Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Іван Вовканич: «Добре, коли в житті є виважена позиція, стабільність. Проте я прибічник тимчасових землетрусів!»

Він легкий на підйом, на старт, на забіг – а чого стояти, коли в тобі так багато всього і так багато можеш?!

0 1 556

От є такі декани, про яких не хочеться писати багато, хоч, повірте, наговорили ми чимало. І річ не в тім, що вони не цікаві чи щось таке. Навпаки. Ці люди настільки багатогранні, якісь вільні, легкі, без зайвого вантажу в голові та душі, що не хочеться їх обтяжувати словами, які все ж таки ставлять певні рамки для розуміння.

Іван Іванович Вовканич саме такий! Після розмови з ним мені захотілася викрикнути: «Час – зупинися! Дай цій людині не входити в обмеження, які ти ставиш для кожного у поведінці, виборі, прийнятті рішення!». Але…

Поки знайомимося. Елегантний. Тактовний. Веселий. Щирий, хоч щось і приховує: чи то думки, чи то свої страхи. Приховує, бо відчуває відповідальність перед іншими – має триматися мужньо. За що ручаюся, то це за те, що йому, і правда, сумно, що не можна відкрито бути мудро-божевільним, організовано-хаотичним, дуже сильно сумувати за дитинством, ховаючи у собі життєрадісну дитину.

Полярність і водночас єдність його суджень прекрасна. «Я люблю злагоджену роботу людей, коли кожен на своєму місці чітко виконує свої обов’язки. Але як цікаво, коли тебе кидають у вир чогось абсолютно невідомого: ти зважуєшся на неочікувані рішення, не страшишся крутих поворотів, тонко розумієш, де треба бігти, а де – трохи сповільнити темп. Знаєте, добре, коли у житті є виважена позиція, стабільність. Проте я прибічник тимчасових землетрусів!».

У ньому і рух, і спокій. Він не уявляє себе без емоцій, без реакції на те, що відбувається довкола. Команда – ось що його приваблює.

«Я віддаю перевагу командним видам спорту. Але якщо трохи про інше… Якщо команда локалізується деканатом, то я головний гравець. Якщо команда виходить за його межі – буду в міру своїх сил і можливостей допомагати загальнокомандній грі. Мене надихає колективний ентузіазм. Знаєте, життя – це як спорт. Ви можете програвати. Проте завжди треба пам’ятати – це ситуативно. В силу певних обставин можете пропустити удар. Але смак у тому, як людина себе мобілізує, як бореться з собою і в кінцевому поєдинку виборює перемогу. Від мене ніколи не можна забрати віру в успіх команди, хоча розчарувати можна!».

У такі моменти Іван Іванович шукає підтримки в найближчих: родини, близьких друзів. У тому оточенні, яке дає можливість відійти від цих стресів.

Іван Вовканич

Він народився в Іршаві. Батьки були освітянами. Мама все життя пропрацювала у шкільних бібліотеках. Тато починав із завідувача райвно, був партійним працівником, а потім завідувачем відділу народної освіти Закарпатської області. Іван Іванович разом із сестрою багато часу проводили у дідуся й бабусі: «Бабка була домогосподаркою. А дідик працював на млині. Я дуже любив, коли він курив піпу, засинав, а я тим часом брав її до рота. Дід відчував, шо чогось не вистачає і схапувався. Так могло продовжуватися дуже довго J

Він вчив мене практичних речей по господарству. Чимось магічним був процес бриття. Він мав такого широкого старого ременя, який  розчинював, точив бритву… Це було справжнє суботнє дійство – я любив спостерігати за цією процедурою.

А бабка знайомила нас із Богом. Це був гарний період. Мама читала нам казки. З батьком ми лазили по горах, восени йшли на полювання. Я багато рибалив. Ось тільки любив робити це сам: нахлестом бродити річкою».

У шостому класі його родина переїхала до Ужгорода. Проте і тут річка, ковзани… Дитячого божевілля на природі теж вистачало. «Ми багато вигадували ігор, нам ніколи не було скучно. Казковими були ті вечори, коли вся родина збиралася, а батько грав на баяні. Ми співали, багато сміялися, дорослі розповідали смішні життєві історії… З того часу багато що змінилося… Мені дуже жаль, що він так і не дожив до тих моментів, коли міг би нами пишатися… З часу батькової смерті я не ходжу на полювання, бо ми це робили вдвох!».

