Неділя, 25.06.17, 11:38 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » Розмови від душі...

Декан, котрий нічим не відрізняється від інших – просто вміє не зациклюватися на непотрібних речах і вчинках

Є люди, які добре розуміють: маєш іти усміхаючись, аби життя тобі усміхалося. Цю просту істину давно збагнув і декан гуманітарно-природничого факультету з угорською мовою навчання. І він сміється, бо впевнений, що в житті небагато приводів для суму чи сумнівів.

Олександр Оттович Шпеник з тієї когорти людей, які мають задоволення від усього, що роблять. А те, що не подобається, намагаються якнайшвидше забути. Тому вони яскраві, активні й щасливі.

1971 року його родиною став тато, академік Академії наук України, і мама – справжня берегиня домашнього вогнища. Родина «навчила мене толерантності й поваги до інших. А ще – добре засвоїти, що наука – це потяг до чогось нового. Її не можна навчитися – можна тільки пізнати. Якщо ж перестанемо бажати відкривати щось нове, то не маємо права мати навіть найменшого стосунку до науки!».

У сім’ї нинішнього декана все будувалося та й будується на порозумінні. «Строгості як такої не було. Батьки ніколи не вчили мене чогось конкретно. Найкраща порада – їхнє життя. Я дивлюся на них і бачу, якою дорогою добре йти. Разом із тим розумію, що тільки час може показати: оце добре, а оте – не дуже!».

Дитинство Олександра Оттовича було веселим і пригодницьким. «Перше, що згадується, – це моє творче самоствердження. Мама розказувала, що коли я мав 5 років, то зайшов до дядька в гараж і розфарбував йому автомобіль. Так що додавав барв до дорослого життя своєї родини...».

Школа декана ніколи не обтяжувала. «Як і в усіх, були проблеми з оцінками, але я намагався не порушувати дисципліну, не привертати увагу вчителів недобрими вчинками. Кажуть, що я був активістом, хоч сам так не вважаю. Предмети також ділилися на ті, що любиш, і ті, котрі не дуже. До перших належали інформатика, історія, математика. А от трудове навчання займало першу сходинку серед «нелюбих». Школу я любив, можливо, через те, що мав дружний клас, тож ми вигадували багато чого, аби наповнити свій вільний час чимось цікавим і веселим.

  • Чи турбує те, що думають про Вас інші?

– Ні. Я чесний із кожним. Для мене всі люди, з якими зводить життя, апріорі добрі. Потім все одно все розкладається на полички. Чи витончена я людина, чи творча, чи добра – судити не мені. Знаю одне: з усіма намагаюся бути рівним. Тільки різні люди розуміють мене по-різному.

 

Найкраще вдалося його зрозуміти, і що найважливіше – прийняти, дружині, якій декан щодня робить компліменти. Це жінка, для якої Олександр Оттович грав на гітарі, яка подарувала йому доньку, страви котрої смачніші за ресторанну їжу. Він довіряє їй у всьому, навіть у тому, що стосується гардеробу: «Ним займається дружина. У неї хороше відчуття стилю і краси».

Ще в університеті вона підкорила майбутнього декана розумом, красою і загадкою, що ховалася в її очах. «Тільки після того, як я створив свою родину, зрозумів: це найцінніше, що є в людини. Знаєте, у житті можна всім розпоряджатися, крім часу. Мені б хотілося більше його приділяти родині, але це не завжди виходить!».

Часу для родини не завжди вистачає. А тому той, котрий є, проводять разом: «Люблю подорожувати. Якщо говоримо про інші країни чи міста, то моїм улюбленим є Рим: щось величне є в цьому місті. У цілому ж наше Закарпаття нічим не гірше за деякі європейські курорти. У нас також є на що подивитися. Тому поїздки нашими землями просто прекрасні».

Олександр Оттович дуже обережний у своїх оцінках. Каже, що не боїться ризикувати, що ніколи не розчаровувався: «у всіляких нюансах винити варто тільки себе й не шукати собі винного!». У людях його захоплюють їхні досягнення: «Якщо говоримо про жінок, то для мене важливо, аби розуміли жарти. Якщо про чоловіків, то це складніше. Вони мають бути абсолютно відповідальними за свої слова й мужніми, особливо у питаннях моралі».

Декан бачить чітку межу між тим, що любить, що приємно, і тим, що мусить. Не робить із цього трагедії. «У житті любимо диктувати свої правила. Але будь-яка гра передбачає участь як мінімум двох гравців. Я звик рахуватися з правилами».

Олександр Оттович затятий, але вміє слухати інших. «У мене в житті якось так складається: навіть ті, хто не погоджується зі мною, завжди вислуховують до кінця. Ціную таку мудрість. І мені важливо відповідати тим самим. Так, я багато про що шкодую: наробив чимало помилок. Але життя все вирівнює, повертає і пробачає. Я в це вірю».

 
  • А які у Вас стосунки з Богом?

– У мене з ним нема стосунків. Річ у тім, що я фізик-теоретик. З цим фахом і покликанням віра в Бога не дуже в’яжеться...

  • Якби Його зустріли, що б йому сказали?

– Ого! Ти є?

  • Чи маєте щось таке, що б хотіли змінити?

– Так. Я лінивий. Інколи нетерпимий до інших. Це погано. Але не завжди можу з цим упоратися.

  • А що розумієте під словом «декан»?

– Це людина, яка веде адміністративну діяльність. Якщо можеш добре організувати роботу – ти хороший декан, не можеш – значить, поганий. Незалежно від того, що ти закінчував і які в тебе звання. Декан – це адміністратор.

Дивлячись на нього, розумію: так, він хороший адміністратор. Не любить чогось пустого: розмов, запитань, дискусій… Він володіє угорською, англійською. Кажуть, вміє знайти спільну мову з будь-ким. Любить солодощі: білий і молочний шоколад. Із баскетболу, шахів, настільного тенісу ще зі школи має розряди. У дитинстві збирав марки й монети. Стверджує, що нічим не відрізняється від інших. Просто вміє не зациклюватися на непотрібних речах і вчинках.

«Знаєте, я дуже боюся втратити свою життєрадісність. Це те, з чим хочу померти. У житті люблю життя. Ми ж як комети: політ одних бачать усі – інші залишаються непомітними. Не маю потреби бути в центрі уваги: аби про мене писали книги чи ще щось. Маю одне бажання: не шукати щастя, а щоб воно завжди було поряд!».

Світлана Лапига

Фото й відео Роберта Паппа




Розмови від душі... | 09.03.15 | Додав Lucky | 1837 | 5.0/2

Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [5]Незабаром [15]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [147]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [78]Зблизька [87]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [37]
Несподівано... [14]У ногу з часом [79]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [313]
Наукові форуми [271]Презентації [164]
Екскурсії [113]Дозвілля [204]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [38]Спорт [236]
Традиції [188]Зустрічі [208]
Вітаємо! [234]Пам’ятаємо... [81]
Міжнародні контакти [229]Студентська практика [60]
Студмістечко [8]Конкурси [116]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [34]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [8]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики