті більшої уваги люди. Чимало маємо й випускників, що здобули висоти в різних сферах суспільного життя. Росте в нас нова зміна талановитої молоді. Нерідко вони ще й скромні, тож не надто охоче розповідають про себе. Тож якщо ви знаєте людей, які можуть доповнити галерею постатей нашої рубрики, повідомляйте нам, будь ласка.

Координати – на сайті.

Дякуємо за співпрацю!

Щиро ваш Медіацентр УжНУ