Спраглий до подорожей і відданий праці декан, якого робота завжди знаходить сама

Іван Калинич пройшов Західний Сибір, об’їздив Європу, Росію, побував на зйомках шлейфу Чорного моря, працював у пустелі. З травня до жовтня тривав сезон його робочих досліджень і водночас подорожей. Та й в інший період року Іван Васильович мав приготовлений рюкзак з усіма побрібними речами: міг «зірватися» у чергову мандрівку за 20 хвилин.

Спогади про експедиції зігрівають його донині, а внутрішній неспокій, нові ідеї та прагнення їх зреалізувати не дозволяють зупинятися навіть у поважному віці.

Іван Калинич свого часу започатковував геодезичну службу Закарпаття. Спільно з командою однодумців уперше в Україні збудував GPS-мережу, створював перші 64 трапеції цифрових карт масштабу 1:10000 на Закарпатті. У 2004 році розпочинав першу аерофотозйомку для створення карт масштабу 1:10000 для інженерних потреб.

Після того, як почав працювати в УжНУ, взявся за проектну діяльність. Спільно з колегами зреалізував два величезні проекти – зі створення планетарію та системи космічного захисту. Сьогодні на завершальному етапі перебуває проект «Парк темного неба», який докорінно змінює систему нічного освітлення.

Зізнається, що ніколи не шукав роботу – сама його знаходила. Колись приблизно так «знайшла» його і кандидатська, а з нею і науковий ступінь. Іван Калинич написав її лише для того, аби завершити черговий проект.

Такі, як він, не шукають щастя, бо знають, що воно скрізь і поряд: передусім у сім’ї та улюбленій роботі. Чому все так просто і зрозуміло – читайте у розмові Медіацентру з Іваном Калиничем.

Дитяча мрія про експедиції

Математика була моїм улюбленим предметом у школі. Згадую, як після 8-го класу вступав до Київського топографічного технікуму і покійний вчитель географії запитав, чи справді маю намір стати топографом? Відповів, що топографом не знаю, чи стану, але геодезистом хочу бути. Тоді я не мав чіткого уявлення про ці професії, хоча завдяки тому, що мій батьком працював в експедиціях, був близький до них.

Дитинство проводив на Іршавщині в селі Кам’янському. Батько працював водієм, але після організації геологічної експедиції на Закарпатті приєднався до цієї команди й пропрацював з нею майже до самої смерті. Я їздив із ним в експедиції, бачив, що це таке, мабуть, тому й захотів бути схожим на нього.

Успішно склавши вступні випробування до Київського топографічного технікуму, я став студентом цього вишу. На той час закладів для підготовки геодезистів на весь СРСР було сім. Після завершення технікуму продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті, одному з трьох в Союзі, які давали вищу освіту геодезистам. Тут же навчався в аспірантурі й здобув ступінь кандидата наук за фахом геодезиста.

Ведмідь-ласун і рись, що нападає тільки раз

У першу експедицію я поїхав під час практики у технікумі – це була зйомка шлейфу Чорноморського побережжя. Потім були не менш цікаві практики в університеті. А вже після закінчення навчання мене направили за розподілом в Іркутськ. Там було дуже багато цікавих випадків – як веселих, так і сумних. Одного разу я залишив ненадовго свою бригаду, а коли повернувся, то застав їх верхи на геодезичному знаку. Бригада мала банки зі згущиком, запах яких відчув ведмідь, тож він з’їв усе, заодно розгромивши табір.

Були випадки, коли рись напала на нас: стрибнула з дерева на учасника групи. Тоді його врятував рюкзак – рись зачепилася за нього й перелетіла. А вдруге ця тварина не нападає.

Кандидатська не заради наукового ступеня, а задля проекту

Моя кандидатська дисертація була однією з перших робіт, які стосувалися нових технологій у висотній складовій. Це розробка GPS-нівелювання у геометричному замірі. Робота була написана майже спонтанно. Метою був не науковий ступінь, а дальші розробки. У той час я працював інженером на підприємстві, тому мене цікавило впровадження нових технологій. Я приїхав у політехніку з майже готовою дисертацією, тому захистився протягом року.