У Йвана Йвановича двоє дітей: старший син і молодша донька. «Вже тепер я нічого їх не вчу. Вони такі, що можуть й інших учити. Мені приємно про них говорити. Я пишаюся своїми дітьми. Вони молодці: самі себе шукають, хоч дуже важко проходять цей шлях. Не ховаються за кимось, нікого не просять.

У дитинстві читав їм казки.  Я, знаєте, трохи божевільний батько. Інколи жінка мене в цьому стримувала. Завдяки їм трьом я відчуваю щастя: у мене класна сім’я, жінка, діти, сестра, яку дуже люблю. Вони успішні – і я щасливий».

Йому (це його слова) не те що пощастило – йому сильно пощастило з дружиною. «Вона у мене дуже активна жінка-особистість. При цьому все встигає робити по господарству. Вона не знає, але вам скажу: люблю дивитися, як вона саджає квіти. Інколи зупиняюся, щоб помилуватися нею, поки не бачить. Я не балую її подарунками. Часто сподіваюся, що мене досить. Хоча більше люблю, коли дарую я, а не мені. Саме з нею я можу бути до певної міри романтиком. А після важкого робочого дня лежати і ділитися усіма його подробицями, гучно сміятися. Ми обидвоє самодостатні. Нам нічого не коштує включити музику в будинку і танцювати! На неї не можливо не звернути увагу ні тепер, ні коли ми були молодими. Ми можемо сваритися, навіть досить часто. У цьому більше винен мій темперамент. Але я перший іду миритися. От знаєте, що її дратує? Мій безлад. Часом він і мене дратує.  Це не стосується безладу на робочому столі. Там заборонено робити порядок».

  • Ви часто кричите?

– Хочу часто, але стримуюся.

  • Що може роздратувати?

– Очевидна глухість, тупість, яка цього не розуміє і настійливо шукає різні шляхи, щоб добитися поставленої мети. Мене дратує, що всі хочуть виглядати трошки краще, ніж є насправді, хоч це і природно.

  • Чи маєте якийсь болючий спогад із дитинства?

– Дитинству властиво забувати біль.

  • А який найбільш пам’ятний подарунок Ви отримали?

– Їх три: син, донька і батькова рушниця.

  • Коли ваш син буде одружуватися, як чоловік чоловікові яку дасте пораду?

– Думай, що робиш.

  • А що скажете доньці?

– Ти подумала, що робиш?

  • Ви людина настрою?

– Буваю. Я книги читаю за настроєм, одягаюся за настроєм, слухаю музику за настроєм.

  • Як обираєте машину?

– За можливостями.

  • Музику в машині?

– Стінг. Океан Ельзи. Плач Ієремії.

  • Як закінчується Ваш день?

– День закінчується по-різному. Залежить від нього самого. Коли зустрінуся з кумом, то трошки веселіше.

  • Легко приймаєте кінець?

– Приймаю як даність. Якщо я можу щось змінити, витискатиму всі сили.

  • Маєте багато друзів?

– Друзів мало у людини. Залежить, що вкладати у це поняття. Нові з’являються важко, а от старих бережеш як зіницю ока.

  • Що боїтеся найбільше втратити?

– Я хочу зберегти все те, що  люблю.

  • Вірите?

– Іноді намагаюся говорити із Богом..

  • Якщо Бог дозволить забрати один спогад, яким він буде?

– Спогад про мить життя.

  • У що завжди будете вірити?

– У світло.

  • Про що мрієте?

– Хочу піти на океанську риболовлю.

  • Якщо заплющите очі й опинитеся посеред футбольного поля, що зробите?

– Свисток – нехай починають грати! Дам старт до гри.

  • Декан. Що розумієте під цим словом? 

– Дека, деца… ☺ Він створений для організації процесу, і не менш важливо – для стабілізації. Декан має бути стабілізатором. Не заважати спокійно працювати.

Ось так-от. Легкий цей чоловік: у думках, у сприйнятті, у рішеннях. Зауважте: легкий, а не легковажний. Такими бувають, коли доля робить тобі подарунок малою кількістю хибних кроків у житті. Не відсутністю, а малою кількістю.

Веселий дуже. Я писала, що він щось ховає. Ховає рани. Але такий уділ усіх сильних чоловіків: неможливість навіть на секундочку побути слабким. І зізнатися, що й тобі буває важко, і ти буваєш утомлений.

Друг він. Легкий на підйом, на старт, на забіг. А чого стояти, коли у тобі так багато всього і ти так багато можеш?!

Світлана Лапига
Фото, відео Роберта Паппа

Залишіть відповідь

X