Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Іван Чопей виглядає людей, яким потрібна допомога…

Декан, що першим привіз на Закарпаття ультразвукову діагностику, серед перших в Україні взявся розвивати приватну медицину і який не знає дивовижного серед речей, які можна побачити...

0 2 258
«Нас четверо. Більшість Чопеїв – юристи. Але в родині не без… І цей «не без» – я, Іван Чопей, медик». Він став відомим науковцем не тільки в Україні, а й за її межами. Один із перших почав розвивати приватну медицину на теренах нашої країни. Першим привіз на Закарпаття ультразвукову діагностику…

Він декан факультету післядипломної освіти УжНУ. Але за високими титулами, званнями, зв’язками, досягненнями досі живе Іванко з Хустщини. Він любить виглядати людей, яким потрібна допомога, бо вірить: «Розумному треба допомогти, а дурень сам собі проб’є дорогу!».

Історія його родини схожа на перекази з якихось давніх українських книг. Дід Івана Васильовича десять років пропрацював у Канаді, аби, повернувшись на малу батьківщину, купити тут удосталь землі й чесно працювати. Але сталося інакше…

Після війни батько Івана закінчує факультет з підготовки голів колгоспів і, очоливши в селі рух за об’єднання земель, приходить до свого батька і першим просить його віддати землі. «Знаєте, мій дідусь ніколи не злився на нього. Хоч ці землі – це десять важких років на чужині. Він був неймовірно мудрою людиною. Вмів не те що пристосовуватися до життя – радше бунтувати так, аби нікому не зашкодити».

У юності в рідному селі

Отже, син голови колгоспу Іван Васильович ріс на землі та із землею. «До 15 років ми були просто нерозлучні: я знав, звідки беруться пшениця, огірки, кабачки. Через колгосп я і рахувати навчився. А в 6 років, добре співаючи, веселив бригади, виконуючи пісню: «Черешеньки, черешеньки, які ви дрібненькі. Ми ся двоє полюбили, такі молоденькі!». Тоді я зривав шквали аплодисментів. Батько казав, що так піднімаю продуктивність праці у колгоспі!».

Мама ж у цій родині була справжньою берегинею домашнього вогнища. «Вона тільки трохи працювала в дитячому садку. Увесь час займалася нами чотирма, куховарила, тримала порядок в будинку, займалася господарством. Мама дуже-дуже багато співала. А її їжа – це цілий всесвіт, це щось неймовірне. Дотепер відчуваю смак тих простих сільських страв, приправлених її любов’ю та стараннями!».

У цій родині були й свої суперечності. Батько ніколи не відвідував церкву, бо був комуністом. Мама ж ходила до храму щосуботи й щонеділі. Іванові Васильовичу доводилося бути між ними. Він навчився старослов’янської, аби читати в церкві «Апостола». Та й у комсомол його прийняли відразу після Літургії. «Думаю, християнські цінності вплинули на формування мого характеру. Батько ніколи не відвідував Служби, але не забороняв цього робити нам. Хоч і мав великі проблеми. Чого йому коштували самі лише коляди…».

У цій родині день розпочинався і закінчувався домашньою працею. «Так, нашим обов’язком було вчитися. Був ще один режим: взаємодопомоги та відповідальності. Корови я не доїв, але ходив пасти, поїв. Доглядав за курками, гусями… Знаєте, відтоді я звик до тяжкої праці. І це загартування допомогло мені в дальшому житті, зробило зібраним, організованим. Тоді ще я відчував присмак однієї філософії: якщо ти близький до землі, жити стає якось легше!».

Його дитинство було як у старих фільмах: з розбитими колінами, велосипедом, купанням у ріці, цупленням груш у старого єврея, марафоном до дідуся на інший кінець села по горішки… «Ми багато ганяли на біціґлях. Влаштовували «Формулу-1». Вміли показувати різні фігури. Дотепер маю знак на лівому лікті. То були чудеса. Якось витягли спицю з велосипеда, прикріпили до неї сірники, кинули під племінного бика на фермі і червоною ганчіркою махали йому перед очима. Він зірвався, почав нас доганяти. Ми з другом провалися в яму, в яку це величезне створіння дивилося півгодини. За ці тридцять хвилин я подорослішав років на 10!».

У війську

Особливістю будинку, де жив Іван Васильович, була величезна кількість книг. Він дуже скоро навчився читати. У шостому класі перечитав усього Джека Лондона – повне зібрання творів. Тоді це стало для нього відкриттям якогось пригодницького світу. А в сільській бібліотеці щотижня збиралися його однолітки, аби розповідати одне одному про все прочитане. Хоч Іван Васильович дотепер віддає перевагу прочитанню книги, замість її прослуховування.

«Дома в нас були енциклопедії. Я тоді вперше побачив малюнки із захворюваннями тварин. Думаю, це десь підсвідомо вплинуло на вибір майбутньої професії. У школі  вчився добре. Ніколи за життя не мав четвірки. Але це не моя заслуга. Це голос предків. Мені подобалися всі предмети. Тільки сильно злився, коли на уроках музики ми не співали, а читали казки!

У школі займався гандболом, шахами, шашками. Ми були чемпіонами в цьому. Єдиним важким періодом у навчанні був перший семестр Хустського медичного училища, бо викладали тоді російською мовою. Для мене, простого хлопця з села, це було все одно, що опановувати іноземну мову. Але й це вдалося».

Вдалося, бо докладав зусиль. Щодня прокидався за дві години до початку занять, аби вголос начитувати попередній матеріал. Пізно лягав спати, щоб якомога більше встигнути. А також грав у футбол за університет, 6 років співав у хоровій капелі медичного факультету, не покидав шахи, співи, танці, навчився грати на гітарі, писав вірші. Це особливо знадобилося у спілкуванні з прекрасною половиною людства.