Робота сама знаходила мене

Ніколи не шукав роботу – завжди знаходила мене сама. У житті пройшов усі професійні сходинки: починав з техніка, потім став старшим техніком, топографом, старшим топографом, інженером, начальником технічного відділу, технічним керівником відділу, начальником партії, головним інженером партії, головним інженером підприємства, директором підприємства, начальником головного управління. Досі вважаю себе інженером, можливо, трохи іншого рівня.

Щоранку о 7.30 вже на роботі – щовечора о 17-й ще на роботі

Погони мене ніколи не цікавили – тільки результат роботи. Університет мені подобається тим, що це робота з молоддю. В експедиціях я звик працювати з молодими, тому тут маю дещо близький стан. Завдяки цьому й сам почуваюся енергійним (☺).

Деканство, як і всяка адміністративна робота, забирає багато часу. Але я не боюся роботи і ніколи її не боявся. Щоранку о 7.30 я вже на роботі, щовечора о 17-ій – ще на роботі. Зрідка трапляється вихідний, коли не приходжу в університет. У такому ритмі працював завідувачем кафедри, тому сьогодні особливої різниці не відчуваю.

Маю залізне правило: доки не розберешся сам, не змушуй когось робити. Сьогодні з новими технологіями ознайомлююся спочатку сам, вже потім раджу їх іншим, навчаю студентів.

У житті я виробив для себе ще одне правило: не можеш допомогти – не заважай. Переконаний, що людям часто бракує двох важливих рис – професіоналізму і чесності. Якби це було не так, жили би зовсім по-іншому. А ще треба любити свій край, бо ставимося до нього дуже погано.

Проекти планетарію, космічного захисту і парку темного неба

У моєму житті було чимало проектів. Усі кажуть, що мені багато треба (☺). Коли прийшов до університету, почав займатися ґрантовою роботою. Нині ми успішно завершили два ґранти. Один з них – «Планетур», після якого залишився планетарій. Там невдовзі проводитимуть екскурсії магістранти географічного факультету. З 1 листопада щосуботи і щонеділі планетарій працюватиме регулярно.

Ще один ґрант – система космічного захисту від надзвичайних ситуацій. Після цього великого проекту залишилося три цифрові метеостанції, двочастотний GPS-приймач вартістю понад 15 тисяч євро, програмне забезпечення за 40 тисяч євро. В університеті поставили хороший сервер і вже підписали угоду зі словацькими, угорськими, румунськими партнерами щодо збору інформації про рух повітряних мас. Система вже запрацювала. Нещодавно ми успішно виступили в Іспанії на конференції, і нам запропонували вступити до європейської системи спостережень.

Також мені привезли сертифікат інженера, виданий Інститутом геодезії і картографії Чеської Республіки, яким підтверджується наше право виконувати роботи на території Європейського Союзу.

Наразі працюємо з ґрантом «Парк темного неба», пов’язаним зі впливом освітлення на людину. Вночі людина бачить краще, як і тварина. Але ночі тепер бувають дуже світлими, що заважає спати. Тому система освітлення має бути іншою, ніж та, до якої ми звикли. Світло має падати вниз, а не розсіюватися. Тож ми зробили «Парк темного неба Закарпаття» і нині з національним парком Польщі і Словаччини будемо подавати на конкурс проект «Парк темного неба – Східні Карпати». 6 вересня вже підписали угоди про це.

Загалом є багато нових ідей щодо співпраці з чеськими, польськими партнерами. Маємо підписані угоди з сімома європейськими вишами. Готуємося до дальшої ґрантової роботи. Хочеться, щоб студенти самостійно писали ґранти. Я зустрічався з деканом Пряшівського університету, щоб об’єднати групи геодезистів і землевпорядників Польщі та України.

