Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Професор Сергій Федака читає сотню книг на місяць і вважає університет своєрідним живим організмом

Про нову книгу, сучасний погляд на міські проблеми, творчий процес, а також місію університету – в інтерв’ю з професором Сергієм Федакою

0 1 769
Сергія Федаку, доктора історичних наук, професора, письменника, журналіста в УжНУ і поза ним знають по-різному. Безсумнівний авторитет цієї особистості є предметом обговорення не тільки в наукових колах, літературному, журналістському середовищі, а й серед студентів. Тому що бути літописцем сучасності, досліджувати минуле й заглядати у майбутнє не кожному під силу. При цьому ще й навчати історії інших, видавати «на ура» чергову наукову працю, літературний твір чи аналітичну статтю – вже звична справа, бо Сергій Дмитрович встигає усе.

Цього разу історик приготував подарунок до Дня Ужгорода. Святкування 1120-ої річниці запам’ятається ще й хронологічним та біобібліографічним довідником Сергія Федаки «Ужгород: роки і люди». Загалом у творчості письменника чимало книг про Закарпаття. Після презентації чергового видання Сергій Дмитрович виділив і для нас трохи часу, тож про нову книгу, сучасний погляд на міські проблеми, творчий процес, а також місію університету – в інтерв’ю з Сергієм Федакою.

«НІХТО, МАБУТЬ, НЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ СУЧАСНИМ СТАНОМ УЖГОРОДА, УКРАЇНИ У ЦІЛОМУ, БО Ж ДОБА ТАКА ПЕРЕХІДНА, І ЩЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕХОДИМО-ПЕРЕХОДИМО»

 

  • Які найважливіші події в історії Ужгорода повинен знати кожен мешканець?

– Напевно, краще говорити про цілі періоди, навіть епохи в історії Ужгорода. Ясно, що це епоха Андрія Бачинського, коли до Ужгорода перенісся центр єпархії, коли місто стало величезним за значущістю своєю, бо єпархія об’єднувала аж тринадцять комітатів північної Угорщини, і звідси розходилися імпульси духовного життя, просвіти. Ця епоха з 1770-х років і до початку 19 століття була переломною для Ужгорода. Він перестає бути чимось таким провінційним і набуває свого центрального статусу, який зберігає і досі.

Друге – це, звичайно, чехо-словацька епоха – 1920-30-ті роки, – коли Ужгород перебудовується, оновлюється його архітектурне обличчя, з’являється багато пам’яток, якими ми пишаємося досі, коли Ужгород набуває характеру демократичного міста, коли тут зароджується і буяє культурне життя. Саме в цей період відбувається становлення Закарпатської школи живопису, розвивається пресове, літературне життя. Це епоха переломна.

І третя доба – це радянський час. Він дуже суперечливий, але саме тоді відбувається індустріалізація нашого міста, з’являються десятки підприємств. Небагато із них залишилося, але на цьому фундаменті розвивалося і те, що ми зараз маємо. Це час, коли з’являється університет, – один із найвизначніших об’єктів, який досі формує обличчя нашого міста, коли з’являється філармонія, театр, краєзнавчий музей, творчі спілки.

Ці три епохи – Бачинського, чехо-словацька і радянська – дуже вагомі: вони змінювали обличчя нашого міста. І зараз ми переживаємо часи, коли все дуже непевно, але процеси також цікаві і все-таки позитивні у своєму підсумку.

  • Як Ви ставитеся до святкування двох Днів Ужгорода – 28 вересня і 6 жовтня?

– Таке регулярне святкування розпочалося з 1987-го року. Я пам’ятаю ці торжества, які проходили на Замковій горі, в самому замку. Там їздив Лаборець на коні, відбувалися інші театралізовані акції. Потім це поширилося на все місто. У рамках святкування 87-го року відкривався наш великий театр. Після того свято відзначали практично кожного року восени, хоча й до того часу було, але нерегулярно. Гарно, що ця традиція не переривається.

Останніми роками стали експериментувати з приводу того, коли саме відзначати, тобто орієнтуватися на туристичні потоки. Але день села, день міста відзначається у день престольного свята в цьому населеному пункті. В Ужгороді головні храми присвячені Хресто-Воздвиженню – це кінець вересня, тому логічно, що в цей період відбувається святкування дня міста.

Що стосується двох днів, так би мовити, офіційного і громадського, це мені трохи нагадує, як у радянські часи була традиція двічі відзначати Шевченківські дні: 9 і 10 березня було офіційно, а в кінці травня молодь відзначала перепоховання Шевченка. Щось подібне наразі намічається в Ужгороді на ґрунті незадоволення частиною ужгородців діяльністю нинішньої міськради і мера. Як прояв громадянського суспільства це цікаво. Не знаю, наскільки приживеться традиція. Зрозуміло, що чим більше свят, тим більше приводів поговорити про те, що зроблено, що не зроблено, що треба зробити. Хай би були два свята, ну а політичний підтекст цього теж зрозумілий.

  •  Чи задоволені Ви сучасним станом міста? Що змінили б, якби могли?

– Ніхто, мабуть, не задоволений сучасним станом Ужгорода, України у цілому, бо ж доба така перехідна, і ще тільки переходимо-переходимо. Але приємно, що щось змінюється, щось робиться, хоч і не тими темпами і не завжди так, як треба. В Ужгороді, думаю, не завжди обдумано зрізають старі дерева, які могли би ще стояти, але їх так під гребінку змітають, як на вулиці Швабській. Великий плюс, що відроджуються фонтани – їх давно бракувало. Бракує лавок у місті. Мабуть, є потреба облагороджувати зупинки громадського транспорту. Тобто поточні справи вирішувати. Якихось дуже радикальних проблем, на щастя, немає, якщо не зважати на вихлопні гази й інші глобальні екологічні проблеми. А так наше містечко більш-менш тримається.

• Чимало Ваших книг присвячено Закарпаттю й Ужгороду зокрема. Які найулюбленіші місця виділяєте для себе, де найкраще працюється?

– Звичайно, вдома. Що стосується найулюбленіших місць в Ужгороді, то їх десятки, й оскільки я людина така, що легко адаптується, а місто таке, що легко приймає будь-кого, то місць таких багато.

«УНІВЕРСИТЕТ МАЄ МЕЖУ ОПІРНОСТІ ДО РІЗНОГО НЕГАТИВУ»

  • Чи не важко бути одночасно істориком, письменником, журналістом, а віднедавна ще й екскурсоводом? Як Ви все встигаєте?

– Це все іпостасі одного цілого. Історик же не є відстороненим від усіх інших речей, і в принципі, це сторони однієї і тієї ж особистості, так що не важко – воно вже взаємодоповнює і підтримує одне одного.

  • Що для Вас означають поняття “студент” і “викладач”?

– Це дуже інтимний такий процес переходу знань, навичок, умінь від однієї людини до іншої. Зрозуміло, що в сучасній педагогічній роботі багато браку. Але, з іншого боку, немає ради. Є певні традиції, як ці знання формуються, передаються. Є серед абітурієнтів молодь, яка більш готова до того, щоб стати студентами і реально вчитися, а не просто стояти у черзі за дипломом. Є такі, які менш до цього готові. Є ті, що прагнуть чогось навчитися, і ті, які байдуже до цього ставляться. Тому усереднену відповідь тяжко дати. Це дуже індивідуально. Але коли на курсі є хоча би один, два, три гарні студенти, які справді прагнуть знань, то вже заради цього варто працювати.

  • Як Ви вважаєте, яким насправді має бути університет? Наскільки він деформований зараз у плані своєї ідеї?

– Зрозуміло, що університет не оминули різні деформації 90-х років, та й наступні десятиліття. Проблем дуже багато. Ясно, що університет повинен бути комп’ютеризований, мати доступ до світових баз інформації. При цьому не слід забувати про паперову бібліотеку. Університету є куди розвиватися, є дуже гарний потенціал. Розумієте, університет – це своєрідний живий організм. Навіть якщо на нього дуже негативно ззовні впливати, все одно внутрішні сили приводять знову до гомеостазису, до якихось нових процесів. Я би не сказав, що зараз є сильні негативні тенденції. На дрібному рівні завжди є зіткнення інтересів, себелюбство. Але в цілому університет має межу опірності до різного негативу і поки він справляється.

