Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Парашут, тролей, параплан чи роуп-джампінг?

Про випробувані чотири екстремальні види спорту

0 547
Влітку можна займатися усяким. Але що може бути кращим, ніж здуру ризикнути своїм життям, спробувавши екстремальний вид спорту? Автор цього огляду на своєму віку встиг покуштувати багато чого і тепер радий поділитися досвідом, аби ви були попереджені та озброєні.

1. Коли єдиний напарник – парашут.

Почнемо з найбільш обтяжливого виду самогубства.

Здавалось би, для стрибка з парашутом багато не треба: паспорт, 450 гривень на стіл – усе до ваших послуг. Щоправда, мусите ще дістатися до місця стрибка, що не так вже й просто, якщо ви не зі Львова. Прямувати треба навіть не в саме місто Лева, а до села Затока, яке десь побіля нього.

Ми з моїм спеціальним кореспондентом (а за сумісництвом – братом) пережили достатньо, перш ніж дійшли до основного випробування. Треба було знайти інший вокзал, сісти там на потяг, доїхати до Затоки, а далі шукати аеропорт. Спершу ми пішли за всіма людьми, далі за порадою однією бабусі повернулися й побрели в протилежний бік, дійшли до якоїсь церкви… Далі послухалися жіночки з візочком й забрели в хащі, йшли у високій, вкритій росою траві, через колючі кущі, так дотьопали до грядок. Чоловік, який там щось копав, сказав, що краще за все для нас тепер йти напряму, через поле, пробираючись між засохлими соняшниками.

Мов якісь тореадори з Васюківки, ми смиренно долали відведений нам шлях, знаючи, що основна група сіла на автобус десь у Стрию чи у Львові і спокійно зараз лежить на м’яких сидіннях. Але ми ж не місцеві й мали за це вистраждати по-кафкинськи. Та менше з тим. Зате природа довкола була красива: пожовкле море трави, що хвилюється під вітром, білий пух, кістляві лапи кущів, а ще загадкові соняшники з опущеними головами. Здавалося, що в будь-який момент ці голови можуть піднятися й відлупцювати нас, як шахи в "Гаррі Поттері". Але будьмо реалістами. Я навела таку детальну хроніку наших пригод, щоб ви були розумнішими та завчасно дізналися про автобус.

За дивним збігом обставин ми дібралися до аеропорту водночас із більш поінформованою групою. Почався виснажливий інструктаж, під час якого треба було пройти теоретичну базу, а далі практичну: стрибати з дерев’яних перекладин та бовтатися в підвішених на турніках стропах. Це були муки для мене хоча б тому, що тривали навчання шість годин поспіль. До того ж, цілий тиждень перед стрибком у мене був мандраж, а від самого ранку того дня взагалі всі органи всередині переверталися.

Мені було лячно, а тут ще й батьки з інструктором морально "допомагали", сиплючи історіями про те, як люди на цих стрибках калічилися й вмирали. Красно дякую за вашу поміч. Коротше, під кінець дня я була вже не рада, що притяглася сюди. Ні карабіни чіпляти, ні стропами керувати я так і не навчилася, натомість увесь час внутрішньо тремтіла в очікуванні вирішальної миті. Мені хотілося просто швидше все закінчити. Вижити чи вмерти – байдуже, головне, щоб зникло це ниюче відчуття у грудній клітці. От такі-от, любі читачі, особливості екстремальних розваг.

На щастя, момент істини нарешті настав: нас загнали у невеличкий синій літачок. Там у мене почала поморочитися голова і трохи знудило, та я вже не звертала на це все уваги: треба було з усім порішити. З літака мене, ясна річ, викинули, і навіть не тому, що я боялася стрибнути сама – де там. Рюкзак з парашутом важив, здається, кілограм двадцять, а я сама – п’ятдесят. Як ви розумієте, пересуватися для мене було справою не з простих.