На Закарпатті сьогодні сформувалася власна геодезична школа. Ми влаштовуємо наукові конференції, та й загалом багато працюємо у напрямку розширення міжнародної співпраці.

Мрія про фотограметричну школу

Під час паводку 1999 року на Закарпатті вперше в Україні з’явилися цифрові карти. Це були 64 трапеції цифрових карт масштабу 1:10000.

У 2004 році розпочалася перша аерофотозйомка для створення карт масштабу 1:10000 для інженерних потреб. Їх не було – і це становило проблему для Закарпаття.

Маю мрію створити на Закарпатті фотограметричну школу – сучасні технології створення топографічних карт за допомогою аерофотознімання. Є спеціальні фотограметричні станції, які обробляють таку інформацію. За старими технологіями для творення карти потрібно було три роки, а завдяки новим технологіям це можна зробити за три місяці.

Проект життя: GPS-мережа – перша і наразі єдина в Україні

Раніше, щоб провести будь-які вимірювальні роботи, потрібно було багато часу. Використовуючи сучасні технології, зробити це набагато швидше. Колись на початку проекту GPS-мережі мене називали авантюристом, але я мав підтримку з боку професора Львівського вишу і своїх працівників. Якби цього не сталося, ми би ще довго пасли задніх. Нині виміряти будь-яку точку, отримати координати – це 7–10 секунд у реальному часі. Раніше на такі результати треба було витратити два дні. На початку цього проекту ми переймали досвід у Швейцарії, Польщі, Чехії, Австрії.

Закарпатська GPS-мережа є однією з перших в Україні й досі залишається єдиною. Її використовують у кадастрі, у всіх інженерно-вимірювальних роботах. Якщо аерофотозйомка дає тільки знімки, то для масштабування її треба мати 4 точки на місцевості й на знімку. Але якщо ми маємо координату центру знімку, точки координують автоматично за допомогою GPS-приймача. Завдяки цьому можна суттєво зекономити час і гроші.

У випадку надзвичайних ситуацій така мережа дуже корисна: паралельно передаються метеодані і GPS-дані на сервер, і в кожній точці ми бачимо, як рухаються повітряні маси.

Ностальгія за молодістю

Свого часу у мене було багато запрошень на роботу за кордон: у Чехію, Польщу. Але я завжди думав: якщо всі звідси поїдуть, хто ж працюватиме? Проаналізувавши своє життя, сьогодні дещо шкодую, що колись не погодився на пропозицію роботи у Чехії, хоча й усвідомлюю, що шкодувати ні про що не можна, бо все, що не робиться у житті – на краще.

Ностальгія за молодістю завжди є, бо це молодість. Свого часу мене запросили у Росію на важливий захід зі створення експедиції. У цій країні пройшла моя молодість, це незабутні роки. Мені було дуже приємно знову проїхатися по тих місцях. Завжди наголошую студентам, що молоді роки треба так прожити, аби потім не шкодувати за ними.

Про запасний рюкзак і щастя

Якби довелося прожити життя вдруге – повторив би свій шлях, не замислюючись. Мені легше перерахувати країни, у яких я не був, аніж ті, де був. У відрядженнях побував в Азії, Монголії, Африці, пройшов усю Європу. Я легкий на підйом. Вдома у коридорі в мене завжди стояв рюкзак з кільком банками тушонки, змінною білизною та іншими необхідними речами. Більш ніж 20 хвилин не збирався.

У житті мені поталанило, вважаю себе щасливим. Той щасливий, хто ходить на роботу не як на каторгу.  Я ходжу на роботу, як на свято. У мене чудова сім’я, двоє дітей. Син – аспірант Львівської політехніки, дочка виграла зелену карту, поїхала в Америку, закінчила університет у Нью-Йорку після закінчення Львівської політехніки. Своїми дітьми пишаюся, маю чудову дружину, яка мене розуміє. Що ще потрібно для щастя? Це те, що не купується і не продається.