Людина з сумом в очах, якій нічого від вас не треба, але яка вміє робити для інших за просто так, бо це її покликання

Степан Степанович Поп – сентиментальний чоловік, котрий для більшості прихований за стереотипами серйозності, сили, непохитності

0 2 458


Такі люди, як він, просто йдуть. Вони раді тим, хто з ними, і не ображаються на тих, хто проти них. Вони щодня служать. І не важливо кому, головне, що робота, яка виконана чи буде виконуватися, для когось і колись буде потрібною. Бачили б ви його обличчя, коли я запитала про нагороди, грамоти, звання! Це прозвучало ніби образа, адже я прийшла говорити про щось глибше, «а не про нічого»! І тут я зрозуміла – ми не просто не навчилися, ми навіть не намагаємося підняти голови догори, озирнутися і зрозуміти – серед нас є люди, яким нічого не потрібно, які вміють робити щось для інших за просто так, бо це їхнє покликання.

Степан Степанович Поп – декан географічного факультету. Сентиментальний в душі чоловік, який, як і більшість, ховається за стереотипами серйозності, сили, непохитності. Так і має бути, адже він керівник великого підрозділу. Той, хто сам себе створив.

З родиною

Село Рокосово на Хустщині – його маленька батьківщина. Він ріс у сім’ї, де було 9 дітей. У будинку без газу та світла. Його батько був учителем і дипломованим дяком. Мама домогосподаркою. Дитинство декана за нашими мірками було важким. А за тими мірками – щасливим. Він знає, що це таке, коли немає хліба. Або є із савками, якими горло дерли до крові. «Тепер згадую і не знаю, як тоді ми жили, як не скаржилися, а приймали все, як належне. Земля, ще з дитинства була моїм покликанням. Починаючи з чотирьох років, я пас корови. У школі сильно почав їх ненавидіти, бо не міг іти грати в футбол. Але у Піштика не було вибору. Мені залишалося закинути молоко в торбу, її на плечі і йти!

Хоч і не любив корову, та виріс на сметані. Дотепер згадую, як у хаті стояли глечики, наповнені молоком. Я крадькома пробирався і збирав усі вершки. Добре, що ніхто не бачив, бо тоді б мені добряче дісталося!». Йому дотепер дитинство пахне голубцями і пікницею. Коли маленькі банди хлопчаків збиралися взимку на лижі, Степан Степанович таємно ліз на горище і цупив шматочок ковбаси, жменьку слив та горішків. Тоді це був справжній скарб. «Бувало всяке. Ми теж не були ангелятами: начисто зачищували сусідські черешні та яблука. Я відтоді й до сьогодні можу вилізти на будь-яке дерево, для мене спуститися по гілках униз – не проблема. Ми виросли на фільмах про Тарзана, і все, що бачили по телевізору, одразу бігли на вулицю й пробували відтворити. І мене теж катапультою запускали з дерев…»

Уже тоді Степан Степанович хотів чогось більшого, аніж йому давало життя. У восьмому класі він, нікому нічого не сказавши, поїхав на заробітки. Тільки через декілька днів зателефонував і повідомив рідними, що його скоро не буде. Поїхав не по враження, а за можливістю допомогти більше родині, аніж міг у свої 14 у рідному селі. Ходив по гриби і ягоди, а за зароблені гроші купував зошити, і це вже було полегшенням для батьків.

Те, що це талановита дитина, бачили ще у школі. «Мені дуже легко давалося навчання, якось усе схоплював на льоту. Улюбленими були природничі предмети. У родині до нашого навчання ставилися дуже серйозно й змушували усе старанно виконувати». Зразковим учнем Степан Степанович був із каліграфічного письма. Його зошити відсилали на обласні виставки. Він і тепер може писати перами, використовуючи техніку різних натисків та шрифтів. Зі школою декан географічного факультету попрощався, отримавши срібну медаль, через четвірку… з географії. «Із тих часів я полюбив тих учителів, які вміють подати свій предмет. І сьогодні маю переконання, що дітей не треба вчити, не треба наповнювати їх, як чашу чимось, варто просто пробудити в них бажання щось пізнати. Тоді вони захочуть здобувати знання. Адже педагоги – це просто консультанти. Ми маємо показати, як, де і що знайти».