«Ех, дівчата приходять, як весна. У наш час все було трішки інакше. Якось красивіше, платонічніше. Не було багатьох речей, які нині доступні у звульгаризованій формі. Ми часто робили подарунки, виготовлені власноруч. То був період тотального дефіциту, і якщо тобі вдавалося дістати якісь парфуми, то почувався на Олімпі. Ми хотіли бути схожими на Сосюру.

А ще намагалися бути якомога незалежнішими від своїх родин. Я, наприклад, отримуючи стипендію, все одно ходив на додатковий заробіток: збивав ящики, розвантажував фургони, носив мішки з пшеницею».

Тепер Іван Васильович згадує молоді роки переважно за фотографіями. Він вважає себе більше реалістом, «але не сухарем». У дитинстві мріяв стати медиком для космонавтів. Частково це здійснилося: два роки працював у Московській академії та був причетним до розробки рецептів, як відновити шлунково-кишковий тракт у космонавтів. За життя доля звела його з ученими зі світовим ім’ям. Вони ставали не просто знайомими – вчителями. Об’їздив усю Європу, 5 разів стажувався у США, перебираючи досвід тамтешньої медичної системи. Був помічником депутата ВР, але однаково вибрав свій факультет, своє покликання, де дотепер не перестає допомагати іншим реалізовувати себе.

З дружиною й донечкою

І нині грає у великий теніс. Подейкують, що ніхто з працівників університету не міг би його обіграти. До деталей пам’ятає знайомство з дружиною. «Ми вчилися на одному курсі. На третій рік навчання я запропонував їй одружитися. Але тут втрутилися традиції: у неї були старші сестри, тож довелося чекати, так би мовити, черги. Очікування було довгим, бо одружилися, коли я вже закінчував аспірантуру. Але дякую Богу, що маю таку дружину. Вона у мене розумниця, мудра жінка. У тому, що маю, велика її заслуга. Ми все життя ідемо разом, і я не уявляю кращої жінки за свою!».

  • Хто кого терпить?

– Ми не терпимо одне одного. Навпаки, добре розуміємося. У тому, що так довго йшли до створення нашої сім’ї, є Божий замисел. Напевно, це додало нам мудрості.

  • Чим вона Вас підкорює?

– Якби я знав чим, то вона б мене не цікавила. А так дотепер залишається для мене загадкою.

  • Маєте якісь обов’язки по домашньому господарству?

– О так! Моя дружина любить квіти. У нас удома справжній сад. Я взяв на себе зобов’язання доглядати за ними.

  • Часто її радуєте?

– Треба запитати її. Але сподіваюся, що так. Вона любить солодке. Та я знаю й інше: їй це не дуже корисно. Все ж періодично приношу додому щось від Штефаня, аби трішки підвищити гормон щастя☺

  • Часто її цілуєте?

– Цілую її щодня. На роботу, з роботи… Це як «Добрий динь! Як ся маєте?».

  • Що захоплює Вас у людях?

– Чесність, яку видно відразу. І любов до праці. Розумному треба допомогти, бо дурень сам собі дорогу проб’є. Я цього принципу намагаюся вчити своїх вихованців. У мене вже 15 кандидатів наук. Завжди брав таких учнів, у яких було чисте серце. Бо вірю, що саме вони стануть локомотивом тих змін, які приведуть нашу державу до розквіту.

  • Що дратує Вас?

– Не терплю обману та інтриг на всіх рівнях – від побутових до кабінетних. Це може мене вивести із себе.

За кордоном
  • Пам’ятаєте образи?

– Ні, намагаюся забувати і пробачати. Так, це боляче. Але якщо щось гірке залишати на серці, то воно тебе з’їсть. Образа – не те, що ти, а те, що тебе.

  • Улюблений колір?

– Райдуга.

  • Одяг?

– Ти маєш бути чистий і акуратний.

  • Що стоїть на тумбочці біля ліжка?

– Книга  Д.Трампа «Почему ты не можешь быть богатым».

  • Маєте якусь філософію у житті?

– Ти маєш бути щасливим на маленькому шматочку свого світу.

Іван Чопей
  • Які у Вас стосунки із Богом?

«Є речі, про які я не можу розповідати…»

– Є речі, про які я не можу розповідати. Вірю, що хтось є над нами і хтось впливає на нашу поведінку. Був час, коли я казав: «Боже, якщо ти є, то доведи, що ти є!». І Він доводив. Це все, що можу сказати.

  • А що Ви розумієте під словом «декан»?

– Важку працю. Але яка приносить задоволення.

Це людина-калейдоскоп. Його короткі життєві історії, які, на жаль, не можна тут помістити, схожі на сюжети коротких оповідань О.Генрі: такі яскраві, насичені, динамічні, повчальні. Ставлення Івана Васильовича до життя просто дивовижне: він так яскраво пам’ятає деталі, кожну людину, яка чимось йому допомогла, друзів дитинства, смак дикої груші. Для нього немає дивовижного серед тих речей, які можна побачити. Його фантастичний світ ховається у спогадах, які так легко оживають. Я не говоритиму про вік цієї людини, бо мало хто повірить. Тут головне – його манера жити: по-чесному працювати, бути вимогливим, дружити, любити і цінувати. Останнє – це майстерність і мудрість, яку цьому деканові вдалося опанувати.

Світлана Лапига
Відео Роберта Паппа
Фото Роберта Паппа та з приватного архіву Івана Чопея

Залишіть відповідь

X