Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

«Русинська націологія» як антидержавний проект

0 84

Нещодавно в науково-культурному обігу з’явилася актуальна політологічна книга «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro» (К.: Темпора, 2018), авторства, на жаль, нині покійного ужгородського мовознавця Любомира Белея (1962–2018). Хоча для закарпатського філолога (чудового фахівця з української і слов’янської ономастики, старослов’янської мови, історії української мови) політологічна студія з відтінком націософії стала дебютом у цій царині, але виявилася яскравим і вельми успішним дебютом.

Книга присвячена особливо актуальній темі – русинському сепаратизмові на Закарпатті, – який хоч і має свою історію висвітлення і критики в українській науці і публіцистиці, все ж явно потребує глибшого аналізу й осмислення. І Л.Белей подав таку студію, яка може претендувати на першу спробу цілісного, концептуального і фахового вивчення проблеми про причини і форми появи і розвитку політичних, культурних, мовних тенденцій в середовищі закарпатської інтелігенції до відокремлення від української нації і культури.

Як позитиви книги Л.Белея відзначимо її логічність і ясність викладу, вдало вибрану полеміко-критичну тональність, широку базу наукової аргументації, фахове застосування етнологічних, націологічних, соціологічних, культурологічних методик аналізу явища. У певному сенсі це дослідження може стати зразковим у своєму жанрі, настільки майстерною є його аналітика, уміння автора концентрувати й дозувати проблематику, широта й різнобічність узагальнень, наочність і структурованість досліджуваного матеріалу.

Книга складається із трьох концептуальних розділів: «Історичні передумови», «Сучасне неорусинство: сепаратизм, міноритарна політика та бізнес», «Технології неорусинського націєтворення in vitro» і «Додатку», в якому вміщено два десятки карт, документів, заяв, уривків із важливих праць і виступів історичних персонажів. Л.Белей цілком правдиво з’ясовує головну причину появи русинської ідеології – це була реакція у самому кінці ХІХ ст. на появу сильного національного руху українців, насамперед у Галичині. Автором показано, що всі передові закарпатські інтелектуали-культурники, попри наявність суттєвих, обумовлених тисячолітнім історичним відокремленням, ментальних, етнографічних, діалектних, соціальних відмінностей Закарпаття, від початку ХІХ ст. стверджували, що закарпатці в усіх аспектах є частиною українського етносу. У книзі наведено думки на цю тему відомого мовознавця й історика Михайла Лучкая (1789-1843), етнографа Юрія Жатковича (1855-1920) і лінгвіста Ласла Чопея (1856-1934). Натомість перші русинські ідеологи – Євменій Сабов (1859-1934), Гіядор Стрипський (1875-1946) і Юлій Фірцак (1836-1912) – передусім злякалися культурних та ідейних впливів Галичини – тодішнього «Українського П’ємонту» – на Закарпаття, яке, попри страшну соціальну нужду, неосвіченість народної маси, загальну культурну відсталість, пробуджувалося до нового життя. Саме вони повели цілеспрямовану агітацію і пропаганду про «абсолютну відокремленість і відмінність» Закарпаття від України, про «самостійність» русинської мови і культури, спекулюючи на тому, що стародавній український етнонім «русин» був тоді органічним для Закарпаття, а на решті територій України вже поширювався і озвичаювався новий етнонім «українець».

Любомир Белей презентує свою книгу
Любомир Белей презентує свою книгу

Л.Белей наводить висновки Едмунда Еґана – запрошеного у 1907 р. автономним урядом фахівця-ірландця, який мав вивчити край з погляду його соціально-економічних перспектив, – про те, що, якщо угорці не вживуть екстрених заходів, русини-закарпатці включаться в галицьке культурно-національне відродження й Угорщина навіки втратить цей край (с. 48). Єдиним виходом із загрозливої ситуації для них мають стати цілковита асиміляція й мадяризація українців-русинів (с. 49).

