Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Чеська лекторка УжНУ про перший рік на Закарпатті, роботу в Росії і сонце, якого не буває забагато

Тривале життя за межами батьківщини навчило Петру Зламану ніколи не втрачати надії, покладатися на себе саму й бути певною, що хороші люди є всюди

0 347
Петра Зламана
Петра Зламана – викладач відділення богемістики кафедри словацької філології філологічного факультету УжНУ – єдина чеська лекторка в Україні. Викладати в ужгородському виші почала восени цього року, тож позаду перший навчальний рік на новому місці роботи й майже рік проживання у чужій країні. Зізнається: було непросто, проте бажання пізнавати нове сильніше за незручності.

«Мені цікаво», – найчастіше каже вона під час інтерв’ю. Й емоційно розповідає, що хоче максимально реалізувати всі, навіть найменші можливості, що їх дає життя. Сенс у тому, щоб відкривати незвідане для себе, відтак бачити, розуміти і відчувати цей світ широко. А ще – щоб могти передавати свої знання іншим. Тому постійно купує книги, яких уже набралося стільки, що «як не стане дома дров – буде чим піч топити» 😊; тому, якби виграла у лотерею, відремонтувала би батьківський дім, побудований у позаминулому столітті, і рушила б подорожувати. Перші на черзі – країни Скандинавії. Бо що головне у житті? Щоб було цікаво і багато сонця.

  • Пані Петро, завершився ваш перший навчальний рік в УжНУ. Які враження? Адаптувалися?

– Адаптувалася. Тільки дуже дошкуляє незнання мови. Але це моя помилка – треба знати мову країни, у якій працюєш і живеш. Це навіть не обговорюється. Тож я вчуся, проте під час навчального року бракує часу, бо маю багато паперової роботи. Якісь найпотрібніші фрази вже знаю. Наразі послуговуюся російською, що, усвідомлюю, не дуже добре. Кілька разів потрапляла в ситуації, коли мені кидали – «сепаратистка». Пояснювала, що іноземка… Але все одно дуже неприємно. Тож на канікулах, до наступного року, хочу вивчити якомога більше.

Щодо роботи в університеті, то перший семестр був для мене дуже складним: треба було розібратися з усіма паперами, відомостями, журналами, звикати до нової структури занять, навчальної програми і, звичайно, інших студентів. Дуже вдячна колегам по кафедрі за підтримку й допомогу: якби не вони, не знаю, як би я впоралася.

У другому семестрі стало легше, бо вже розібралася з усім, навантаження зменшилося. Тож я насолоджуюся спілкуванням з людьми і сонцем, яке дуже люблю 😊.

  • А як склалися ваші стосунки зі студентами? Чи відрізняються від своїх ровесників у Чехії?
Петра Зламана зі студентами-богемістами УжНУ

– Здається, ми порозумілися😊. Насправді дуже тішуся, що студенти вітають мою присутність тут. Їм цікаво зі мною не лише через мовну практику, а й тому, що вони виявляють інтерес до іншої культури. Можу їм розповісти про якісь моменти, мовні в тому числі, про які може знати лише житель певної країни. Мені приємно приходити на заняття, бо вони активно сприймають усе, що роблю. Я дуже ціную і поважаю людей, які хочуть вчити мою рідну мову. Це насправді нелегко, хоча мова слов’янська.

Відчуваю, і студенти цінують мою роботу, те, що я приділяю їм увагу і після занять. От, наприклад, ми ходили в кіно, театр під час днів Чехословаччини в Ужгороді. Крім розваги, це і прекрасна мовна практика у вільній, неформальній обстановці, чого, мені здається, не вистачає системам освіти України, Росії.

А щодо різниці… Студенти Чехії мають багато можливостей подорожувати світом. А більшість моїх нинішніх вихованців все-таки не подорожує за кордон. Розумію, що це пов’язано насамперед із фінансовими питаннями. Брак такого досвіду впливає на кругозір: коли перебуваєш постійно в одному середовищі, то не можеш порівнювати, а відтак проаналізувати. Проте їм цікаво слухати те, що я розповідаю про країни, де побувала, що бачила. Так і розширюємо кругозір одне одного. А ще ваші студенти підкуповують мене шоколадом і дуже смачною кавою 😊.

  • Кажете про систему освіти. Виходячи з вашого досвіду, які речі у цій системі варто було б змінити\ підкорегувати, щоб вона працювала ефективніше?

– Я не даю ніяких оцінок, кажу суб’єктивно. Мені здається, що освіта в пострадянських країнах дуже хороша, якісна, бо побудована на сильному фундаменті. Але, звичайно, у справу втручається ринкова економіка. Те, що студенти повинні платити за навчання – неправильно. Це ставить у принизливе становище викладача, спотворює відносини вчитель – учень. Студент думає: «Ну, я ж заплатив, значить, мені дозволено все. Ви для мене повинні робити, а мені старатися необов’язково». Така ситуація компрометує всю освітню систему і до добра не приведе. У Чехії, до прикладу, освіта безкоштовна, всі студенти, навіть іноземці, отримують стипендії, мають можливість стажуватися за кордоном.

