Четвер, 27.07.17, 03:47 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » Розмови від душі...

Декан, що не відмовить у проханні, якщо для когось це так важливо...

Коли ми пропонуємо нашу бесіду молодим деканам, вони, як правило, відразу відхрещуються, мовляв, якихось особливих досягнень у житті нема, посада теж звичайнісінька, та й вони просто собі люди, правда, з купою обов’язків. Він не є винятком. Відразу зауважив: якщо це важливо для нас, то він погодиться на розмову. І тут його перша характеристика: він не відмовить у проханні, якщо для когось це так важливо. Таким і має бути декан.

Знайомтеся: Ярослав Володимирович Лазур. Декан юридичного факультету. Так, він молодий. Йому дотепер телефонує мама й нагадує, щоб думав, як поводиться з людьми. На свої роки він дуже мудрий, хоч і легкий у зважуванні на рішення. Для нього не складно виступити перед студентами, граючи на гітарі. Йому принципово важливо і неймовірно потрібно щовечора прогулюватися на велосипедах з дружиною та двома доньками. Він докоряє собі, що так рідко телефонує мамі й не так часто дарує квіти дружині.

 

Його деканство не є для нього предметом гордості. Не вважає його навіть особливим успіхом: «Який це успіх?! Це колосальна відповідальність. А ще довіра людей! Я добре розумію, що всім не можу подобатися. Для мене не це є важливим. Я намагаюся робити свою справу професійно. Шукати нові можливості для інших людей».

Він міська дитина. Якоїсь глибокої любові до землі не відчуває. Хоча природою завжди захоплюється. «Я виріс у квартирі. Але колись допомагав бабусі саджати картоплю, збирати колорадських жуків, тичити пасолю... Ми у дворі мали свої особливі справи та інтереси. Збирали жуйки «Турбо», до прикладу. Пам’ятаю, які на них були фантики. Треба було зібрати всі можливі різновиди з усіма автомобілями. У мене тоді не було вищих цінностей. Я працював, спеціально збирав для цього гроші...».

Його дитинство можна назвати бешкетним: «Був період, коли я не хотів вчитися. Не розумів, для чого це мені. Але тривало це, на щастя, недовго. Якось минуло само по собі. Окремою темою був велосипед. Спочатку «Аист», потім «Турист». Боже мій, ми його розбирали до найдрібніших деталей, а потім складали знову. Це було щось неймовірне!».

Закінчив музичну школу. Ходив на шахи, бокс, єдиноборства, карате, самбо, баскетбол. Грав у великий теніс. І тепер має хобі – гірські лижі. «Дуже шкода, що воно так складно все організаційно... Час від часу люблю поплавати у басейні. Словом, стараюся триматися активного способу життя!».

 

Саме завдяки активності познайомився з майбутньою дружиною. «Я був на одному фестивалі. Там її і побачив. Ну і все. Почалася хімія. Не можу відповісти, що мене підкорило. Це ті таємні процеси, які людство дотепер не розгадало. Вони не відбуваються раціонально. Ти й сам не знаєш, чому запросив на каву, потім ще раз на каву, потім на морозиво, потім поцілував, освідчився, запропонував одружитися... Бо так».

Шлюб подарував йому двох маленьких принцес. Тепер Ярослав Володимирович добре знається на сучасних мультиках, читає своїм красуням казки на ніч, дискутує зі старшою, відповідаючи на питання, чому ходить на роботу, для чого сонце тощо. Зізнається: «Як і кожен батько, пройшов еволюційні етапи: від коня, який катає принцес на собі, до найбільшого для них авторитету, принаймні на цей час. Я компетентний у питаннях стосунків всіх мультиплікаційних героїв, правилах підбору відповідної гумки до сукні і т.д.».

Він знає, що для його доньок тепер важливо: «Намагаюся бути позитивним, бо є для них прикладом. Якщо виявлятиму слабкість або показуватиму негативний приклад, то це не по-батьківськи якось. Намагаюся виховувати їх скромно, не маючи наміру бути в їх очах героєм. Головне, аби вони знали, що людина має бути чесною і порядною. А ще ніколи не втрачати своєї унікальності».

Їх родинною традицією є обмін поцілунками перед тим, як тато іде на роботу й повертається з неї. «Знаєте, я дотепер закоханий у свою дружину... Вона у мене неймовірна! Мені би часом хотілося бути більш романтичним... Але вона у мене все розуміє. Часто здатен на геть божевільні вчинки. Наприклад, полізу за доньками на надувні атракціони... А вона тільки посміхається. За це я її люблю ще більше!».

 

Його гардеробом також займається кохана дружина: «У нас таке правило: в торгових центрах дітьми займаюся я, а вона тим часом обирає речі для примірки. Її смак мені подобається, тому справа завжди тільки за розміром».

  • Ви будете строгим до зятя?

– Гм... Моїм донькам із цим буде важкувато, мабуть: до зятів будуть високі вимоги. А якщо серйозно, то він має бути доброю, чесною людиною. Такою, яка цінуватиме сімейне щастя. Бо у родині так важливо цінувати моменти, коли тобі добре. Якщо він буде таким, то у моїй особі знайде собі і друга, і підтримку.

  • Що ще для Вас цінне у людях?

– Люблю, коли вони тримають своє слово.

  • А що дратує?

– Дратує, коли вони мають на увазі одне, а роблять інше. Такі вчинки породжують інтриги, а я їх терпіти не можу.

  • Ви темпераментний?

– Так, можу і накричати. Легко запалююся. Але швидко й відходжу. Часто картаю себе за надмірну імпульсивність, особливо у словах.

 
  • Чи є правила, які Ви не переступите?

– Так: не брехати і не ображати слабших.

  • Яка книга у Вас на тумбочці біля ліжка?

– Планшет:)

  • Які маєте стосунки з Богом?

– Колись уважав себе побожною людиною. Тепер тільки розумію, що це було помилкою. Вірити по-справжньому починаю тільки тепер. Відчуваю, що над нами є Хтось. Є явища, які нашою свідомістю не осягнути. Відвідую церкву, особливо останніми роками. Дедалі більше починаю розуміти Бога, знаходжу відпочинок і спокій у Ньому.

  • Якби Бог зайшов зараз, що б Ви Йому сказали?

– Подякував би за родину, за роботу, за відчуття щастя. Бо щастя – це ще й відповідальність перед Богом і людьми.

  • Що розумієте під словом декан?

– Він бере на себе відповідальність за те, щоб колектив працював на розвиток у комфортних умовах. Це відповідальність за рішення.

Він дуже легкий у розмові. Такий щасливий, коли говорить про дружину і доньок. Із таким трепетом розповідає про недільні обіди у мами. Це свідчить про те, що його пріоритетом є родина. А коли вона на першому місці, все інше теж розставлене правильно.

Він так легко відповідав на мої запитання! Тільки тепер розумію, що йому це було нескладно: щиро цінує кожну людину у своєму житті. Ярослав Володимирович не ставиться до всього як до закономірної даності. Це радше можливість виправдати довіру, а ще шалена відповідальність. І це робить його справжнім чоловіком.

Світлана Лапига

Фото, відео Роберта Паппа




Розмови від душі... | 29.11.15 | Додав Lucky | 3646 | 5.0/5
Теги: Ярослав Лазур, декан

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [318]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [208]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [237]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [65]
Студмістечко [8]Конкурси [116]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [8]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики