Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Петро Мідянка: «Поза Україною нема життя, а якщо і є, то воно не дійсне…»

Розмова студентки-четвертокурсниці з Шевченківським лауреатом

0 886
Він завітав неждано-негадано. І я була заскочена словами редактора зі слухавки: «До нас іде Мідянка. Поспілкуєтеся… Зробите інтерв’ю». Про що говорити з Шевченківським лауреатом мені, студентці-четвертокурсниці? Ой лишенько…
  • Якби були на моєму місці, що б спитали найперше?

– Чому ти прийшов через стільки років на філологічний факультет?

  • То чому?..

– Відчути промайнулу молодість. А ще дух викладачів, котрих уже нема на світі, але які у цих стінах вкладали у мене щось вічне. Питав себе, чи не жалкую, що вступив у тодішній УжДУ, а не, наприклад, до львівського чи київського вишів. Відповідаю однозначно: ні! Ужгород – це своє середовище, тут усе тобі рідне. Університет дав мені багато чого…

Закінчив філологічний факультет тоді ще УжДУ і сьогодні є справжньою гордістю університету. Його вважають диваком, і він справді не такий, як усі. Живе у «кінці географії». До 49 був холостяком. Здавалося б, ну просто вчитель із Широкого Лугу. Який став лауреатом Шевченківської премії. Петро Мідянка – закарпатський поет. Той, хто знайомить цілий світ із життям Срібної Землі (Авт.).
  • Як думаєте, чому закарпатці менше цінують Вашу творчість аніж ті, хто з-поза меж області?

– У закарпатців менший поетичний запит. Проте це не означає, що тут нічого нікого не цікавить. Коли щось якісне і високе достукається до них, то можуть бути захоплені. Інша річ, на якій поезії виховані закарпатці: що вони читають, яким авторам віддають перевагу, врешті, який доступ до поезії мають.

• Разом із тим не можемо сказати, що Ваша творчість є масовою. Чи не хочеться, аби ваша поезія була доступною ширшому колу читачів?

– Я би не хотів, аби моя поезія була попсою чи піаром.

  • Кажуть, що ви маніакально уважний до дрібниць. Це особливість вашого стилю?

– Так, інколи я дуже захоплююся деталями, їх нанизуванням. Я не скажу, що від цього легше писати, але мені так, як то кажуть, бачиться. Слова самі влягають у такий-от ланцюжок. А там і стиль виробляється.

  • Представником якого літературного напряму себе вважаєте?

– Думаю, я пост-неокласик.

Петро Мідянка – людина дуже суворо вимоглива до слів, що лягають на папір. На мої запитання не відповідає відразу. Прискіпливо шукає слова, які б стовідсотково передавали те, що хоче сказати. Ніби за кожне вимовлене несе величезну відповідальність. Таких людей не так уже й багато (Авт.).
  • Пане Петре, чи заважає Вам щось у творчості?

– Певна заангажованість на літературному каноні, на класиці. Речі, які мені не дозволяють бути таким, яким є сучасне покоління. До прикладу, я не можу вживати нецензурну лексику у своїй праці. А якщо так трапляється, то це все дуже виважено.

  • Ви не раз казали, що літературу не можна насичувати лайкою.

– Література – це публічне спілкування. Не можна дозволяти собі ображати ні свого друга, ні свого ворога. Вживання нецензурної лексики – це неповага до себе і самоприниження. Але тут усе залежить від виховання та навчання. Та й лайка зовсім невластива українській мові. Це один з її елементів, проте не треба нею по-селянськи зловживати. Тут повинна бути етикетна планка, що є мірилом інтелігентності.

  • Тоді Вас добре виховали. І вчителі були такими, як треба.

– Були і надмірні моральні затори, проти яких я бунтував і категорично не сприймав. Проте тут був, напевно, конфлікт поколінь. Із часом я почав мислити трохи по-іншому. Зрозумів, що для мене всі і все може бути вчителем.

Мене завжди цікавило, твори яких авторів поет може назвати як приклад для наслідування. Проте Петро Мідянка мене виправив: сказав, що справа не у наслідуванні, а в тому, що ти знаходиш для себе у тій книзі або ж які таємниці твоєї душі вона відкриває (Авт.).
  • Які книги можна знайти на столику біля вашого ліжка?