Ще один нюанс – віковий. Абітурієнти, які вступають до вишів в Україні, – це діти. З ними принаймні на 1-му курсі ми проводимо виховну роботу, а не навчальну. Вони ще не свідомі, де вони, що вони, не беруть відповідальність на себе. Пам’ятаю, мене дуже здивувало, коли колега по кафедрі збирався телефонувати батькам нашого студента. Якщо людина вступає у старшому віці, вона розуміє, для чого це робить, куди рухається, а не здобуває диплом для батьків.

Також вважаю, що кількість пар не має залежати від кількості студентів – це нелогічно і несправедливо. Якщо говорити про вивчення іноземної, то має бути більше занять з практичної мови, бо як інакше можна нею заговорити? Та й більше гнучкості повинен мати сам процес, щоб викладач мав змогу вчити, виходячи з можливостей студентів, а тут поки є рамки, з яких ти не можеш вийти.

Викладач повинен мати свободу в організації свого навчального процесу, щоб можна було, наприклад, проводити заняття й поза університетом. Коли це доречно, зрозуміло. Поки для цього треба писати заяви у деканат, просити дозволу. Можливо, це робиться для контролю. У Чехії я часто зі студентами працювала в парках, скверах, ходила на якісь заходи. Так вони практикували мову, описуючи, що бачать, спілкуючись з іншими людьми. Заняття у неформальній обстановці, як показує мій досвід, дуже ефективні.

А ще педагог повинен бути співавтором творення навчального процесу. У тому сенсі, що, і мені здається це дуже важливо, має право сам обирати книги, за якими викладатиме. Поки ж мусить використовувати вказані у навчальному плані. У Росії, пам’ятаю, працювала з підручниками за 70 рік, хоча мала якісні нові видання зі свого предмету.

Ну і, звичайно, бюрократія, яка забирає сили викладача. Ти концентруєшся на паперах, а не на своєму обов’язку вчити, бо чого нема на папері – того не існує.

  • До приїзду на Закарпаття Ви 5 років працювали у Росії. Як виникло рішення їхати туди? Як рідні поставилися до цього?

– Батьки засмутилися, бо добре пам’ятають радянські війська у Празі. Зрозуміло, що їхнє ставлення до Росії негативне. Але вони прийняли моє рішення, поставилися до нього з повагою, за що я їм удячна.

Мене багато запитують, чому не поїхала на Захід, як багато моїх колег-чехів. По-перше, люблю слов’ян, і мені цікаво все, що пов’язано з цієї культурою. По-друге, я з того покоління, яке у школі ще вчило російську, а не англійську, тобто ще й мовний бар’єр дався взнаки.

Коли випала нагода, то вирішила поїхати й побачити цю країну на власні очі, подивитися, як вона живе, які там люди. Життя у Росії – це для мене важливий життєвий досвід у багатьох аспектах.

  • Розкажіть про свої враження від перебування там. Що було найскладнішим для вас?

– Погода. Там дуже мало сонця, дуже холодно і вогко. До цього я так і не змогла звикнути.

Перший рік був для мене дуже важким з усякого погляду, проте у Санкт-Петербурзі, де я працювала, мені зустрілися прекрасні люди. Це місто взагалі специфічне. Певно, через велику концентрацію представників науки, культури, котрі далекі від прагматичності тих же москвичів, тому мислять по-іншому. Їхня точка зору відрізняється від офіційної. Вони більш європеїзовані, ніж інша Росія.

З колегами по університету працювалося добре, мою роботу цінували. Я досі підтримую зв’язок і з викладачами, і зі студентами. Яке їхнє ставлення до того, що відбувається? Вони не підтримують путінську позицію, проте ніхто не наважується сказати щось проти. І я не можу це засуджувати, бо там бунт закінчується звільненням з роботи, конфіскацією майна, твої діти не зможуть здобути вищу освіту. Тобто йдеться про самозбереження. Мої петербурзькі колеги, як і я свого часу, коли є нагода, намагаються обережно щось пояснювати студентам, показувати, що не все так, як пишуть у газетах і показують на ТБ. Знаєте, це все дуже складно, бо силу їхньої пропагандистської машини важко навіть уявити. Я сама часто була шокована вмінням їхніх ЗМІ спотворити інформацію.

Був такий випадок. Якось нас із 3-ї пари зігнали у внутрішній дворик університету на нібито пожежне навчання. Півтори години ми простояли, поки якісь працівники університету просто відмічали у журналі, хто присутній. Виявилося, що в цей час набережною, де розміщений університет, проїжджав кортеж Путіна і, щоб хтось зі студентів, бува, не вийшов висловити своє незадоволення порядками в країні, нам влаштували «навчання».