У своїй ідеології і тактиці політичної боротьби діячі русинського руху скористалися набутками міжнародного москвофільства (слов’янофільства) – фінансованої російським царським урядом культурно-політичної формації, яка була спрямована на те, щоб завербовувати у різних слов’янських країнах відомих науковців, журналістів, політиків, просвітних організаторів і включати їхні зусилля у пропаганду об’єднання всіх слов’янських народів довкола Росії, культурного і мовно-інформаційного зближення між ними на основі передусім російської національно-імперської ідеології. Метою була поступова асиміляція слов’янських народів (передусім їхніх еліт) і перетворення їх на геополітичний плацдарм для імперського наступу Росії. Однак якщо в більшості слов’ян ці тенденції були в основному зупинені, то в ослабленій національно з об’єктивних історичних причин Україні вони дали врожай. Москвофільські ідеї середини ХІХ ст. цілком зупинили національно-культурне відродження українців на Закарпатті (головні закарпатські письменники і науковці поступово перейшли на російську мову або на язичіє через слабкий рівень розвитку власної писемної мови і почали агітувати про «єдиний руський народ від Карпат до Камчатки»); вони на 10 років (1850-і рр.) загальмували національне відродження в Галичині і потім, до 1-ї Світової війни, були суттєвою перешкодою і деструктивною силою, яка часто била у спину, в галицькому суспільно-політичному житті. Найбільшою шкодою москвофілів була їхня робота на призупинення мовного розвитку західних українців, яких вони відволікали від живої народної мови фальшивою теорією, що «українська мова не є самостійною й інтелігенція для свого розвитку повинна користуватися багатою російською мовою».

Власне, це, потужні впливи москвофілів на Закарпатті (Л.Белей наводить навіть документ із російських імперських архівів про підкуп провідного закарпатського москвофіла Адольфа Добрянського (1817-1901), обумовило, що ідеологам русинства на межі ХІХ-ХХ ст. вдалося доволі легко переконати більшість закарпатської інтелігенції в тому, що з українцями закарпатські русини не творять єдиної нації, що вартує розвивати свою літературну мову на основі церковнослов’янських традицій письма, що русинство має єдиного твердого і надійного союзника – угорську націю і державу, які нібито завжди захищали їхню унікальність і сьогодні бажають їй найбільшого добра. Так, як доводить Л.Белей, дуже скоро показалися вуха того, хто найбільше був зацікавлений в русинському ізоляціонізмі – угорського шовінізму та імперіалізму.

Інакше кажучи, угорці як реальна політична і культурна сила на Закарпатті (рівень націоналізму, громадянської мобілізації, культури в угорців був дуже високим на той час) легко перехопили москвофільські тенденції в свої руки. Л.Белей наводить низку фактів, як русинські діячі отримували різноманітні преференції від Угорщини – кошти, кар’єрні можливості, політичне прикриття, інформаційно-пропагандистську підтримку. Відтак до 1-ї Світової війни українське національне відродження цілком пригасло в краю під тиском ідеологічних «русинів», за якими стояли насправді мадяри. Однак саме Світова війна суттєво поламала плани цих ідеологів, за якими передбачалася повна асиміляція українців Закарпаття мадярською нацією: бурхливі події посприяли тому, що десятки тисяч закарпатців зустрілися на фронтах, у різноманітних полонах і зонах утримання з тисячами українців інших регіонів і принесли цю емоцію єднання і відкриття спорідненості походження до свого краю. На цій емоції у 1918-1919 рр. в кількох регіонах Закарпаття відбулися багатотисячні народні віча, на яких було проголошено бажання приєднатися до решти України як самостійної на той час держави. Спонтанно і дуже швидко народилася нова закарпатська інтелігенція. На цій емоції прийшло усвідомлення, що саме мадяри є найбільшими гнобителями і ворогами українства (русинства) в Закарпатті і це усвідомлення охопило багатшу і мобільнішу частину закарпатців – їхню діаспору в США, яка на своєму конгресі, з порозумінням із міжнародними колами через чеського президента Т.Ґ.Масарика, проголосувала за приєднання краю до новоствореної держави Чехословаччини.