– Найрізноманітніші: і російських поетів Срібного віку, й українських – розстріляного Відродження, і київську школу, і поетів-метафористів. Улюбленої книжки у мене нема –звертаюся до багатьох.

  • Із чого починається написання вашого вірша?

– Все починається з думки. Відразу, на ходу, розвиваю текст: спочатку пишу від руки, потім найвдаліше набираю на комп’ютері.

  • А якщо під час такого-от процесу дружина просить зробити якусь роботу по господарству, то Ви…

– Встаю і роблю те, що треба. Буває, хоч і рідко, що можу розсердитися, але потім швидко холону.

У 49 років його життя зазнало зовсім інший вектор руху. Відійшли батьки: «Із ними відійшла ціла цивілізація, їх цивілізація». Тепер на її місці Петро Мідянка будує свою. Проте не сам, а з дружиною – ужгородською письменницею (Авт.).
  • Пане Петре, кому пощастило більше – Вам чи дружині?

– Однозначно, що мені, а їй не пощастило, бо має «генія-поета». А він у житті куди геть інший, аніж у віршах. Вона ж підкорила мене своєю креативністю і красою. Часом робить зауваження: то я чашку із-під кави не помив, то цукорницю не закрив, то ліжко не прибрав… Але від цього не стає мені якоюсь далекою.

  • А чи вплинуло сімейне життя на творчість?

– Я ховаюся за каменями своєї душі. Поет – це егоїст. Творча людина – це самозакохана людина. Та й сімейне життя не хочу виносити на поетичний рівень – воно не достойне поезії. Колись один поет писав: «Не від того я умру, що на світі буде война, а від того, шо вона мого вірша недостойна». Сімейне життя створює мені достатній комфорт для творчості.

Господарство у поета чимале: 50 кролів, 40 курей, 20 качок, дві кішки та велике поле. А на ньому помідори, огірки, квасоля, персики, абрикоси, яблука, сливи, груші… Він – людина землі. Це видно з його натруджених рук, постави. Ніякої гордо піднятої голови до неба. Мені здавалося, що пан Петро наче згортався у клубочок, як це робить кошеня, особливо тоді, коли мова заходила про щось сакральне (Авт.).
  • Хто з батьків більше вплинув на Ваше виховання?

– Батько. Він навчив мене оцінювати речі з погляду вічності. Багато чого знав і майже все зіставляв на історичних прикладах. Мамка моя була дуже доброю, побожною, чуйною жінкою, справжньою берегинею сімейного вогнища. Мала дуже гарний голос, часто співала у дитинстві колискові.

  • Часто згадуєте дитинство?

– Знаєте, із віком частіше. Коли людина стає старшою, то багато що переоцінює. Жаль, що не можна повернути втрачене.

  • А ким хотіли бути?

– Лісником, але потім почалася поетична сверблячка. Мрії, і все таке…

  • Часто мрієте?

– Зараз уже ні, а колись був великим мрійником, будував багато повітряних замків. Складав карти і мандрував ними. Хотів поїхати в Атлантиду. Колись писав: «Збудуєм українську Атлантиду, країни тої ще не бачив світ…». Але наша Атлантида ще попереду.

  • Важко переживаєте те, що нині відбувається в Україні?

– Тяжко. Мені прикро від того, що показуємо себе нікчемами. Та горстка людей, яка стоїть у Києві, найрадикальніша частина цілого суспільства. Бо є на дивані, а є на Майдані. Більшість обрала споглядальницьку позицію. А це нічого не дасть. Та все буде добре. Бо вже виросло покоління, яке не згодне жити з теперішніми законами, з тою владою, яка проти власного народу. Леся Українка писала: «Contra spem spero». Я ж іще додам: поза Україною нема життя, а якщо і є, то воно не дійсне. Був би я зараз студентом УжНУ – то був би на барикадах.

Ми розмовляли понад годину. Він захоплено розповідав про інших і дуже помірно говорив про себе. Я чекала кремезного чолов’ягу, а побачила невисокого чоловіка з червоним наплічником. Думала, що слухатиму ліричні рядки. Почула: правду, яка робить наш світ чистішим; біль за байдужість нації; вдячність за подаровані можливості; любов до тих, хто любить, і до тих, хто не може осягнути Мідянку сповна. Він цілісний поет, який там, з «кінця географії», волає до нас рядками, що сягають вічності (Авт.).

Світлана Лапига

Залишіть відповідь

X