Росія – поліцейська держава. Я ходила у міграційну службу, як додому, постійно заповнювала купи все нових і нових паперів. Можливо, за мною, як іноземкою, стежили. Проте там кожен відчуває постійний тиск, контроль над собою і своїми діями. У таких умовах дуже важко жити, але це розумієш лише коли відчуєш на собі. Я дуже рада, що тепер відчуваю себе вільною у діях, висловлюваннях.

Останні 10 років до Чехії приїздить вчитися багато студентів з колишніх країн Союзу, і Росії у тому числі. Вони вчаться з тими ж можливостями, що і чехи, їдуть на стажування в інші країни. Це змінює їхню свідомість. Вони починають розуміти, що на батьківщині, якщо твоя точка зору відрізняється від прийнятої, буде дуже складно жити. Як правило, вони вже не повертаються додому. А ця молодь могла би бути рушійною силою змін…

  • Чи були речі, які вас лякали, коли ви збиралися їхати на Закарпаття?

– Нічого не боялася, я вже була підготована Росією😊. Насправді зраділа, що працюватиму тут, бо і додому близько, й історично наші країни пов’язані.

Знаєте, коли мій контракт з Петербурзьким університетом добігав кінця, і я мала вирішити, чи їду працювати в Ужгород, трапилася зі мною цікава історія. Я зі своїм другом, який приїхав у гості, вирішили побувати на місці дуелі Пушкіна. Ходимо з картою, ніяк не можемо знайти. Побачили двох жінок, підійшли, питаємо. Відповідають, що теж туди йдуть. По дорозі розговорилися. Туристки. Мама з донькою. Живуть в… Ужгороді. Після цього я точно знала, що приїду сюди. З цією сім’єю спілкуюся й нині. Отакі «випадковості» 😊.

  • До чого тут не можете звикнути?

– До доріг і маршруток! Це жах! У Чехії хороші дороги, і міський транспорт їздить точно за графіком, на табло висвічується маршрут, а тут все інакше. Цей момент, до речі, дуже шкодить туризму, бо іноземцям важко зорієнтуватися, що і куди.

Та й на містян це впливає – часто молодь не поступається місцем людям похилого віку. Я одного разу дуже культурно, обережно попросила хлопця встати для літньої людини, а він влаштував скандал, кричав, щоб я не лізла зі своїми європейськими традиціями і що, взагалі-то, у вас не заведено розмовляти з незнайомцями. Розумію, що це не характеризує всіх, та все ж неприємно.

  • А є щось, що  вас дивує\вражає у закарпатцях, побуті?

– Ужгород – місто маленьке, а це впливає і на людські взаємини. Люди тут частіше усміхаються, помагають. Часто буває: бачать, що з картою ходжу, самі підходять і питають, чи треба допомогти. Не уявляєте, наскільки це важливе і цінне. Санкт-Петербург місто красиве, але отого людського тепла, співчутливості там нема. Тому маю з чим порівняти.

Окремо скажу про ваших жінок. Ви – дивовижні. Я не перестаю дивуватися, як можна так гарно виглядати кожного дня! Особливо це вражає, коли усвідомлюєш, що і хатня робота є, і всілякі інші моменти. Ми, іноземки, так не вміємо: джинси-кросівки – це ми😊.

А ще ви страшенно гостинні: віддаєте останнє, аби гості були задоволені. Закарпатські застілля – це щось! До речі, тут я дізналася, що таке капурковий. І скільки має бути випито до нього 😊.

А кухня! Боже, до вас же можна возити гастрономічні тури. Страви, випічка, солодощі – фантастично смачні. Я рідним щоразу щось везу, бо в нас такого нема. І сама наїстися не можу 😊.

У побуті для мене найгірше те, що опалення вимикають, коли на вулиці ще холодно, тому треба купувати собі обігрівачі. Маю два – на роботі і в гуртожитку. А інше… Звичайно, дратує, коли ремонт комунікацій розпочався, але не може закінчитися. Та це все я вже проходила. Розумієте, ти повинен приймати країну, у якій живеш, повністю, треба розуміти, чому так відбувається, бо все має і свої історичні причини. Система повинна змінитися у головах. Це нелегкий шлях.

  • Ну а коли прийняти не виходить, на що перемикаєтеся?

– На шоколад. Бережу нерви – їм торти 😊.

  • Спочатку одна країна, потім інша. Щоразу треба все починати з початку. Чим вас приваблює таке життя?

– Мене завжди спонукає цікавість, інтерес спробувати щось нове. Використовую кожну можливість побачити небачене досі, вивчити незнане. От я завжди хотіла вивчити другу слов’янську мову і вирішила, що це буде українська. Про рішення приїхати на Закарпаття я не шкодую.

