Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Надія і Віктор Голдовські: Диплом фізфаку УжНУ став визначальним для професійної реалізації в Ізраїлі

Розмова з подружжям наших випускників, яке не зуміло відділити сім’ю від науки і на цьому побудувало своє щастя

0 271
У далеких 60-х вони, як і мільйони інших абітурієнтів, опинилися перед вибором професії і не знали, чи виправдає вона сподівання. Престижний на той час фізичний факультет вабив багатьох. І чимало з тогочасних студентів продовжили справу своїх наставників – основоположників фізичної школи, відомої в усьому світі, але є й такі, котрі перевершили всі сподівання. Серед них – випускники УжНУ Надія і Віктор Голдовські. Власним прикладом вони довели, що освіта – важлива складова великого шляху під назвою «майбутнє», а диплом випускника фізичного факультету є своєрідною візитівкою, яка направду підтверджує рівень знань і відчиняє двері у великий світ. Можливо, комусь важко в це повірити, як спочатку не вірили і Надія з Віктором, доки самі не пересвідчилися в цьому.

Подружжя Голдовських

Подружжя Голдовських виїхало до Ізраїлю у 1999 році. Доти в СРСР, а затим і в Україні вони зробили чимало. Обоє успішно закінчили аспірантуру, захистили кандидатські дисертації: Надія – у Ленінградському університеті (1983 р.), Віктор – в Інституті спектроскопії АН СРСР (1980 р.). Безсумнівно, добре зарекомендували себе в Ужгороді на посадах, пов’язаних із професійною діяльністю. Надія працювала старшим науковим співробітником, головним метрологом –відповідальним за Державний еталон часу та частоти НПО «Система», викладала на інженерно-технічному факультеті. Її чоловік був завідувачем сектору у Спеціальному конструкторському бюро засобів аналітичної техніки (сьогодні НДІ засобів аналітичної техніки), директором спільного українсько-швейцарського підприємства з розробки та виготовлення систем газового контролю.

Звичайно, переїзд до іншої країни дався їм нелегко, ще й у поважному віці. В Україні назавжди залишилося їхнє серце, зате Ізраїль відчинив двері до професійного зростання. Сьогодні Надія є доктором філософії, професором, працює завідувачем відділу стандартів та частоти Національної фізичної лабораторії, відповідальна за державний стандарт часу і частоти та національну шкалу часу. Крім того, є вченим співробітником Міністерства економіки Ізраїлю, членом Міжнародного комітету часу та частоти. Віктор – теж доктор філософії, автор близько 20 патентів на винаходи, член Оптичного товариства США, а також науковий керівник проекту з розробки оптичних блоків квантових стандартів частоти компанії «Accu Beat» та науковий консультант лабораторії спектроскопії плазми Інституту ім. Вайцмана. За іронією долі, в УжНУ вони були не тільки студентами фізичного факультету, колегами в аспірантурі, а й продовжили спільний життєвий шлях у подружньому житті.

Голдовські стали першими з випускників вишу, які нині проживають за кордоном, хто найшвидше відгукнувся на ідею створення осередку Міжнародної асоціації випускників. Саме на запрошення Асоціації вони й завітали до вишу через 17 років після від’їзду. І насправді потрібно було чути та бачити їхнє захоплення сучасним університетом. Тут усе рідне і водночас нове, адже альма-матер суттєво змінилася за цей період, однак той, хто провів у виші кращі роки своєї юності, назавжди пам’ятатиме цей час та радо повертатиметься.

Надія і Віктор не лукавлять, коли кажуть, що в шлюбі доповнюють одне одного. Це направду той випадок, коли двоє творять одне потужне ціле, згусток наукової енергії, яка зливається з сімейною любов’ю, повагою, терпінням…

Тож пропонуємо вам розмову із фантастичним подружжям науковців, які колись не побоялися розпочати все спочатку, просто взяли і зробили себе самі, на чужому ґрунті, але з дипломом рідного вишу у руках.

«Навіть не сподівалася, що ця професія дасть мені стільки можливостей для реалізації в Ізраїлі»

  • Після стількох років закінчення університету, з якими почуттями сьогодні прийшли на рідний факультет?

Віктор: – Слова «приємно» замало, аби пояснити й описати ці відчуття. Я побачив хлопців, з якими працював, виконував експерименти. То були не тільки дні, а й ночі, адже часто досліди тривали цілодобово.

Надія: – Для мене був приємний сюрприз і великий подарунок, що нам організували таку зустріч із відомими вченими університету, ректором, деканом, нашими колегами, з якими починали працювати на кафедрі квантової електроніки. Тому відчуття тільки найкращі: ніби повернулися у свою юність, коли були студентами, аспірантами. Побачили свого вчителя доктора Шпеника, проректора Чаваргу. Це було надзвичайно приємно і зворушливо.