  • Сьогодні нерідко можна почути вислів “справжня історія”. Чи може взагалі історія бути справжньою? Як Ви пояснюєте студентам спірні теми УПА, Карпатської України тощо?

– Не тільки зараз. Це від німецької школи істориків початку 20 століття – бажання дізнатися, як усе було насправді. І цікава постановка питання: чи можна настільки достовірно все реконструювати, тобто як воно насправді було, чи завжди залишається певний відсоток умовності в наших історичних реконструкціях. Досі немає однозначної відповіді на це питання. Так, в історії, яку викладають у шкільних, вузівських підручниках, є дуже велика умовність. Але з цим доводиться миритися, бо абсолютна об’єктивна історія навряд чи досяжна. Як пояснюються дуже суперечливі події? – Для мене завжди цікава в історії об’єктивна сторона, тобто подієва, фактаж, як все відбувалося. Що стосується того, що найбільше викликає дискусії, то це наміри учасників, прагнення, це справді тяжко, тут можливі різні тлумачення. Мабуть, треба наводити різні версії, що, скажемо, Бандера, Роман Шухевич, чинячи акт свій, могли мати різні наміри. А стовідсотковий безапеляційний висновок зробити навряд чи можливо. Інша справа – якісь об’єктивні діяння, які відбувалися, тобто бій, політична заява. Це можна досить реально реконструювати.

Для сучасної молоді нині, на відміну від попередніх десятиліть, не характерна ідеологічна зашореність. Молодь відкрита якраз до такого поліфонічного світу і сприймає навіть складні сторінки історії, до яких, може, і викладач не дуже готовий, набагато спокійніше, тобто могло бути так, могло інакше. Для молоді це якось природніше.

НАЙКРАЩИЙ ВІДПОЧИНОК – ЦЕ «ПЕРЕКЛЮЧЕННЯ» З ОДНІЄЇ РОБОТИ НА ІНШУ

  • До таких важливих подій, як Хрещення Русі, річниця Ужгорода Ви видаєте по новій книзі. Наскільки Ваш творчий процес є запланованим?

– Є великий елемент, скажемо, плановості у цьому, є десь і натхнення, але воно займає кілька відсотків, якщо визначати загально у стимулюванні цього процесу. В основному, так, плановість – це десь журналістська звичка, бо кожен журналіст працює до певного інформаційного приводу. Цього року були такі інформаційні приводи, як Хрещення, ювілей Ужгорода, відповідно це було заплановано. Інша справа, що були напрацювання задовго до цього. І от вони згодилися для того, щоб більш оперативно все це підготувати і встигнути конкретно до дати.

• Що Ви зараз читаєте, як часто, і чи допомагає це під час написання книг?

– Постійно я читаю, впродовж місяця, скажемо, добра сотня книг, а може, й більше проходить. Це звичка з дитинства, зрозуміло, що в людей наступних поколінь вона менш вироблена. Але читається дуже багато. Я живу значною мірою в тому віртуальному світі інформації, тих віртуальних образів – і художніх, й історичних, документальних – постійно. Це наче середовище, довкілля, тут я наче риба у воді.

Мені здається, що переважають довідникові моменти у моїх книгах, тому читач може бути різною мірою освічений, різного ступеня підготовки. Просто більш досвідчені читачі більше там відкриють, менш досвідчені візьмуть тільки поверхові знання. Але читати можуть усі.

  • Від чого найбільше втомлюєтеся: від історії, від літератури чи від журналістики? Як відновлюєте сили, тобто відпочиваєте?

– Відпочинок – це якраз зміна різних форм чи напрямків роботи. Історичне, художньо-документальне, від одного до іншого – це і є переключання, коли якісь ділянки мозку відпочивають, інші активізуються, і з цим немає проблем. Тому я не сказав би, що від чогось дуже потрібно відпочивати, просто потрібно переключитися з чогось на щось. І, можливо, одну іпостась тягти було би тяжче, ніж отак перестрибувати з одного на інше, оскільки воно все взаємопов’язане.

Наталія Каралкіна
Фото з мережі Інтернет

Залишіть відповідь

X