У родині декана панували суворі порядки. А тому душевні вечори були на ціну золота. «Після важкого дня ми могли сідати всі разом і починати співати закарпатських пісень. Особливо чекали будь-якого релігійного свята. Святкували навіть тоді, коли це було заборонено!» Будинок Степана Степановича був дещо віддалений від решти хат. І коли село засинало, батько кликав дяків, аби ті показували дітям справжні традиції і церковний приклад духовного життя. « Але все одно найбільш довгоочікуваним святом була Пасха. Ми скупчувалися біля печі, і вже одне споглядання й запах тіста було щастям. Мама завжди випікала пасочку, і коли ми подорослішали, створили свої сім’ї, й усі з’їжджалися, кожен мав свою окрему. Брати і сестри розійшлися по різних краях. Але як закон, завжди, де би хто не був, збиралися на дні народження мами і тата!».

Сьогодні більшість знає Степана Степановича як декана географічного факультету. Але наукове життя починалося не з однойменного предмету: «Я не випадково став географом. Мабуть, це закладено згори. Спочатку, у 1964 році, я закінчив фізичний факультет, дипломний проект захистив у Санкт-Петербурзі, там же проводив свої виробничі, переддипломні та дипломні практики. Тоді була ще царська професура, яка навчила мене ставитися до науки не як до джерела одержання прибутку, а як до святині. Аспірантуру  закінчив в Ужгороді, бо не міг без моїх гір. До 2005 року, коли мені було 63, я все ще був фізиком. У 80–90-роках керував програмами, які мали більший кошторис, аніж наш цілий університет».

У нього, як і в кожного простого студента, були пригоди за студентських часів: і на танці ходили, і в кіно, і в ресторани. Але перед тим, були підготовчі роботи: «Ми не мали змоги просити грошей у батьків, треба якось заробляти самим. Для нас не складно було розвантажити вночі вагони, аби за зароблене піти погуляти. Взагалі, група у нас була дуже дружна, що не менш важливо. Ми до сліз згадуємо поїздки на Полтавщину, де копали картоплю, возили солому, збирали буряки. Не їздили до дому на вихідні. У нас був шестиденний робочий день. Тому я з самого початку підробляв у науці. Із другого курсу працював на півставки в університеті».

Студент Степан

Через рік після закінчення університету Степан Степанович одружився. Він брав участь у самодіяльному музичному гуртку. Самотужки опанував гру на баяні. Проте не міг так добре грати, щоб гідно виступити на публіці. «І от наша керівниця із музичного училища запросила дівчинку, теж баяністку, щоб та мене підстрахувала. Тоді заграли – і дотепер граємо. То була моя Єва!»

  • Чим вона Вас підкорила?

– По-перше, їй це вдалося зробити з першого погляду. Але я відповім по-хуліганськи: рельєф нормальної жінки. У жінки мають бути чари… І це не тільки очі.

Степану Степановичу пощастило з дружиною. Він визнає, що не зміг би нічого без її підтримки. Вона першокласний кулінар, бо змішала в собі угорську, швабську, австрійську, словацьку кров. «Своїми стравами дотепер мене підкорює. Щоразу. Ніколи не прошу зварити її щось особливе, бо в її виконанні все виходить неймовірне. Після її їжі я терпіти не можу ресторани».

  • А чи закохувалися в когось до університету?

– Ой, ще й як! У мене така була любов… Ми років десять тому ходили на побачення – просто, аби із плином років запитати, як воно і чи все добре? Дівчина жила у Королеві. Я приїжджав до неї поїздом, а вертався через Тису уплав. Це було дуже небезпечно, адже під мостом стояв стрілок, який без попередження стріляв. Але я не боявся, бо знав, заради кого ризикую.

За свою шалену і довгу кар’єру Степан Степанович об’їздив пів земної кулі. Він міг полетіти опонентом до Якутії, читати лекції – до Італії, Франції. Остання йому найбільше подобається серед усіх побачених країн. «Не тому, що там красиві жінки. А тому, що там атмосфера історії, її чистота, і повно таємниць».

Сім’я

У декана географічного мало друзів, але ті, що є, – найдорогоцінніші. Він цінує їх за щирість. Йому не треба від них доброти, тільки справжності. Добре знає, що теж не є ідеалом. Зізнається, що часом різкий критикант. «Мені інколи треба не запалюватися! Хотілося б менше робити зауважень і діймати колег. У житті ні за чим не шкодую, хіба що за тим, що десь недостатньо показував дружині і дітям, як сильно їх люблю. Я хочу бути готовим піти з університету й устигнути завершити те, що почав робити. Ще два роки, а потім сам напишу заяву на переобрання й більше займуся садом». Степан Степанович посадив не один сад. Сьогодні його хобі – вирощування персиків. І він чекає, коли зможе так само багато часу приділяти їм, як нині – університету.

