Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Моя спроба №5, або Як я потрапила на 5 канал

Вірте у свої сили й обов’язково беріть участь у всіх можливих проектах!

0 850
Святкування Нового року закінчується, старі черевики зношуються, але журналістика, як матеріал про українські дороги, актуальною буде завжди. Бути студенткою відділення журналістики – означає охрестити себе Мартіном Іденом. Лондон тоді ще не знав, як сильно надихне він читачів своїм персонажем. Валентинів день закінчився, до 8 Березня ще було купа часу. Мені не вистачало нових емоцій. Отож я надіслала резюме й мотиваційного листа на проект «Хаб медіа мобільності» і спіймала удачу за хвіст.

4-й рік навчання – бакалаврат на фінішній прямій. Здавалося б, пора студентства удалася! За плечима багато лекцій і семінарів, оцінок за курсові, фотографій з однокурсниками. Проте у якийсь момент усвідомлюєш, що в душі вражень якось замало. Хочеться якомога більше ППВ – побачити, пізнати, відвідати. З іншого боку, 3–4 пари щодень, -50 % у потязі зі студентським та кіно за півціни щосереди – привілеї тільки для студіків. Іншого шансу не буде, бо, на жаль, не молодіємо!

Отже, подумки повертаюся до моменту, коли вибирала буряк на базарчику – уже ввечері хотіла приготувати борщ. У цю ж мить дістала сповіщення про те, що пройшла в другий тур вищезгаданого проекту. Що ж… Вирішила купити пельмені, а ввечері написати есе про віру в себе.

А 2-й раунд проекту диктував свої правила. Нам дійсно дали завдання написати есе, але не про шелест осіннього листя на Закарпатті. На мене чекали асоціації про союз і радянські карбованці. Роздуми про «Декомунізацію як інновацію» були дещо новими для мого Word-у, що звик до метафор про почуття і щире кохання. 100% не було б уродин у цього есе, якби виробник придбаних мною пельменів був родом не з Росії. Мене це страшенно вщипнуло за патріотизм, тож я висповідала весь біль на  папері. Уже за два дні дізналася, що у Києві на мене чекатиме стажування у ЗМІ. Саме так: я стала однією з 15 учасниць, які вже в березні поїдуть до столиці.

…То був вівторок – 1-е березня. Львів, Ужгород, Харків, Суми, Херсон і Дніпропетровськ зустрілися в самому серці України. Ми, ХАБівці з різних куточків нашої країни, привезли до Києва не тільки весну, а й чималенькі амбіції: кожен учасник мав домовитися з редактором того ЗМІ, де мав бажання пройти стажування. Нас зустрів Тарас Петрів, президент Фундації «Суспільність», і разом з координаторами Ясміною та Оленою відтворив під час зустрічі міні-стрічку «Поттер у Хогвартсі». Капелюха, правда, у нас не було, проте саме наші мотиваційні листи стали лакмусовим папером майбутньої практики в медіа.

«ICTV», «Новий канал», «Радіо Свобода» та «Українська правда» – все це стало реальністю тут і зараз. На мене чекала величезна п’ятірка у ліфті, який рухався до 11-го поверху. Саме так: моїм «Гріффіндором» став 5 інформаційний канал.

Перший робочий почався не з кави чи шведського сніданку в готелі «Україна», де нас прилаштувала Фундація на 2 тижні. Я прокинулася о п’ятій, аби вже о шостій сказати водію «Київського ранку» з добротою закарпатського акценту. Працювала разом з гостевим редактором у ранковому ефірі, який розпочинався о сьомій.

Мене познайомили з Ігорем Чічканем та Євгенієм Самохваловим – випусковими редакторами, які взяли мене під своє журналістське крило. Ми шукали гостей і домовлялися з ними про ефір, обрізали  відео для БЗ і монтували його в «EDIUSі». Уже першого дня я дізналася, що телеведучих (чоловіків) гримують нарівні з дівчатами. А якщо серйозно, то саме Сергій Барбу, ведучий ранкового ефіру, одним з перших розповів про принципи роботи на 5-му.

Разом з редакторами ми знаходилися біля тих незліченних екранів ТВ позаду студії, яку звикли бачити по телевізору. Складні операції з кольоровими кнопками, план із підготовленими заздалегідь БЗ СХ, прямими включеннями чи скап-зв’язком – все це колосальна робота команди, яка залишається за кадром.

Наступного дня я потрапила у ньюзрум, що нагадував редакцію якоїсь газети в американських кіно про журналістів. Там я потрапила під керівництво Наталі Новосядлої, аби проникнути у караван київських медійників. Зважаючи на специфіку каналу, щогодини Віталій Гайдукевич (саме він!), Катерина Кельбус чи Яніна Соколова заходили до червоної студії, аби виконати свій професійний обов’язок у прямому ефірі.