Далі мить невагомості, порив вітру, який зносить тебе вбік, небо перед очима… Ні, насправді це все не так поетично, бо можеш думати лише про кляте кільце. У моєму становищі я ще й боялася, що не стане сил його зірвати. Однак потягнула так старанно, що під нігтем залишилася кров. Такий-от реальний наслідок сплеску адреналіну. Після приземлення брат сказав, що під часу польоту йому здалося, ніби мій парашут зараз сплутається з парашутом іншої екстремалки, і ми обоє ринемо донизу. Так, весело було б…

Після того, як розумієш, що купол тримає тебе, є хвилини дві, аби роззирнутися довкола. Земля здавалася мені оповитою легким туманом, під ногами простягались поля й ліси. Та страх зробив свою справу і мені було тоді не зовсім до природи: я мала виживати, думати про приземлення. Жахаючі плітки про страшний удар і виламані стопи чомусь не справдилися. Попри те, що інструктаж для мене пройшов не зовсім вдало, ніякого болю під час приземлення я не відчула, певне, через невелику вагу. Просто опустилася на міцно притиснуті одна до другої ступні, а далі впала на спину, відчуваючи себе так, мов лягла на м’який пуховий килим. Потім, правда, мене трохи протягнуло по землі через не повністю осілий купол, і довелося перекинутися на живіт, але то все вже нюанси.

Головне, що не розбилася. Зібравши стропи, як могла, потягнула їх з куполом назад у склад. А потім, благополучно забувши там капюшон від куртки, поїхала у Львів. Благо, нам з братом пощастило познайомитися з подружжям львів’ян, які чемно запропонували довести нас до міста. Сідати, утім, все одно довелося на нічний поїзд. Цими описами я хочу наголосити, що в парашутному спорті для мене виявився складним не лише процес "стрибання", а ще й "добирання".

Саме тому повторювати цей подвиг у мене поки що бажання нема, і навряд воно виникне в найближчі роки. Та це не значить, що я жалкую через свій вчинок, ні. Страх – це усе-таки корисно.

2. Святий Карабін.

Ми переходимо до нового виду розваг – тролею. Це коли на вас надягають спеціальний жилет і прикріплюють карабіном до мотузки, натягнутої таким чином, що ви мчатимете по ній вниз. Але не подумайте – швидкість вас не вразить, це ж не атракціон.

Я здійснювала свій тріумфальний спуск у селі Воєводині Перечинського району. Для цього треба пошукати в Інтернеті номер телефону організаторів та завчасно дізнатися, на котру годину заплановане екстремальне дійство. Бо братиме участь у ньому, звісно, ціла група. Не знаю, правда, як туди дістатися "економним" шляхом, бо мене аристократично доставили на автомобілі. Певне, мають ходити якісь поїзди та автобуси…

Утім, ми все одно спізнилися: група вже почала долати маршрут (мотузок декілька, а між ними дерев’яні платформи, на яких можна перепочити). Приєднатися до них на ходу нам не дозволили, а то зруйнували б систему. Тому години дві нам довелося байдики бити, псів ганяти, ханьки м’яти та інші види творчої діяльності опановувати.

Спускатися на тролеї – куди легша справа, ніж летіти головою вниз із рюкзаком вагою в двадцять кілограм. Та тролей – просто дитяча забавка у порівнянні з парашутом, можете мені повірити. Інструктажу там немає зовсім, хіба декілька слів пояснень, і з’їхати на ньому може навіть трирічна дитина! Добре, що коштує він всього 150 гривень, а то, чесно кажучи, не страшно.

Я читала, що у Києві є тролей над самим Дніпром, але не думаю, що там цікавіше. Коли я спускалася вниз, бачила під собою мінливу золотаво-зелену палітру з дерев, гір і трави. У Києві ви узрієте гладь Дніпра… Справа в тому, що стрибок з парашутом багато чого вимагає особисто від вас: принаймні не втратити свідомість. Ви ж летите донизу й ні в чому не впевнені… А коли спускаєшся на тролеї, бачиш просто перед собою міцний надійний карабін, бачиш, як добре він тримає тебе на мотузці, і розумієш, що боятися нічого. Тому й трохи нудно.

Друзі, які теж випробували тролей, сказали мені, що їм весело було спускатися вдвох, бо ділилися емоціями. Певне, так і треба. Тролей – це більше групова, ніж індивідуальна розвага.

3. Пліч-о-пліч з паном Інструктором.

Політ на параплані можна здійснити в с. Пилипець Міжгірського району (коштує 450 грн). Як і в попередньому випадку, цей шлях найлегше здолати на автомобілі. Прибувши до місця призначення, а саме – височенної гори, треба спершу скористатися підйомником. Далі (ви ж домовилися завчасно) до вас з вершини спуститься таратайка на великих шинах і з дірками в покритті. Такий собі джип-усюдихід. На ньому й доберетеся до вершини, з якої треба злітати. До речі, весело їхати на тому джипі, стоячи ногами на бампері та чіпляючись руками за виступ на даху.