  • Що пригадуєте з років навчання в університеті?

Надія Голдовська

Надія: – Пригадую, що нас, дівчат, у той час було дуже мало, по 2–3 в кожній групі, яка складалася з 25 осіб. Звичайно, в ті часи фізичний факультет вважався престижним, і професія фізика, радіофізика, спеціалізація на квантовій електроніці були надзвичайно популярними. Та я навіть не сподівалася, що цей фах дасть мені стільки можливостей для реалізації в Ізраїлі. Виявилося, що саме моя спеціальність, досвід, який здобула тут, забезпечили ту базу для роботи, яку сьогодні маю в Ізраїлі. Тому зустрічі з працівниками вишу повертають мене в цей період. Крім того, побачила рівень закордонних фахівців у сфері квантових стандартів частоти і часу і з приємністю можу сказати, що рівень нашої освіти відповідав закордонному. Якщо ми зі своїми знаннями змогли там реалізуватися, значить, підготовка була висока.

Віктор: – Щодо студентських років, то майже все, що сказала Надія, стосується і мене. Хочу додати, що для мене університет був наповнений особистим життям. Ми з Йосипом Головачем разом навчалися, відпочивали, і навіть своє навчання намагалися координувати з туристичними походами (☺). У 1966 році, коли ми вступали до вишу, право вступу мав і 11-й, і 10-й клас. Конкурс був страшенний. А спеціальність радіофізика й квантова електроніка тільки-но відкрили. І в нас на потоці сформувалося ядро студентів, у якого було спільне не тільки навчання, а й вільний час. Потім була невелика перерва на армію, хоч треба сказати, що з кількома одногрупниками ми були разом і в армії під Москвою. Там була спеціальна військова частина, яка потребувала людей із освітою. Коли повернулися, спільно продовжили навчання в аспірантурі. Та ще й працювали в Ужгороді майже тією ж компанією.

«Ми – підтримка одне одному»

  • А як і де познайомилися з Надією?
Віктор: – Повернувшись із війська, вступив до аспірантури і працював на кафедрі в лабораторії Запісочного. Надію тоді ще не знав, вона була студенткою і проводила досліди в лабораторії Людвига Шимона. Якось я туди зайшов і вирішив познайомитися з нею. Так ми почали проводити спільні дослідження, я допомагав їй. Більшість досліджень у той час не можна було переривати на ніч, тому іноді починали вранці, а завершували ввечері наступного дня. Після того, як вона закінчила університет, вступила до аспірантури, ми одружилися.
  • Одразу зрозуміли, що створені одне для одного?

Віктор: – Мабуть, так.

Надія: – Так (☺). По-перше, мені завжди подобалися розумні хлопці. Якщо я бачила інтелект людини, те, що вона цікава, розумна, з широким кругозором, – саме це мене могло зачарувати. А Віктор вмів цікаво розповідати. Причому він знав не тільки фізику, його батько був філософом, тож Віктор мав хороші знання і в цій сфері. А ще знав багато з мистецтва, зокрема музики. Ми обоє навчалися в музичній школі. Тобто в нього відчувався високий інтелектуальний рівень, і це передусім привернуло мою увагу й об’єднало нас.

Звичайно, потім ще й дослідження, які мені потрібно було робити. Треба сказати, що на кафедрі квантової електроніки експерименти були непрості. Щоб збудувати експериментальну установку, доводилося бути не тільки розумним, а й сильним. Віктор, до прикладу, будував власний спектральний прилад, щоб досліджувати спектр ультрафіолетів, а ще ультрам’який рентген. Моя сфера дослідження була трохи простіша, але зовсім невідома. Ми досліджували рідкісноземельні елементи, їхні спектри були невідомі. Тому мої попередники дивувалися, як я буду вивчати те, що є невідомим? Звичайно, потрібно було опанувати відповідну літературу, і самій попрацювати, а ще ідентифікувати дещо. Це була об’єктивна правда – ми не мали, на що орієнтуватися, тому відчували на собі значну відповідальність.

  • Чи виникала коли-небудь конкуренція між двома науковцями в одній сім’ї?

Віктор: (Надія ствердно киває. – Авт.): – Ніколи. Більшість наукових публікацій у нас спільні, починаючи ще з періоду аспірантури. Ми – підтримка одне одному. Я завжди раджуся з Надією, а вона – зі мною. Сьогодні працюємо в різних структурах, на різних посадах, але я завжди розповідаю їй, що ми робимо, а вона мене підтримує. У приватному секторі, де я працюю, дуже важко, дуже висока конкуренція з серйозними фірмами. Свою роботу потрібно доводити на рівні патентів.

