Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Перейти через кордон

Спроба відгуку на роман Андрія Любки «Карбід»

0 415
Дебютний роман Андрія Любки «Карбід» нещодавно визнали «Кращою книгою року» на Закарпатті (конкурс «Книга на Миколая»), він став фіналістом конкурсу «Книга року від ВВС», а ще успішно презентований у майже тридцяти містах України спільно з «Мережею» від літературної корпорації «Meridian Czernowitz».

Твір напрочуд актуальний, особливо після гучних подій у Мукачеві, та, на жаль, песимістичний. Його з першого ж дня почали смакувати читачі, насолоджуватися вправною стилістикою й динамічним сюжетом. Справді, читається пригодницький роман дуже легко й із захопленням. Проте за сміхом, стьобом, сарказмом виникають десятки запитань, бо за вигаданою історію, хоч як не, криється сучасний світ, зокрема Закарпаття з його зовсім не оптимістичними проблемами, поглядами та ситуаціями.

«Карбід, або Неймовірні трагікомічні пригоди однієї шляхетної людини і цілої зграї мерзотників, які дерлися через кордон водою, небом і суходолом, аж змусили героя опинитися в підземному царстві тіней» – роман з бароковою назвою та стилізацією під пригодницький роман ХVІІІ століття, особливо в частині зовсім непривабливій – фізіологічних деталях. Ці запахи, звуки та поведінка (хоч історично виправдано) загалом мене, як читача, не привабили, а часом викликали огиду. За словами Андрія Любки, ці елементи йому теж не подобаються, але він не міг від них відмовитися через стилізацію.

Весь роман побудований на символічному, на мій погляд, прагненні подолати кордон, чи то пак обійти його – небом, водою, та зрештою й під землею, – бо герої взялися виконувати «геніальну» ідею вчителя історії Михайла Олексійовича Чвака прокласти  тунель до Європи. Кожен з героїв бачив у цьому свою користь: Тис прагнув дати українцям вихід до країни щастя, всі інші прагнули на цьому збагатитися, переправляючи контрабанду. Особливо цей хід є промовистим на тлі подій після Майдану Гідності, коли ідеалісти все ще намагаються зробити щось суспільно корисне, а «прагматики» не втрачають ні найменшого шансу збагатитися.

Образ кордону в романі розуміється в кількох вимірах. По-перше, як справді кордон між Європою та Україною (сходом), який ніяк не зроблять безвізовим, а тому є стільки різних способів його обійти. По-друге, як моральний рубіж, який не можна переступати (торгівля людськими органами, не цінування людського життя, думки про вбивство тощо).

Практично всі, крім головного героя, образи негативні. Контрабандистами всуціль опанувало бажання збагатитися й захланність, гроші стали самоціллю. Роман справді є своєрідною енциклопедією різних способів контрабанди та павутини владних зв’язків заради неї: «… зв’язки в правоохоронних, прикордонних чи контрабандних колах… часто виявлялися одним і тим же колом» (С.43).

Проте автор не засуджує людей за цей спосіб заробітку, бо насправді в провінційному містечку Медведів, яке створене для життя, нема заводів, фабрик тощо («Якщо їх [кордони] знімуть, то зникне й сенс контрабанди, а ми всі тут з голоду повиздихуємо», – вважає міський голова Медведева). Тому люди ліниві (чому сприяє й південна атмосфера не поспіху, завмерлого споглядання; автор навіть називає Закарпаття балканським регіоном України), сварливі, незадоволені й нереалізовані. Тому спритніші (які вважають себе привілейованою верствою) вже намагаються подолати кордон, а інші думають про виїзд.

Серед всуціль негативних персонажів єдиним напівпозитивним образом є головний герой, вібратор духу Тис, або Карбід, який хотів дати майбутнє своєму нещасному народові – підземну Україну, допомогти інтегруватися в Європу й увійти в історію, тому й називає себе за аналогією до римського імператора Тиберія за назвою річки. Наївний герой часом нагадує Дон Кіхота, який б’ється з вітряками, проте до кінця читач йому починає співчувати. Цьому не в останню чергу сприяє найліричніший епізод роману – історія кохання історика та сімейна трагедія – смерть доньки під час святкування власного дня народження в студентському гуртожитку (до речі, це реальний факт).

Роман наскрізь пронизаний сарказмом на міліцію (шукаючи зниклого гробаря, сержант міліції Лисенко знайшов у хаті Ичі 20 тисяч доларів і не схотів далі шукати), стьобом із преси й телебачення, які є трибунами для політиків. Найбільше Андрій Любка посміявся з корумпованих чиновників, які виходять із злодіїв, дивним чином здобувають владу, а потім блискавично збільшуються вшир від «поганого» життя. «Він був сином мужика і став володарем у царстві прибуткового бізнесу. Він був кріпаком-вантажником – і сам, власним генієм керований, став велетнем підприємництва, створив собі робоче місце», – такою напівалюзією на геніїв описує мера Медведева Золтана Бартока автор. До речі, мер вважав візу – статусною річчю, яка дається тільки привілейованим на основі липових довідок (на жаль, так поки вважають і наші чиновники).

У романі чітко виписано Закарпаття. Довершенішого вигляду твору додають численні ремінісценції та ілюзії на художні твори («Кандід» Вольтера, «Снігову королеву» тощо), ліричні та історичні відступи, публіцистичні міркування, зокрема, чому наш край – територія забуття, чому досі не можуть визначити якій нації належить спадщина композитора Бейли Бартока, чи є Ракоці закарпатцем тощо.

Тож кожен читач знайде тут для себе щось особливе: хтось несподіваний пригодницький розважальний твір, а хтось предмети для роздумів і пошуків.

Іванка Когутич

Залишіть відповідь

X