Любомир Белей
Любомир Белей

Так, від 1920-го року на Закарпатті почалися якісно інші і динамічні національно-культурні процеси: розвинувся широкий громадський рух українців, якого перед тим майже не було, з’явилися політичні партії (Руська хліборобська партія, Соціал-демократична, Українська селянська партія, Християнсько-народна партія), постала нова закарпатська література на основі живої народної мови (найяскравіші її представники: В.Ґренджа-Донський, Ю.Бошош-Кум’ятський, Ю.Станинець, Зореслав, І.Колос, І.Ірлявський, Ф.Потушняк та ін.) Фактично москвофільсько-русинський рух та ідеологія за короткий час зазнали тотальної поразки. На жаль, Л.Белей не подав і не осмислив причин цієї поразки, які вартувало якраз випукліше описати, щоб пояснити для сучасника головні фактори та ідеї, які вибивають ґрунт з-під ніг неорусинства. Це важливо, бо вся русинська ідеологія будується на ілюзіях і міфах. Тож потрібне чітке усвідомлення, що альтернативою і зціленням від ментально-світоглядної недуги русинізму (русинство є яскравим зразком саме малоросійства як суспільно-політичної і психічної хвороби) можуть бути ідеологія українського націоналізму, національний традиціоналізм, культурна програма українського відродження й інтегральності, орієнтація на живу народну мову в літературі.

Великим позитивом монографії є докладність аналізу «механіки» постання сучасного неорусинізму. Власне, автор не просто показав, як неорусинство відродилося й активізувалося в сучасній Україні від кінця 1980-х рр. за допомогою маніпуляцій комуністичної номенклатури Закарпаття і її вірного інструментарію – КДБ, що є загалом відомим фактом, він проникливо описав, як неорусинство стало знаряддям в руках модерних політиканів і «кришувальників» нечесного бізнесу типу відомого Віктора Балоги. Саме В.Балога вже у 2000-і рр. усіляко посприяв розбудові неорусинських організацій за допомогою своїх матеріально-фінансових можливостей і кланово-корупційних зв’язків у регіоні. За диригування В.Балоги відбулася «легітимація» неорусинської ідеології через організацію у 2007 р. голосування у Закарпатській обласній раді за офіційне визнання «русинської народності». І це відбувалося за президентства нібито «патріота» і «державника» В.Ющенка, в якого той В.Балога керував президентською адміністрацією. Це був офіційний ляпас українській державі, яка, як виявилося, не контролювала політичні процеси на своїй території і допустила офіційне створення політичного сепаратистського руху. Л.Белей наводить низку цікавих фактів про «мафіозність» тих громадсько-політичних дій, які привели до несподіваного піднесення і посилення неорусинства. Наприклад, про те, що в Мукачевому В.Балога як міський голова передав під «Русинський дом» приміщення площею 400 м2 всього за 1 грн орендної плати на рік. Автор узагальнює: «Неорусинський рух на Закарпатті, як і дітище В.Балоги – партія «Єдиний центр», – це інструментарій, за допомогою якого він намагався… взяти Закарпатську область в довічне ленне володіння. Таким чином маріонетковий русинський рух став розмінною монетою, якою В.Балога може шантажувати Київ. Тут напрошуються аналогії з місцевою політикою олігархів Донбасу і сумні наслідки, до яких подібна політика привела» (с. 94-95).

Л.Белей доводить, що путінська імперська Росія безпосередньо курувала неорусинський рух протягом 2000-х рр. Її головним агентом, принаймні публічним, був православний священик Димитрій Сидор, лідер «Сойму подкарпатських русинов», храм якого розташований у житловому епіцентрі Ужгорода. З наведених висловлювань Д.Сидора видно, що ця людина відкрито закликала до проголошення незалежності «Русинії», готувала ґрунт для розбурхування сепаратизму і відверто апелювала до Москви й надіялася на допомогу (с. 95-97). Таким чином, Д.Сидор і його однодумці, за визначенням Л.Белея, складають політично-радикальну течію в русинському русі, яка відверто націлена на підрив державності України.

Іншу течію, культурно-просвітницьку, очолює канадський вчений угорського походження Пол Роберт Маґочі. Це дуже цікава фігура: фаховий історик, націолог, публіцист, автор низки ґрунтовних і концептуальних книг: «Галичина: Історичний нарис», «Історичний атлас Центрально-Східної Європи», «Корені українського націоналізму», «Україна: Ілюстрована історія», «Формування національної ідентичності: Підкарпатська Русь», «Україна: Історичний атлас», «Україна: історія її земель і народів», «Крим – наша благословенна земля» та ін., більшість з яких написані англійською мовою; П.Р.Маґочі є ще й автором і редактором «Енциклопедії народів Канади», співавтором «Енциклопедії русинської історії і культури» (разом із І.Попом) і таких явно провокативних книг, як «Про сотворення національностей. Цьому нема кінця» і збірника «Нарід нізвідки: Ілюстровано історія русинів».

І водночас це відвертий цинік, маніпулятор науковими фактами, демагог. Як зауважує Л.Белей, ані мораль, ні наукові принципи не заважають П.Р.Маґочі видати протягом одного року дві книжки за своїм авторством, в яких наявні взаємозаперечні твердження і висновки. Цей науковець систематично проводить в країнах Карпатського простору – від Польщі до Воєводини (Сербія) – Світові конгреси русинів, на які з’їжджаються прихильники ідеї окремішності русинської нації, регулярно публікує статті, в яких доводить, що закарпатські (підкарпатські) русини – це «четверта східнослов’янська нація» і найбільшою загрозою для неї нібито є українська національна ідеологія й ідентичність; водночас бере він участь в українському науковому процесі, виступаючи в різних темах і видаючи загалом об’єктивні книжки, наприклад «Історію України». Л.Белей дає вельми точну оцінку і цьому явищу: «…усвідомлюючи безперспективність вимог неорусинських екстремістів щодо проголошення незалежності Підкарпатської Русі, маґочіанці вміло позиціонуються на їхньому тлі як прибічники поміркованих, демократичних поглядів та закликають до розбудови т.зв. русинської культури, яка на практиці ґрунтується на відвертих фальсифікаціях та маніпуляціях фактами, безпідставному запереченні української природи питомих явищ культури закарпатців, за чим чітко проглядає політичний інтерес – дезінтеграція українського етномовного простору, а, може, й української держави.

…Звичайно, межа між політичним і культурним неорусинством дуже аморфна: культурне неорусинство непомітно може перетікати в політичне, а політичне не раз ховалося за культурним» (с. 100).

Шкода, що Л.Белей не увиразнює тієї проблеми, що П.Р.Магочі отримав завзяту підтримку від ліберально-космополітичного середовища київської газети «Критика» (шеф-редактор – Григорій Грабович), в якій він регулярно друкував свої сепаратистські за духом статті від кінця 1990-х рр., мав рекламну підтримку у вигляді відгуків і анотацій про свої книжки. Публікації П.Р.Магочі на сторінках «Критики» припинилася лише після Майдану 2013-2014 рр, зокрема й після нашої критики (див.: Баган О. Навіщо ліберали в Києві стимулюють західний сепаратизм? (сайт «Український погляд», серпень, 2015). Цей факт підводить до цікавих спостережень: П.Р.Маґочі і Г. (Джордж) Грабович, громадянин США, знайомі між собою ще від 1970-х рр., разом починали відроджувати Міжнародну асоціацію україністів у кінці 1980-х рр.; обоє систематично вкидали в українську культуру і національну самосвідомість провокаторські псевдонаукові тези (Г.Грабович – про гомосексуалізм Т.Шевченка і М.Гоголя, про «Слово о полку Ігоревім» як «фальшивку», тощо); нині наполегливо просувають ідею «окремої русинської нації». Чи такі синхронні дії на руйнацію української ідентичності і культури є лише випадковістю наукових інтересів двох «скромних шанувальників об’єктивності і суворих книжкових фактів»? Як кажуть на Закарпатті, «не думау»…

Позитивним аспектом книги Л.Белея є системний огляд неорусинського руху в країнах Середньої Європи – Словаччині (там він наймасовіший, закономірно, оскільки майже третину території цієї країни займають українські етнічні землі), Угорщини, Румунії, Польщі і Сербії, – в яких він є знаряддям міноритарної політики. В усіх цих країнах йде не дуже галаслива, але послідовна політика на підтримку неорусинства з метою послаблення саме українського національного руху в цьому макрорегіоні Європи. Адже, окрім Сербії, усі названі держави свого часу поглинули значні українські етноісторичні терени загальною площею понад 100 тис. кв. км. Тож їхнім національним інтересом є ослаблення і дезорієнтація українських мешканців у своїх межах.

Любомир Белей
Любомир Белей

Особливо цікавим і фахово зробленим є третій розділ книги «Технології неорусинського націєтворення in vitro», власне, його підрозділи мовознавчого змісту, в яких Л.Белей аргументовано доводить, що від самого початку розвитку русинської ідеї зусилля її провідників були спрямовані на фальсифікації, маніпуляції з мовним матеріалом, на штучне витворювання «русинської мови», існування якої не має під собою жодного реального лінгвістичного і націологічного підґрунтя й мотивації. При цьому вчений спирається на кваліфіковані оцінки і висновки відомих науковців – Павла Чучки і Юрія Бачі. Головні критичні тези Л.Белея такі: русинські мовознавці – укладачі словників русинської мови і творці її граматик – внесли дуже багато плутанини в тему класифікації закарпатських говорів, допустилися очевидних помилок, фактично вдалися до неправди, увівши до «словника русинської мови» тисячі питомо українських і словацьких слів, які становлять абсолютну лексичну більшість в цій химерній мові. Так, за підрахунками Ю.Бачі, в «Орфографічному словнику русинського языка» Ю.Пенька (1994) всього є 40 472 слова, з них українських – 36 622 слова, 2 274 – словацьких слова, а решта – інтернаціоналізми (с. 263). Тобто русинська мова – це фікція. Уся її «оригінальність», «кардинальна відмінність» від української мови будується на використанні особливостей діалектів Закарпаття, які, закономірно (1000 років відокремленого буття!), зберігають певні оригінальності у вимові, лексиці, звучанні, граматиці. Уся вона будується на штучному уведенні до цієї придуманої мови церковнослов’янізмів і кількох сотень слів із суміжних із Закарпаттям мов інших народів – словаків, угорців, румунів і поляків. За такою методологією можна створити «окрему мову» майже в кожному хоч трохи сильному своїми діалектами регіоні Європи. Тож, перефразовуючи вислів П.Р.Маґочі, такому націєтворенню немає кінця.

До таких самих маніпуляцій вдається ще один ідеолог неорусинства із Ужгорода Валерій Падяк, автор монографії «Нарис історії карпаторусинської літератури ХVІ-ХХІ століть» (2010). Він зараховує до числа «русинських письменників» авторів різних періодів, без огляду на те, ким вони самі себе вважали, часто серед таких виявляються відверті й активні українські патріоти, такі, як В.Ґренджа-Донський, А.Волошин, О.Маркуш, Ю.Боршош-Кум’ятський, Ю.Станинець, М.Бараболя, Миколая Божук, Ірина Невицька, Зореслав, Ф.Потушняк. Це доводить концепцію русинізму до абсурду, бо єдиними мотиваціями для зачислення цих літераторів до «окремої русинської літератури» є їхнє походження із Закарпаття і використання ними закарпатських діалектів. Це при тому, що, наприклад, Ю.Бошош-Кум’ятський чи Ф.Потушняк писали вишуканою українською мовою і діалектизми відігравали в їхньому стилі письма мінімальну роль.