В Ізраїлі потрібно постійно підтримувати свій рівень

  • Наскільки складно було реалізувати себе професійно в Ізраїлі?

Надія: – Передусім треба було знати мову. Я знала це, ще як зібралася туди їхати. Англійська, звичайно, допомагала, але для роботи в державному закладі потрібно було скласти іспит на рівень знання івриту. Крім цього, на всі посади – конкурс, так і донині. Я спочатку протягом двох років відвідувала спеціальні курси за підтримки держави. Тоді склала іспит на знання мови.

  • На зустрічі в ректораті ви згадували, що під час прийому на державну посаду для вас обох мало значення те, що ви були випускниками фізичного факультету УжНУ.

Надія Голдовська

Надія: – Так, це мало велике значення, було навіть визначальним фактором. Я не могла собі навіть уявити, що спеціальність стане такою підмогою для хорошого старту в Ізраїлі. В галузі квантових стандартів частоти у той час було небагато фахівців. Старше покоління саме доходило пенсійного віку. Тому, коли наші резюме розсилали до різних університетів, зокрема, у Національну фізичну лабораторію, у моєму було записано, що в Ужгороді я 20 років працювала на квантовому еталоні часу і частоти на базі цезієвих і водневих стандартів частоти. І мій досвід, моя освіта, спеціальність – усе відповідало тому, чого там потребували. Мені одразу зателефонували, сказали, що підходжу їм в лабораторію на 100 %, і запитали, чи хочу працювати? Звісно, я погодилася, адже навіть у своїх снах не могла передбачити, що зможу працювати за спеціальністю. База була хороша, і вона допомогла мені реалізуватися в Ізраїлі.

Віктор: – Я пройшов трохи інший шлях, бо розпочав із приватної фірми, а там ти завжди стартуєш із нижчого рівня. Теж починав із стандартів частоти. Для Наді це було добре знайоме, а для мене нове. У фірмі я пройшов шлях від інженера-оптика до керівника проекту.

Надія: – Його називали королем оптики. Навіть директор фірми, який навчався у США, в університеті Санта-Барбара, завжди казав, що Віктор – найкращий у цій сфері.

Віктор: – З тієї приватної фірми мене запросили в інститут Вайцмана – в лабораторію спектроскопії плазми – провідну у світі з цього напряму. Коли професор цього закладу під час співбесіди почув, що я з лабораторії квантової електроніки, навчався у Шпеника, Запісочного, він мене взяв на роботу. Але я мусив по-новому навчатися, тож сидів у лабораторії, розбирався з усім докладно. Там працював як науковий співробітник.

А потім на мене вийшла американська фірма, яка займалася технологіями протидії підробці документів. Їм потрібен був інженер-оптик з хорошими знаннями, ініціативний, з новими ідеями. У тій фірмі я пропрацював 10 років. Спочатку був інженером-оптиком, потім головним ученим, а закінчив – віце-президентом. Кілька років тому відкрив свою фірму, де вже маємо власні патенти з провідними виробниками електрооптики. Як кажуть, у передпенсійному віці відкрив свій старт.

Звичайно, в Ізраїлі нам обом потрібно було постійно підтримувати фаховий рівень. Те, що в тебе є певна база, допомагає лише на початку, коли з тобою починають говорити. В Ізраїлі жодна фірма не візьме тебе на постійну роботу. 3–4 місяці перевірятимуть. Якщо виконуєш обов’язки – дістаєш обумовлене контрактом. Якщо ні – йдеш звідти ні з чим. Ти не підходиш – і все, розмов більше нема. Фірма має заробляти гроші, тому їм потрібні хороші працівники.

Надія: – Їм потрібні нові ідеї, свіжі технології. То звідки вони народяться? Треба відповідну людину.

  • Вашою роботою і зумовлені патенти, про які згадано в біографії?

Віктор Голдовський

Віктор: – Насправді патентів більше, але багато чого ти не можеш патентувати, бо мусиш розкрити технологію. Тому важливо розділяти інтелектуальну власність і її підрозділ – ноу-хау. У багатьох випадках воно не менш важливе, ніж патенти.

Свій перший патент я спільно з Йосипом Головачем зробив у Спеціальному конструкторському бюро засобів аналітичної техніки (сьогодні НДІ засобів аналітичної техніки) ще у 1980-му році. Але тоді не можна було забрати патент собі. Я підписав документ, яким за 1 рубль надав права на патент державі. За два такі патенти дістав 2 рублі. Патенти стосувалися забруднення атмосфери.