Звісно, у всіх були свої завдання та пріоритети і не завжди стажери були доречними, особливо коли робота кипить за 6 хвилин до ефіру. У той момент я чітко зрозуміла, що так я можу залишитися вільним спостерігачем до кінця практики. Тому вже наступного дня я почала наполегливо проситися на зйомку.

8-го березня почалося дійсно з квітів, проте їх героїні нашого сюжету заповідали клумбам, а собі просили більше прав. Ми з журналісткою Ксенією Дворніковою та Іваном Вірченко пройшли колоною разом з відважними, суперсамостійними та екстранеординарними феміністками. У команди було завдання зробити пряме включення, тому я навіть не сподівалася на стенд-ап.

Більше того: акція протесту мала явно нестатичний характер, а я на свою біду ще й підбори вдягла. Саме тоді чітко зрозуміла, що для журналіста насамперед важливі дві речі: комфорт та зручність. бо часто-густо на зйомках треба згадати про уроки кросу на фізкультурі. Мені пощастило поспостерігати за процесом підготовки до прямого включення. Перше що впало до ока, то це тандемна робота оператора та журналіста.

Тоді я змінила свою думку про кореспондентів, яких засуджувала по той бік екрану, якщо вони підглядали в блокнот. Адже подія відбувається тут і зараз, отже, в оператора є кілька хвилин, аби сказати журналісту, що той уже в ефірі, а  кореспондент вже імпровузіє, намагаючись зібрати в логічний ланцюжок факти, аби уникнути порожніх емоцій.

За той час я нашкрябала стенд-ап і чекала дозволу записати. Узявши до рук атрибут 5-го, з упевненістю співаків, які приходять до Кондратюка на караоке, проговорила побачене. Згодом ми приїхали в студію, і мені люб’язно скинули кадри. Я «заникала» вчорашні енергію та сили і використала їх на монтаж. Написання тексту, начитка, монтаж тривали майже 4 години. Тривали б довше, якби звукорежисери не допомагали порадами. Протягом цього часу мені не хотілося чаю чи булочок, непрочитаних смс у «Вконтакті» чи нових світлин в «Інстаграмі». Я робила на результат. Щось вийшло

Тоді й згадалися лекції моїх викладачів: «Думайте кадрами – тоді отримаєте вартий уваги сюжет!». Далі пішло як по маслу. Їздила на зйомки, знайомилася з новими журналістами, цікавими інтерв’юйованими, вносила в свою телефонну книгу все більше потрібних для фаху контактів.

Окрім каналу, організатори «Суспільності» весь час влаштовували цікаві зустрічі та відкриті лекції з Наталією Гуменюк, Володимиром Єрмоленком, Володимиром Мжельським та Наталією Лігачовою. А ще я познайомилася з авторкою моїх джерел у списку літератури до курсової роботи: саме Діана Дуцик розповіла нам про межу патріотизму та професії в журналістиці під час гібридної війни. Вона ж виконавчий директор ГО «Телекритика», до якої я невдовзі завітала, збагатившись досвідом журналістів, які працюють там.

Інколи з каналу вдавалося приїхати скоріше і ми з друзями гуляли містом, слухали вуличних музикантів в метро, тішилися пенсіонерами, які вальсували у переходах під супровід шевченківських віршів. Київ для будь-кого, хто приїхав його підкоряти, нагадував маленький ключик до можливостей.

Часто зустрічала на Майдані колег, які проходили стажування на «Радіо Свобода». У центрі міста вони частенько робили опитування – часом я просилася їм допомогти: розпитувала киян про Савченко, Сєнцова та інших полонених. Вразило найбільше, що поодинокі люди втомилися навіть слухати про це, адже бачать в житті лише роботу і дім, де чекають голодні діти чи внуки. Найбільш боляче було дивилася в очі загиблим, портрети яких супроводжують тебе Інститутською.

Я не знаю, коли війна закінчиться, не знаю, скільки ще мирних людей загине, проте впевнена, що Крим ми повернемо і як журналісти, які вірять у свій професійний обов’язок, казатимемо людям правду.

Спасибі тим чудовим людям, яких я зустріла на 5-му. Дякую своїм колегам-стажерам, з якими провели ці чудові 2 тижні: обідали в «Пузатій хаті», грали у «Мафію» вечорами в готелі. Тим, хто розповів про своє місто більше, ніж говорить географічна карта України.

Велика вдячність організаторам, адже такі проекти не тільки розвивають, даруючи безцінні навички їх учасникам, а й об’єднують жителів України. І, звісно, хочу сказати дякую своїм викладачам з університету, адже саме вони вчать мене журналістики з першого курсу.

Отож вірте у свої сили й обов’язково беріть участь у всіх можливих проектах. Бо хто не стоїть на місці, той енергійний протон. А українській журналістиці потрібні батарейки!

Залишіть відповідь

X