Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Степан Поп: На найвищих щаблях в університеті має бути духовність – інакше розвитку й об’єктивності нам не бачити

Перший декан геофаку – про історію творення й розвитку факультету, вищу школу, політику й молодь, за якою майбутнє

0 872
Нещодавно Степан Поп відсвяткував 75-й рік народження. Ювілей зустрів з численними здобутками: він заслужений діяч науки і техніки України, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН технологічної кібернетики України, завідувач кафедри фізичної географії та раціонального природокористування. Одним із найбільших досягнень Степана Степановича можна вважати створення географічного факультету в УжНУ, що, своєю чергою, дало області висококваліфікованих фахівців у галузі.

Нині геофаку вже одинадцять років. З його першим очільником ми розмовляли про те, як і з чого все починалося. Планували поговорити лише про історію факультету, а вийшло набагато глибше, актуально і трохи… болісно.

  • Степане Степановичу, як з успішного фізика Ви перекваліфікувалися у географа?

– Любов до природи у мене генетична – батько був біологом і мене зацікавив природою. Та й у школі нас вчили землеробства. Так і пішло. Став фізиком, бо мав нахил до природничих наук. А в кінці 90-х я почав цікавитися питаннями природокористування, екології. Входив у комісії з повеневого захисту та із закриття Пістрялівської електростанції. Ми з іншими фізиками тиждень засідали в Москві у генштабі і таки ухвалили рішення про її закриття. Тоді один генерал-лейтенант нам пообіцяв по 2 квадратні метри на Соловках кожному. Якби не розпад Союзу, так би, певно, і було.

У 1991 році мене обрали депутатом облради. Я очолив комісію екології і раціонального природокористування, брав участь у розробці першого законопроекту про охорону навколишнього середовища у Верховній Раді (вніс понад 300 поправок). За моєї каденції була розроблена перша в області екологічна програма, а також при облраді створено Закарпатський науковий центр екології, яким я керував. Жодне рішення, яке стосувалося водних, земельних чи лісових ресурсів, не ухвалювалося без висновку Центру. Ми вимагали раціональності, це не подобалося і на нас почали тиснути.

Працюючи в облраді, я паралельно читав лекції на фізфаку. От студенти і звернулися до мене з проханням прочитати спецкурс про ресурси Закарпаття. Мовляв, ви цим займаєтеся, а ми не знаємо, що нас оточує. Я подумав і вирішив запропонувати цей спецкурс усім природничникам. Декани підтримали. Став викладати. Щоб мати з чого читати лекції, написав книгу з конструктивної географії «Природні ресурси Закарпаття». Завдяки цій праці і прийшов у географію.

  • Коли з’явилася ідея створити географічний факультет?

– Ідея з’явилася в 2004 році. Рецензію на книгу «Природні ресурси Закарпаття» для надання їй грифу МОН «Рекомендовано як навчальний посібник для вишів» писав декан геофаку Київського національного університету, президент Українського географічного товариства (УГТ), професор П.Шищенко, який, прочитавши її, запропонував мені очолити Закарпатський відділ УГТ. Він приїхав в Ужгород, і після обрання мене головою вже згаданої структури ми з ним прийшли до ректора Володимира Сливки з пропозицією створити підрозділ, який би готував фахівців з географії. Він підтримав.

Оскільки в області не було навіть кандидата географічних наук, вирішили почати з відкриття філії геофаку Львівського або Чернівецького університетів. З Львівським не вийшло. Чернівецький університет погодився допомогти, і я з необхідними матеріалами, рішеннями обох вчених рад поїхав у Київ підписувати папери. Але тодішній заступник міністра професор М.Степко заперечив створення філії, натомість запропонував відкривати факультет. Сказав, що треба лише почати, а далі воно піде.

Ми виконали велику роботу. Треба було підготувати купу паперів, написати 3 ліцензійні справи, а як це зробити, не знали, і спитати було ні в кого. Я дуже вдячний професору Степку, який розумів наше становище і дав нам право набору з відсутніми ліцензіями. Навіть виділив державні місця. Дозволив усе це за умови, що до кінця року подамо в МОН ліцензійні справи за напрямами підготовки «Географія», «Землевпорядкування і кадастр» та «Туризм». Ми тоді з донькою (кандидат фізико-математичних наук Ірина Шароді. – Авт.) удвох за 2 місяці підготували ті матеріали.

  • Як формувалася структура факультету, обиралися напрямки, за якими працювати?

– Я обирав напрямки, відштовхуючись від інтересів області. Вища школа повинна забезпечувати кадрами пріоритетні для регіону галузі господарства. А в нас як вийшло? Ліси є – лісівників нема, сільське господарство є – аграріїв нема, туризм є – туризмознавців нема. Та навіть географію у школах викладали не фахівці. Тому було вирішено, що новостворений факультет розпочне підготовку фахівців з географії, туризму й землевпорядкування та кадастру. 2005 року ми набрали студентів на ці спеціальності, а 2007-го відкрили лісове та садово-паркове господарство.

Формуючи структуру факультету, я значною мірою спирався на досвід Чернівецького геофаку. Вони надали нам допомогу з навчальними планами, літературою, підказували, що і як треба робити.

