На Закарпатті увісімнадцяте відбувся фестиваль «Мій рідний край», зібравши учасників з 9 країн

Урочисте відкриття фестивалю відбулося 8 вересня. Високий рівень заходу засвідчила й велика кількість поважних гостей. Серед них – український політик і громадський діяч Микола Томенко, який привітав присутніх, зауваживши: «Організовуючи цей фестиваль, його засновники закладали об’єднавчу для країни місію – тепер вона не лише етнонаціональна, а й геополітична. Адже тут і наші європейські побратими, котрі в такий непростий час разом з нами стали на захист українського суверенітету, за що їм велика подяка».

Також з вітальним словом виступив ужгородський міський голова Богдан Андріїв, висловивши упевненість, що «Мій рідний край» недарма відбувається саме на Закарпатті, адже область є прикладом мирного співіснування представників багатьох національностей.

Завершальне привітання пролунало від Віталія Мещерякова, генерального директора Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії «Тиса-1», котрий висловив сподівання, що цьогорічний фестиваль збагатить традиції попередніх, а його гості віднайдуть взаєморозуміння, адже всі вони говорять однією мовою – мовою журналістики, професіоналізму.

Одним із членів міжнародного журі телевізійних програм уже вкотре став завідувач кафедри журналістики УжНУ Юрій Бідзіля. «Серед телевізійних конкурсних робіт є надзвичайно сильні, професійно виконані, є й слабші. Загалом їх кількість цього року більша, ніж була  2015-го. Основною українською темою є переселенці. Сам фестиваль надзвичайно насичений: окрім переглядів конкурсних робіт, у нас чимало творчих платформ, обмінів журналістським досвідом, тренінгів», – ділиться він.

Серед численних гостей – доброзичливий та обізнаний медійник Андрій Мацейко, представник філії НТКУ «Хмельницька регіональна дирекція». Радо ділиться враженнями від фестивалю: «Такі заходи – прекрасна нагода поспілкуватися з колегами з України та з-за кордону в таких трохи незвичних, екзотичних для нас місцях. Організація фестивалю є традиційно хорошою. «Мій рідний край» – місце, де можна не лише поспілкуватися, а й зібрати досить цікавий матеріал.

До прикладу, на п’ятницю в нас запланована екскурсія у Велику Добронь – село, що стало відомим в Україні, бо самостійно відремонтувало дороги. Крім того, там чимало сільськогосподарських цікавинок. Усе це можна використати в програмі, ознайомити свою аудиторію з життям інших регіонів України». Ще пан Андрій зауважив таке: «Хоч як це пафосно звучить, але такі заходи, як кажуть, об’єднують Україну. Власне, її б не потрібно об’єднувати. Просто хотілося б, аби поменше ставало тих, хто її мріє роз’єднати».

Після урочистостей учасників чекала прес-конференція з участю заступника шеф-редактора порталу «Детектор медія» Cвітлани Остапи, директора румунського телебачення «Тімішоара» Лучіана Іоніки, котрі є співголовами телевізійного журі, та очільника радійного журі Золтана Пастора (Угорщина).

Торкнулися теми впровадження суспільного мовлення в Україні, яке планується вже на січень 2017 року, але ще є юридичні питання, без вирішення яких встигнути до запланованої дати може й не вдатися. Щодо конкурсних робіт, то пані Світлана зауважила, що їхній рівень дещо нижчий, аніж торік. Є випадки, коли автори знаходять хорошу тему, але неналежно її висвітлюють.

Пан Золтан, що відвідує фестиваль з 2011 року, відзначив, що часто в тематиці бачить відлуння воєнних подій. Цікавою для себе назвав роботу «Одеської національної дирекції», яка знайомить із ще однією нацменшиною – гагаузами. Також схвально поставився до українців, котрі не побоялися виїхати за межі рідної країни, подавшись до своїх співвітчизників, що мешкають у Хорватії.

Лучіан Іоніка запропонував українській та угорській сторонам зробити щось спільне – до прикладу, видати книгу про те, як робити програми для нацменшин їх мовою, спираючись на свій досвід. Золтан Пастор одразу ж підхопив цю ідею, додавши, що видання можна доповнити й медійним супроводом – найкращими роботами з фестивалю.

Колоритною родзинкою свята став візит професора Миколи Мушинки – відомого словацького українознавця, іноземного члена Національної академії наук України. Присутнім, серед яких були студенти І й ІІІ курсів відділення журналістики УжНУ, продемонстрували документальний фільм про життя цієї видатної людини.

Самого пана Миколу було неможливо не вирізнити серед інших. Чоловік поважного віку з надзвичайно добрими очима, а його одяг… Та що тут розповідати, він зробив це сам: «Ця цуга – то не якась атракція – колись вона належала моєму діду, а після його смерті 50 років пролежала у скрині – мода змінилася, тому мій батько носив уже іншу. Я її тепер привів до ладу. А це ось – холошні (зимові штани. – Ред.), котрі я успадкував від батька. Правда, тепер я їх не одягаю – дуже тепло (сміється). Ще від батьків дісталися мені постоли, як у нас кажуть, – бочкори. А ось торба – вона вже новішого походження. Це подарунок від мого рідного села на 70-річчя, там навіть написано: с. Курів, 70 років».

У тій пастушій сумці Микола Іванович приніс цвіт своєї бібліотеки, що загалом налічує понад 30 тисяч книжок. Тут надзвичайно рідкісні екземпляри: «Цвіт душі» О. Духновича, успадкована ще від діда, найдавніша книга – рукопис «Октоїха» 17 ст., писаний ще так званими крюками, перше видання «Русалки Дністрової», «Кобзар» 1878 р., завбільшки з дитячу долоньку, виданий у Женеві. А от найбільшими власними досягненнями пан Микола вважає роботи про Володимира Гнатюка.

Чимало цікавого учасникам фестивалю повідав і Вінцент Штофаник, директор програм Словацького радіо, провівши бесіду на тему «Національні редакції на Словацькому радіо і телебаченні».