Полетіти вам навряд вдасться відразу, бо потрібен "правильний" вітер. Я чекала десь півтори години, перш ніж надягнути спорядження. Та, окрім вас, там напевне будуть люди, які прийшли просто для того, щоб полежати на вершині, на м’якій посохлій траві та помилуватися краєвидом. Поки будете чекати погоди, наслухаєтеся історій, подібних до "парашутних". Тобто про те, як людей зносив вітер, вони приземлялися на погані поверхні та ламали собі ноги. Так, не без ложки дьогтю.

Коли вітер стане "підходящим", вас одягнуть у спорядження, подібне до того, що на тролеї, та причеплять ззаду купол параплану. Під вами ще буде дерев’яне сіделечко, на яке сядете, коли ринете з гори вниз. Але перший раз одному полетіти вам не дадуть, та й навряд чви захочете. До ваших послуг буде пан інструктор, що влізе у спорядження і пришвартується позаду вас, щоб керувати парапланом. Думка, що ти залишений не на самого себе і тобі хтось допоможе в непростий момент, звісно, втішає. Однак ви розумієте, що людина – це проблема… Мій інструктор, ясна річ, допоміг мені, але разом з цим він багато й невпопад базікав, отруюючи мені романтичний настрій. Просто не люблю базікання, але це вже кому як.

Тут іще варто, мабуть, відзначити, що ви полетите саме на параплані, бо дельтаплан – це таке трикутне… А параплан злітає за допомогою купола, виглядом подібного до парашутного. Тільки рюкзак вам тут на собі не доведеться тягнути, замість нього – інструктор…

Коли потік вітру буде вдалим, ви з інструктором розбіжитеся, домчите до самого краю гори, а далі повітряний потік вас підхопить. Перевага параплану над парашутом у тому, що процес підняття в повітря куди менш болючий і залишається купа часу для того, аби мандрувати небесами й розглядати пейзаж знизу. І, до речі, не треба навіть окулярів знімати.

Якщо на парашуті ви заледве встигнете усвідомити, що з вами сталося (бо більшу частину часу просто радітимете, що вижили), то параплан – це просто приємна прогулянка синіми просторами. Навіть не треба морочити голову над керуванням стропами. Але це, до речі, легко: мені дали трохи побути керманичем. Парапланові стропи не такі жорсткі, як парашутні, і легко піддаються. Літатимете ви хвилин п’ять (на парашуті – дві), а далі відповідальне приземлення. Треба визнати, дещо більш лячне, ніж парашутне, бо якийсь час ви мчатимете вперед таким чином, що витягнуті горизонтально ноги будуть в декількох сантиметрах від землі. Швидкість руху пристойна, тому ви навряд відчуєте ентузіазм підставити стопи під себе й загальмувати. Але доведеться. Ні, це, здається, не боляче. Навіть цікаво, коли за інерцією гепнетеся на бік, а далі купол трохи потягне вас по траві. Але не біда – навіть синців не залишиться.

4. "Ластівка" в повітрі.

Ось ми дійшли до останнього нашого пункту – роуп-джампінгу, тобто стрибка з високого об’єкта зі страховкою у вигляді мотузки. Як думаєте, де таке можна зробити? Правильно, у Львові. А точніше, ближче до окраїни міста, на вул. Глинській. Туди діставатися у стократ зручніше, ніж до Затоки: сідаєш на автобус, та й усе. Довезуть за гривні три, здається…

Далі опишу свої враження. Я ж бо до останнього була впевнена, що стрибатиму з мосту, а тут "бац!" – закинуті багатоповерхові будинки. Справляють вони воістину гнітюче враження. До вигляду недобудованої, покритої графіті дев’ятиповерхівки додайте похмуру погоду та дрібний сніг. Досі не можу забути цей сірий бетон, чорні дірки вікон і пусту, темну шахту ліфта. Коли заходиш всередину і мандруєш по цьому оазису темних сил, здається, що зараз десь у кутку наткнешся на якогось сплячого божевільного наркомана, який з радістю тебе порішить…

Але ми забігли наперед. Для початку зазначу, що заплатити за це задоволення треба 250 гривень. У моєму випадку все пройшло дуже легко: ми з татом одразу зареєструвалися й чекали недовго. Навіть на післяобідній поїзд в результаті встигли.