Коли почав працювати в американській фірмі, світ наче по-іншому відкрився для мене. Спочатку це було навіть не шок, а щось, здається, значно більше (☺). Я багато їздив, ми виконували проекти в усьому світі: Малайзії, Тайвані, Таїланді, США, не кажучи про Європу. Де я тільки не був.

В СРСР я теж виїжджав за кордон, але це було зовсім по-іншому. Ще працюючи в СКБ, коли Горбачов трохи привідкрив залізну завісу, ми з Йосипом Головачем зробили спільне підприємство, яке об’єднувало три країни: Україну тоді ще в складі СРСР, Чехію і Швейцарію. З Йосипом Йосиповичем їздили у відрядження до Люцерна. Щоб потрапити туди, доїжджали до містечка Грудім під Прагою, пересідали в машину з чеськими номерами і їхали через Німеччину до Швейцарії. У нас був настільки високий рівень спільного виробництва в СКБ, що я отримав сертифікат від швейцарської фірми з дозволом ставити швейцарське клеймо. Це був сертифікований український виріб зі швейцарським клеймом.

«Перший період назвала би періодом стресу, коли на межі здібностей хотіла довести, що я відповідаю вимогам, що можу виконувати роботу»

  • Що вас найбільше дивувало після переїзду до Ізраїлю? Адже нова країна, по суті, новий світ…

Надія: – Я передусім дивувалася і трохи лякалася мови. Як побачила ці написи, одразу задумалася, як буду читати, писати такою мовою? Просто не уявляла собі. Протягом перших місяців не звертала уваги ні на що інше, крім мови. Хотіла якомога швидше її вивчити, і не тільки на розмовному рівні, а й навчитися писати нею, робити доповіді на конференціях. Тому перший, другий рік в Ізраїлі минув для мене дуже швидко.

Перший період назвала би періодом стресу, коли на межі своїх здібностей хотіла довести, що я відповідаю вимогам, що можу виконувати роботу. А це було непросто. По-перше, працювала з американською апаратурою. В Ужгороді була радянська, теж непогана, але все ж відрізнялася від заокеанської. Тому спочатку потрібно було вивчити всі інструкції до апаратів. Для мене це був подвійний стрес: крім того, що я мала вчити іврит, довелося ще й опановувати інструкції англійською. І все треба було робити швидко.

В Ізраїлі немає порадників і помічників – там величезна конкуренція: кожен бореться за себе. Я спочатку не звертала на це уваги, настільки була завантажена роботою, просто не помічала цього. Усім завжди усміхалася, часто дякувала, була відкритою до спілкування. Цей оптимізм теж допомагав мені. Але професійної допомоги не мала ні від кого, та й не сподівалася на неї.

У державному підприємстві, де працюю, не відчувається настільки вплив ринкових умов, як у приватному секторі. Але конкуренція тут не менша, а, може, й більша. Державна посада дуже цінується, бо держпрацівники мають багато пільг, тому тут кожен сам за себе.

  • Яку з країн сьогодні вважаєте Батьківщиною – Україну чи Ізраїль?

Віктор: – Це не можна розділити. Ми народилися в Україні, і звідси я поїхав у 50. В Ізраїлі я провів 17 років. Після такого порівняння це питання одразу зникає (☺).

Надія: – Думаю, у моєму випадку це питання теж зайве, адже я тут народилася, здобула освіту, прожила 47 років, тому Батьківщиною для мене, звичайно, є Україна. Між іншим, для багатьох вихідців з України – євреїв, хоча я не єврейка, Батьківщиною є саме те місце, де вони народилися, навчалися, де опанували основи культури.

Час як справа всього життя

  • Пані Надіє, для вас важливий час? Чи зумовлює посада відповідне ставлення до нього? Бо кажуть, що жінки переважно непунктуальні – не відчувають часу.

Надія: – Час для мене дуже важливий. Оскільки я була в жорстких умовах, коли вивчала паралельно іврит й опановувала англійську, мала себе дисциплінувати. З самого початку нашого переїзду до Ізраїлю я навчилася вставати о 5-й ранку і так роблю донині. Спочатку ми жили в Тель-Авіві, а до Єрусалима я доїжджала трьома автобусами. Тому знала: чим раніше вийду, тим менше заторів буде на дорогах, швидше доберуся до лабораторії і більше встигну прочитати. Додому поверталася не раніше 8-ї години. У перші роки мала великий стрес. Тому час для мене дуже важливий, я по секундах відчуваю, як він «тече».