  • Не хочеться працювати вдома?

– Я подумувала про це, але не траплялося цікавих пропозицій. Тепер у Чехії багато роботи з моєї спеціальності (викладач чеської як іноземної), але це переважно у мовних школах, що передбачає біганину по місту з наплічником, наповненим книжками. Тут провів одну пару, там – іншу. Мені хочеться чогось комплексного, системного, як в університеті. Та й результат своєї праці ти бачиш за успіхами студентів, а на курсах людина може все покинути будь-коли, переїхати кудись.

Я працювала в Карловому університеті, але за мною місце не збереглося. Так вийшло, бо, у зв’язку з економічною ситуацією в інших країнах, у нас поменшало студентів, до речі, і російських. В університетах почалося скорочення, під яке передусім потрапили ті, хто працює, як я, за кордоном. Але я про ці речі поки що не думаю. Мені цікаво працювати в УжНУ, на Закарпатті. Хоча сумую за батьками, сестрою і трьома племінниками, друзями.

  • Чим займаєтеся у вільний час?

– А що це таке?😊. Його мені не вистачає. Ну а коли він з’являється, то йду гуляти. Мені цікаво пізнавати місто, його околиці, гуляючи як житель, а не турист. Відчуття тоді інші. Раніше займалася спортом, але після ваших кремзликів і тортів ми з ним не дружимо 😊. Читати люблю. У Чехії була волонтером товариства «Динозавр», яке займається порятунком природи: ми висаджувалися дерева, чистили річки, прибирали в горах. Тут теж приєдналася б до чогось подібного, але ще не маю компанії.

  • Що в планах на найближчий рік?

– Вивчити мову. І хочу побачити Закарпаття. Є багато місць, про які чула, але не бачила, тож хочу познайомитися. У вас неймовірна країна, традиції! Навесні мала можливість поїхати на Рахівщину – в Ясіня, якраз коли пастухів проводжали на полонину. У Європі такого не побачиш! Трембіти, гуцульські костюми, ряджені у вовчій шкурі… Де я, практично міська жителька, бачила того вовка?! Навколо зелені гори, видніється сніг, звуки трембіти – і все залито сонцем… Це ж прекрасно до щему!

Та й Ужгород хочу роздивитися. Пам’ятаю, коли вперше побачила місто, подумала, що воно дуже домашнє, доброзичливе. Особливо воно «заграло» для мене весною, у період цвітіння і тепла, коли побачила його яскравим. Я люблю пізнавати країну по дрібницях, спостерігаючи, спілкуючись з людьми, підмічаючи якісь цікавинки. Тут є речі, яких я вдома не знайду. Наприклад, монастирі: золоті бані над містом, красива архітектура храмів, Чехія – атеїстична країна, тому там я такого не побачу. Тож насолоджуюся неповторною атмосферою всього, що мене оточує. А ще кліматом, який лагідніший, ніж удома.

  • Яким трьом найважливішим речам вас навчило життя далеко від дому?

– Не втрачати надії, бо навіть у найтемніші часи вихід знаходиться. Я приїхала на роботу в Росію у п’ятницю десь о четвертій годині по обіді. Приходжу в гуртожиток. Мені кажуть, що коменданта вже нема, розпоряджень щодо мене – теж. Все з понеділка. Телефоную у консульство, там теж не відповідають. Що робити? Мову знаю так-сяк, у місті не орієнтуюся, знайомств ніяких. Хоч плач. Але треба ж було, щоб у той самий час на навчання приїхав студент із Південної Кореї, який опинився у такій ситуації, як і я. Він згадав про номер телефону, що йому хтось колись дав на всяк випадок. Виявилося, хлопець зв’язався з представником їхнього консульства. Попросив допомоги і для мене. У результаті мене безкоштовно прихистили й годували два дні. Після цього я обожнюю корейців😊. До речі, з цією родиною ми подружилися, і я навіть їздила до них у Південну Корею.

Друге – треба покладатися на себе. На кафедрі колега-словак сміється, що у мене завжди великий рюкзак. Так, бо зі свого досвіду знаю, що якісь основні речі, як-от запасні ключі, копії документів і таке інше, повинні бути постійно зі мною. Я неодноразово потрапляла у ситуації, коли цим виручала саму себе.

І останнє – всюди є прекрасні люди. Я завжди кажу студентам, що будь-де, навіть у тій же Росії, можна зустріти хороших людей. Головне – самому робити добро, допомагати, коли можеш. Я ніколи не відмовляю людині, якщо маю можливість чимось зарадити. Вірю, що все прекрасне, зроблене тобою, тобі ж повертається. Хоча ні, не просто вірю, точно знаю 😊.

Розмовляла Галина Кришінець

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.