Виснажливого інструктажу немає, бо робити особливо нічого й не треба. Від вас вимагається лише ступити один крок назустріч безодні…

Дах доволі тісний, та ще й з рядами бетонних ребер. Тому, коли почали паморочитися голова й тремтіти коліна (а це нормально), я потайки боялась, що випадково спіткнуся й порину вниз. Або ж таке нещастя станеться з кимось іншим. Однак нічого трагічного не траплялося, та й взагалі організатори запевнили, що в них ще ніхто ніколи не розбивався.

Спорядження для роуп-джампінгу радує око: жилет, ремені й карабіни – що може бути кращим? Довгу еластичну мотузку вони ще зранку протягнули між двома будинками, і тепер треба було просто причепити до неї усіх охочих. Карабін кріпиться до спини, і насправді мотузка підхоплює вас далеко від землі (хоч при падінні створюється ефект, ніби ось-ось розіб’єшся). Я веду до того, що цей роуп-джампінг – не як у фільмах, коли ти летиш головою вниз і зависаєш в декількох сантиметрах від землі.

Незважаючи на те, що я окреслила роуп-джампінг як дещо цілком безпечне, охоче стрибали з даху далеко не всі. Когось насильно зіштовхували, а хтось, постоявши на краю даху, взагалі відмовлявся. Утім потім його все одно вмовляли й давали копняка… Моторошно там стояти. Якщо дивитися вниз на злегка оповиту туманом землю, починає дуже сильно паморочитися в голові. Тому радять дивитися на лінію горизонту.

Думаю, зрозуміло, що коли стрибаєш, треба чимдуж відштовхнутися ногами, щоб була відстань між вами й стіною будинку. Але це не складно, бо спорядження легке. Коли летите вниз, то… Я б не сказала, що з жахом бачите, як наближається земля. В очі вдарить вітер – і заледве ви щось там розрізнятимете. А що з вами взагалі сталося, усвідомите лише тоді, коли бовтатиметеся на мотузці, чекаючи, поки вас опустять додолу.

До речі, стрибати краще передом, а не спиною, бо тоді нічого не видно й не зрозуміло. Ні, я задом не стрибала, просто один хлопець поділився враженнями після свого "експерименту".

Ох, захопливо було летіти, хоч усе всередині й стислося, коли я тільки побачила оті будинки. У тій місцевості, звісно, є сильна естетика. Мабуть, тому й здається, що твоя душа так само розвалена, як усе навколо, і ти прийшов сюди, щоб звести рахунки з життям. Однак спосіб дуже жорстокий. Стрибнувши, я розумію, чому деякі самогубці від страху втрачають свідомість, так і не долетівши до землі. Падіння й справді дуже страшна річ.

Певне, саме після роуп-джампінгу в мене був найсильніший посттравматичний синдром. Цілу Божу ніч після нього мені снилося, як організатор (він без страховки спокійнісінько сидів на самому краю) втрачає рівновагу й падає вниз. Або як я, не встигаючи надіти спорядження, зриваюся в туманну безодню. Бачу свої руки, відчуваю супротив вітру, земля швидко наближається – "хрясь!" А далі я знову опиняюся нагорі, знову перечіпляюся через бетонне ребро й падаю… Але то все не страшно, навпаки, у певному сенсі захоплює.

Таким чином, я розповіла вам про чотири види екстремального спорту, якими можна зайнятися без особливих роз’їздів. А на десерт припасла відповідь на питання, яке мені неодноразово задавали після моїх "польотів". Отже: "Про що ти думаєш, коли знаходишся у цьому стані невагомості, коли летиш назустріч смерті?" Якщо коротше, то чи осяває мене? – «Звісно, ні. Для того, щоб вас осяйнуло, треба багато читати і спостерігати, а один миттєвий стрибок нічого не дасть. Коли летиш вниз, у тебе прокидається інстинкт самозбереження і всю свідомість заповнює одна єдина думка – "Як врятуватися?" У випадку з парашутом ти одразу зриваєш кільце, а з роуп-джампінгом – чекаєш, поки тебе підхопить мотузка. Саме тому я виявила співчуття до самогубців: жахливо, коло все єство кричить: "Треба рятуватися!", але ти розумієш, що це неможливо, що жахливого зіткнення з землею не уникнути.

Та не будемо про сумне. Усе ж таки екстремальний спорт – спосіб щось відчути, усвідомити, що ви живі. І це ніякий не мазохізм. Хтось задовольняє свої екзистенціальні пошуки краси й свободи, хтось випробовує себе на міцність. У будь-якому разі це куди цікавіше, ніж просиджувати на берегах водойм і цмулити напої. Просто ділюся спостереженнями.

Елізавета Зеленюк

Залишіть відповідь

X