Із висоти своїх років він дивиться на все, що відбувається навколо, і все одно не може заспокоїтися. Степан Степанович горів, коли ми говорили про біди і несправедливість, про проблеми в суспільстві. «Воно не може бути чистим, якщо не виховає моральних людей, у яких є правильні принципи, від яких не відступають, навіть ціною кар’єри чи ще чогось. Колись Пітерська школа дала мені зрозуміти, що таке порядність науковця, усвідомлення поняття психології душі, звідки йдуть стандарти стосунків до всіх і до всього. Так, можна вскочити в гречку, нема проблем, але це не має зачіпати когось. Якщо говоримо про сьогоднішні реалії, то мушу сказати – Майдан нічого ще не змінив, він просто розкрив виразку. А війна, своєю чергою, показала всю правду, страшну правду розгромленої України, яка стояла біля розбитого корита. Ви, молодь, маєте ставати свідомими особистостями і розуміти, що Україна приречена стати або квітучою країною, або ніким. Третього не дано, це буде просто територія».

  • Що ви розумієте під словом декан?

Батько Степана Степановича

– Декан – це нянько факультету. Він має вболівати за кожного, щоб ніхто не оступився. Має правильно скерувати, дивитися, щоб викладачі читали ті курси, які  здатні, а не ті, що зобов’язані. Тоді буде віддача. Ніколи не чекайте результату, якщо ставите своїм колегам непосильну ношу. Давайте те, що вони можуть нести, і вони точно понесуть.

  • Чи вірите в Бога?

– Так, як фізик. Звичайно, є надприродні сили. У Всесвіті не все так просто. Гармонія, яка є у природі, –  це щось неймовірне. Та все ж я схиляюся до космічного творення нашої планети. Але розумію, що є щось більше. І ми живемо на цій планеті не для того, щоб їсти, пити і заробляти гроші. Думати, що ми унікальні, – найбільша помилка. Але не вірити, що кожен має своє особливе призначення, теж неправильно.

  • Чи займаєтеся спортом?

– Я грав у волейбол, баскетбол, у Пітері захищав честь інституту Йофе. Ходив у нашому університеті в баскетбольну секцію.  У школі вів зарядку. Ніколи не ходив бігати чи качати прес. Я брав лопату і в город. Або попиляв кубик дров – і ліпшого спорту не треба.

  • Яка книжка стоїть у вас на тумбочці?

– Там у мене стоїть пляшечка коньяку. І мені не соромно про це казати, бо ніхто ніколи не бачив мене п’яним. А по ковтку кожного дня – це корисно.

  • А все ж, кого любите читати?

– Знаєте, я ніколи не запам’ятовував ні назви, ні автора. Головне, що там усередині. Взагалі, що стосується книг, то в мене унікальна фахова колекція. Маю такі примірники, яких навіть у бібліотеці немає. Я вже привіз сюди дві машини книг. Думаю, кому віддати інші.

  • Чи пам’ятаєте щось кумедне зі спілкування з журналістами?

З братами

– Так, добре пам’ятаю питання, що я розумію під словом любов. То я відповів – це не любов до картоплі. Інша річ, що я розумію під словом кохання!? Українська мова багатюща, і ми зобов’язані користуватися її багатством.

  • Чи займалися колись творчістю, окрім гри на баяні?

– 15 років співав у «Бояні»!

  • Що думаєте про людей?

– Думаю, що в нас або є почуття справедливості і ми його дотримується, або його нема і ніколи не з’явиться.

Душу не сховаєш. За півтори години нашої розмови я побачила маленького хлопчика, який сильно сумує за мамою, яку не повернеш, але й не відпустиш від серця. Побачила його сльози. Жаль за скоєними помилками. Побачила, як багато він сміється і як мало життя дарує йому таких приводів. Мені думається, що Степан Степанович із тих людей, які, виконуючи масштабну роботу, залишаються непомітними. Вони тихо зачиняють за собою двері і йдуть.

Я мала честь потиснути йому руку. Не через те, що він декан географічного факультету, академік чи почесний член Географічного товариства. Він просто людина без популізму, із гострим відчуттям честі, гідності і справедливості. Ще – я побачила в його очах великий сум. А він є тільки у мудрих  і великих людей.

Світлана Лапига
відео Роберта Паппа

Читати також Цього ж автора

Залишіть відповідь

X