З іншого боку, є відносність часу, і це я теж відчула на собі. Якщо перші роки мені було настільки важко, що я не відчувала плину часу, мені здавалося, що ці перші роки минули дуже швидко. То далі, як я поступово вливалася в роботу, у суспільство, коли почала спілкуватися з колегами, тоді час минав для мене по-іншому. Хочу вам сказати, що чим людина стає старшою, час для неї «біжить» швидше (☺). Час – це справа мого життя, можу так сказати.

Віктор: – Хочу додати, що для нас світ ніби роздвоївся. Був Радянський Союз, потім незалежна Україна, ми з Йосипом їздили за кордон, потім були поїздки в Казахстан тощо. Але в Ізраїлі – інший світ, де не було нічого незвичного в тому, що приходиш на роботу, а бос повідомляє: на післязавтра мені вже замовлено квиток, і я лечу на Тайвань, в Індію чи Лондон. Спочатку світ розкривався, а потім одразу став малий (☺).

Надія: – У Віктора була настільки висока кваліфікація, що директор й американське керівництво фірми запропонували йому контракт на роботу у США.

Віктор: – Нам надіслали фото трьох будинків, які фірма була готова нам орендувати. Але я вже не міг витримати ще одного переїзду. До того ж на той час в Ізраїлі навчалася наша дочка. Бос не міг уторопати, як я відмовляюся від такого? Адже й молоді не завжди так таланить, а тут нам пропонували цілий будинок, роботу – я ж відмовлявся.

Надія: – Якби ми були трохи молодшими, хоч на 10 років, без роздумів переїхали би. Але тут уже і вік мав значення, і дочка була в Ізраїлі. Адже заради неї ми й переїхали, тому не хотіли її залишати саму. Сім’я переважила, і ми залишилися в Ізраїлі.

  • Дочка у якій сфері реалізувала себе після навчання?

Віктор: – Вона закінчила в Ужгороді ЗОШ № 3, вступила до УжНУ на економічний факультет, що в той час було дуже престижно. Згодом пройшла тести в Тель-Авівський університет, дістала запрошення на навчання. Мала змогу обирати між трьома університетами, вибрала Тель-Авівський, де й здобула спочатку перший ступінь, а потім другий – на керівництво бізнесом. Працювала завідувачем дитячого відділу «Zara» в Ізраїлі. А потім майже 10 років керувала проектом «Міс Ізраїль». Дональд Трамп був її босом, мала зустрічі з Бараком Обамою. Їздила по всьому світу. Сьогодні дістала пропозицію на іншу роботу, але вирішила кілька місяців відпочити. Англійська в неї дуже хороша. Це мало значення і при вступі до університету в Тель-Авіві.

Щастя в сім’ї, самореалізації, комфорті й повазі колег

  • Чи знаєте, що таке щастя? Почуваєтеся щасливими?

Надія: – Філософське запитання. Із життєвого досвіду, пройденого шляху починаєш розуміти, що дійсно є вічні цінності, які переважають усі матеріальні. Це передусім сім’я. Якби з самого початку я хотіла стати мільйонером – то я ним не стала сьогодні. Але ж я не ставила перед собою цього завдання. Я завжди хотіла бути науковцем, і більш ніж справдила це бажання. Бо сьогодні я науковець, якого знають у світі. З цього погляду реалізувала себе на всі 100 %, задоволена цим. Боюся наврочити, кажучи, що щаслива. Усі мрії, які я мала, – здійснила. У сім’ї усе навіть переважує професійні досягнення. Сьогодні вже маю внучку, і це таке щастя, з яким не може зрівнятися ніщо у світі. З нею проводжу час із великим задоволенням і, до речі, маю на неї більше часу, ніж на дочку, яка мені не раз це зауважує. Внучці вже 7 років, і ми разом печемо тістечка, шиємо платтячка для моделей, навчаю її математики. Для мене таке спілкування – найбільше щастя.

Віктор: – Для мене щастя майже те, що сказала Надія. Додам лише дещо приземлене, але маю це сказати – комфорт у житті. Коли приходиш з важкої роботи і не маєш хвилюватися, що вимкнуть світло, що машина не заведеться… Те, що я можу поїхати за кордон, піти на виставу чи концерт, адже Тель-Авів – дуже культурне місто. Також це спілкування з колегами, коли в інституті Вайцмана, хоч я вже там не працюю, ми збираємося на обід, а потім ідемо на каву. І під час такого спілкування я вітаюся з лауреатом Нобелівської премії, і це, знаєте, гріє душу. Це теж додає настрою, робить людину задоволеною життям.

Наталія Толочко,
фото Роберта Паппа

Залишіть відповідь