Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

На філфаку квест?!! Та ну… це ж філологи… Таки квест!!!

або Як першачків філфаку нестандартно з Ужгородом знайомили та дали відчути на смак перемогу, коли ти не один, коли є з ким її розділити

0 958
Квест… Саме в такій формі повний енергії та драйву заступник декана з виховної роботи філфаку Олег Хававчак спільно зі студактивом підрозділу вирішив днями ознайомити першокурсників із містом та продемонструвати молоді результативність командної роботи.

До пана Олега й звертаюся найпершого – хочу з’ясувати для себе задум та особливості заходу:

Олег Хававчак

– Переважно в нас вчаться студенти, які приїхали з інших районів, областей. Зазвичай Ужгород їм показували з допомогою ознайомчих екскурсій, у яких не завжди вдається уникнути певної монотонності. А квест – це той вид гри, коли учасники мають самостійно знайти потрібне місце, ще й самі виступають у ролі екскурсоводів чи гідів. Це веселий спосіб пізнавальної діяльності, адже, розробляючи маршрут, ми добирали культурно-мистецькі куточки Ужгорода, які б мали особливу історію і значення для міста. Початковий етап нашого квесту має запалити конкурентним перебігом: кілька команд боротимуться між собою за головний приз, хоч наприкінці пріоритети міняються (але про це трохи пізніше 😉 – Авт.). Сподіваємося, учасники зрозуміють основний месидж дійства і винесуть для себе щось справді цінне, а якщо ні, то хоч повеселяться від душі!

Ну, квест так квест. Не хочу псувати собі репутацію «просунутої» дівчини, але що воно – той квест, зізнаюся, толком не знала. Звернулася до всезнайка Ґуґла – і так мало що второпала… Е-е, на місці розберуся! Одне зрозуміла напевно: най Бог варує, аби про щось дізналися першокурсники!

Отакі-от золоті пляшки…

Стартуємо біля драмтеатру. Юрба першачків, які прийшли на нудну «екскурсію», але вже на місці почали щось запідозрювати: «Навіщо ж стільки камер? А в нас точно просто екскурсія буде?». А тоді щиро зраділи, бо ж, як виявилося, прийшли сюди в ігри грати… Наївні, не знали вони, що на них чекає.

План такий: виконавши перше завдання, дістаємо підказку, без якої не вдасться виконати наступні й завершити гру. Треба сказати, що організатори створили спеціальну групу в соціальній мережі Facebook – FILFAK-2017. Саме туди учасники мали завантажувати фотозвіти із завдань і діставати підказки.

От, розподілили всіх на п’ять команд, у кожної – свій колір, куратор і… таємне завдання в прекрасній золотій пляшці (угледівши їх, молодь одразу повеселішала ☺). До слова, в кожної команди був і свій відеооператор. Ну як, у кожної… Моїм «зеленим» дісталася я з… телефонною камерою, але з великим бажанням виграти.

Старт засвідчив – усьо серйозно)

Після пояснення, роз’яснення і повторного пояснення правил (зокрема мені ☺) приготувалися… увага… постріл… (не лякайтеся, постріл пролунав зі стартового пістолета але ж, самі розумієте, – ефектно). Саме з цього моменту я зрозуміла – все серйозно!

Тож ухопили свою золоту пляшечку, дістали перше завдання, розібралися, куди нам і для чого. Куратор повідомляє, що доведеться бігти дуже швидко – як тільки можемо. І от я, «спортсменка» від Бога, вже по двохвилинній біганині зрозуміла, що не можу ніяк – не те що дуже швидко. Відбігала вже своє – третій курс як-не-як! Та командний дух не дав здатися – і, зібравшись на силах, я мужньо продовжила особистий марафон.

Площа Петефі. Летимо до самого пам’ятника, робимо фото, кидаємо в групу, чекаємо… Робимо контрольне фото. Чекаємо… І ось, нарешті, довгоочікувана відповідь: «Не влаштовує!». Знову фото – й реакція: «Петефі поки не в команді!» Зрозуміло. Урочисте посвячення Петефі в нашу команду, повторний знімок – і наступна підказка в наших руках, точніше – в коментарі під опублікованою світлиною.

Знову мчимо. Вже ніг не чую, але азарт й адреналін у крові не дають зупинитися.

Красуні з Художником
Склали – вийшло фото

Площа Театральна… Шукаємо завмерлого художника та двох сестер-красунь. Знайшли, отримали конверт. Що там??? Якісь клаптики паперу. Склали – вийшло фото.

Стара будівля, реконструйована, треба знайти сучасний відповідник. Знайшли, побігли, а вслід вигуки фіґлярних молодиків: «Дівчата, а куди так спішите? Їсти?». Добігли, шукаємо потрібний ракурс – і знову фото.

Наступна підказка. Художній музей ім. Й. Бокшая – допитуємо охоронця… Розкололи. Вилучаємо підказку… Нам в кафе «Кактус». Нарешті, кафе-е-е… Летимо. «Кактус». «Чек, дайте нам чек, негайно! І води, швидше, води!..» Після такої шокуючої появи нашої команди у бармена трохи затряслися колінки. Але бажане ми отримали.

Останнє завдання… Знову побігли. На черзі «Білий дім», треба знайти дивну дівчинку. Що ж то за дівчинка має бути, що в ній дивного?! «А може, он та бабця – вона якась дивна. А та дівчинка в чорному светрі, спека ж, трохи дивно…». Поки наші учасники активно діймали перехожих з проханнями віддати їм останню підказу, прибігла команда суперників… Почалися розбірки – хто ж перший, кому приз, хоча до призу було ще ой як далеко.

Аж ось кульки – різнокольорові балонові кульки в руках тієї самої дивної дівчинки. І «панєслась»… Такого бажання перемогти, як у нашої «малечі», я ще не стрічала. Фініш – скринька і, УВАГА, п’ять замків. Саме так, їх було п’ять… А це означало, що без усіх команд відчинити її не вдасться. Наші квестівці збагнули це не одразу й наполегливо намагалися відкрити всі п’ять замків одним ключем. Довелося зупиняти, а то б зламали кришку.

Поки чекали на прибуття наступних команд, «переможці» потроху заспокоїлися й стали розмірковувати, чому ж їх так «кинули». Хоч адреналін і непереборне бажання виграти все ще били в голови, але студенти все ж дійшли правильного висновку – в житті не обійтися без друзів, без підтримки, а успіху можна досягти лише якщо працювати як одне ціле.

По прибутті всіх команд нарешті відкрили бажаний скарб… А там – прекрасне поєднання матеріального й духовного: солодкі гостинці та напутнє слово декана Галини Шумицької. Вереску було немало. Кажуть, ти щасливий у дорозі до мети, а не тоді, як дійшов до неї. Та, як на мене, в цій ситуації всі були щасливі саме на фінішній прямій: солодощі, мудра, проте в жартівливій формі промова декана до своїх студентів зробили кінець цієї гри чудовим початком особистого життєвого квесту для кожного з учасників.

І групове селфі на згадку

Як мені пізніше зізналася одна з першокурсниць: «Це було так круто – просто офіґіти!». Друзі, це й справді було так. Я там була – я знаю. І ще тепер точно знаю, як це – бути в команді, бути одним злагодженим організмом, який іде до спільної мети. І як приємно святкувати перемогу, коли ти не один, коли є з ким її розділити…

Юлія Шипович,
відео Роберта Паппа, Андрія Добоша,
фото Віталія Завадяка

Залишіть відповідь

X