Ще одна цікава постать в середовищі ідеологів русинізму Іван Поп. Це вельми кваліфікований історик, славіст, який багато років пропрацював в Інституті слов’янознавства і балканістики в Москві; автор низки ґрунтовних праць передусім із сфери вивчення минулого Закарпаття; зараз проживає в Чехії. Його головна, монументальна в своєму роді, праця – «Энциклопедия Подкарпатской Руси» (Ужгород, 2006; друге видання). Зауважимо, що багато прорусинських книг виходять чужими мовами, – російською, словацькою, угорською, чеською, польською, англійською, – в чому явно проглядається їхня прихована правдива мета: давати інформацію про русинство для певних середовищ в інших державах, передусім геополітично зацікавлених ситуацією в українському Закарпатті, очевидно, для того, щоб звідти могли кваліфіковано втручатися в цю ситуацію, маніпулювати її тенденціями. Енциклопедія І.Пона, виконана дуже ретельно, пройнята докладною інформацією, концептуально вибудувана за найкращими зразками видань цього жанру. Це, справді, капітальний довідниковий тезаурус із закарпатської тематики. Однак у ній є один суттєвий ґандж: видання містить у собі ідеологічну лінію визначення, хто є, а хто не є «русином», і ця лінія проведена так десь на межі між абсурдністю й ідіотизмом. Зрозуміло, що автор опинився перед серйозним викликом: кого саме його вважати «русином»? І ми вже пояснили чому. Критерій мови – не вирішальний, бо як такої «русинської мови» не існує, це фікція; критерій ідейного вибору – не надійний, бо ідеологічними русинами себе називали лише кілька десятків різних провокаторів, платних агентів, абсолютних провінціалів від кінця ХІХ ст.; залишається тільки один твердий критерій – походження із Закарпаття. Але й тут у І.Попа сталася «пригода»: по-перше, за роки своєї бурхливої діяльності сам автор і його однодумці встигли пересваритися з цілою купою різних діячів русинського руху, тому ті, попри свою велику активність і очевидність, не потрапили до енциклопедії; по-друге, більшість відомих і талановитих людей Закарпаття, і в минулому, і тепер, не вважали себе ідеологічними «русинами», та без них енциклопедія виглядала б «невагомо», тому І.Поп попридумував різноманітні визначення для культурників і політиків, за якими ті можуть наблизитися до правдивих «русинів». Це нагадує знамениту совєтську пропагандистську практику, її формулювання типу: «буржуазно-демократичний діяч», «революціонер-народник», «ідеолог куркульства» та ін. Усі науковці, політики, письменники в совєтській пропаганді мали свої «класифікації», залежно від яких їх треба було оцінювати і сприймати зі знаком «плюс» чи знаком «мінус», і всі вони в цих «класифікаціях» наближалися або віддалялися до «правильного розуміння комунізму і його світлих ідей». Так само в енциклопедії І.Попа: усі її персонажі наближені або віддалені від сприйняття «ідеї русинства», залежно, як вони себе поводили: «абсолютний ворог русинства» (еквівалент совєтському «буржуазний націоналіст»), «діяч проукраїнської орієнтації» (еквівалент совєтському «ліберальний демократ»), «несвідомо наближався до усвідомлення світлих ідей русинізму» (еквівалент совєтському «революціонер-народник»), тощо. Найкумеднішим казусом енциклопедії І.Попа є той, що до її другого видання не потрапив сам П.Р.Маґочі – найяскравіша постать в русинському русі, вчений із міжнародним іменем, багаторічний організатор «Світових русинських конгресів». Виявляється, на період виходу другого видання обидва діячі посварилися між собою і за це І.Поп «покарав» П.Р.Маґочі «офіційним відлученням від комуністичної… перепрошую, русинської партії». Усе, як в старі добрі часи…

Дослідження Любомира Белея, очевидно, що стане класикою для аналітичних підходів до русинської проблематики. Цю книгу повинен почитати кожен, хто прагне зрозуміти «механіку» сучасної української націології. Очевидно, що потрібні обговорення цієї книги передусім у громадських і академічних центрах Закарпаття і не тільки. Водночас висновки із цієї книги повинні засвоїти собі усі наші політики і державці, які хочуть прислужитися справі розвитку і стабілізації Закарпаття.

Олег Баган
кандидат філологічних наук,
доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.