  • Новостворений факультет потребував кадрового забезпечення, та й студентів треба було набрати…

– Кадри я вишукував, підбирав. Багатьох знав ще з роботи в облраді. Так, завідувачем кафедри туризму запросив директора «Закарпаттуризму», професора В. Мацолу, кафедру землевпорядкування та кадастру очолив кандидат сільськогосподарських наук В. Кічура, який через два роки перейшов до лісівників, а на його місце прийшов нинішній декан Іван Калинич (очолював головне управління земельних ресурсів). Завідувачем кафедри фізичної географії став сам і за сумісництвом деканом факультету. Викладати ми запрошували провідних спеціалістів-практиків з наукових і державних установ області. Тепер бачу, що не все правильно тоді зробив, але вже як є. Нині ми вже виростили власний кадровий потенціал, проте не вистачає докторів. На це потрібно більше часу.

Ми розпочали набір першокурсників за тиждень (!) до закінчення вступної кампанії. І хоч робили це без жодної реклами, нам удалося набрати на нові для УжНУ спеціальності майже сотню студентів. Третина з них завершила навчання з відзнакою. Через два роки ми мали гігантські набори. Наприклад, на географію на 30 місць було подано 300 заяв. Таку популярність пояснюю потрібністю фахівців в області.

  • Географічному факультету вже 11 років. Чи таким Ви його бачили, коли створювали?

– Ні, я його бачив кращим. Мав надію, що мені треба згенерувати ідею, почати її реалізовувати, а держава, виш, область підкладе плече, поможе. Це ж не для мене особисто робилося, а для краю. Проте за 10 років, крім обіцянок, ми нічого не отримали. У перші роки функціонування факультету співпрацювали з регіональними структурами, наприклад, з управлінням екології, виконували для них якусь роботу і за це отримували ґрант. З тих грошей і дітей возили на екскурсії, і найпотрібніше купували.

Я очікував, що нам виділять кошти на устаткування для облаштування навчальних лабораторій. Як можна готувати високоякісних фахівців без технічного забезпечення? Не можна показувати на пальцях те, що треба бачити на приладі. І демонструвати радянський теодоліт у часи космічних технологій теж. Обіцяли неодноразово відкрити комп’ютерний клас. Досі чекаємо… Своїми силами намагаємося щось надбати, проте цього замало.

Також ми сподівалися, що нам дадуть приміщення, бо за кожне доводилося воювати. Тепер їх теж не вистачає. Лише на кафедрі географії 250 студентів. Це більше, ніж на деяких факультетах. Приміщення треба оптимізовувати за таких обставин, але ніхто цього робити не буде, бо зачіпаються чиїсь інтереси. Ці матеріальні негаразди факультету мене дуже турбують.

  • Які перспективи геофак має нині?

– Наш факультет випускає фахівців, які потрібні краю. Закарпаття – найбільш благополучний регіон України щодо природних ресурсів, а за їх раціональним використанням – скочуємося все нижче і нижче. Нам потрібні спеціалісти, обізнані в питаннях комплексного планування і управління територіями на різних рівнях, системного аналізу впливу природних та антропогенних чинників використання ґрунтів, вод, корисних копалин, лісів, повітряного басейну на екологічний стан навколишнього середовища. Тому, думаю, майбутнє в нас є. Та й студенти-випускники, наскільки я знаю, нормально працевлаштовуються – хто в школі, хто в інших структурах.

  • Ви вже не один десяток років викладаєте. Що скажете про нинішніх студентів?

– Я люблю своїх студентів. Вони наше майбутнє. Ставлюся до них об’єктивно, тому проблем не виникає. Найбільше мене турбує брак мотивації до навчання. Її зниження спостерігаю з самого заснування факультету. Кожен наступний набір все більше невмотивований учитися, навіть якщо здібний і генетично здатний. Та й контингент став слабший. Школа настільки недопрацьовує, що діти приходять зі спотвореним баченням того, що вони повинні вчити і як. Ще в школі звикають купувати оцінки, приходять з цим і в університет.

Думаю, студенти не хочуть учитися, бо не бачать свого дальшого місця в суспільстві. У нас повністю розбалансований ринок праці і ринок освітніх послуг. Щороку випускається величезна кількість фахівців, які не є запитаними. А структури, де потрібна свіжа кров, наприклад, суди, беруть на роботу лише «своїх», бо все корумповане.

Друга причина – брак матеріального забезпечення, низькі зарплати. Третя – втрачений престиж вищої школи.

  • І які шляхи відновлення цього престижу, на вашу думку?

– В університеті на найвищих щаблях повинна бути духовність. Але її нема, бо втручається політика. І поки нічого не зміниться – розвитку й об’єктивності нам не бачити.

Поліпшувати треба з того, що не вимагає грошей. А це організаційні речі: реорганізація, оптимізація. Такі заходи дозволяють економити. Оптимізація дає змогу поліпшити матеріальну базу, з’являються кошти для преміювання не вузького кола людей, а всіх працівників. Людям треба платити гідно і справедливо.

Методична робота має бути продумана. Нащо витрачати час на переписування у сотий раз навчальних планів то за такою формою, то за сякою? Викладач повинен мати змогу працювати над собою. Для цього в кожного повинно бути своє комп’ютеризоване робоче місце. Й обіг документації має бути вже електронний. Це ж тонни паперу йдуть! Хто думає про раціональне використання ресурсу? А за чиї кошти папір купується?

Я у 90-х викладав в університеті у Парижі. В університетському коридорі стояла шафа з усією необхідною для роботи канцелярією, а поряд кабінет з кольоровими принтерами, комп’ютерами – все, щоб ти працював. Навіть потрібну науковцю літературу з бібліотеки приносила секретарка. Оце мислення! Ми ж топчемося у вчорашньому дні.

Маємо формальні започаткування, а не реформи. Принаймні я поки бачу імітацію реформ, які змінюються лише за формою, зміст же лишається незмінний. Щоб щось змінювати, треба бачити майбутній результат. Із цим у нас ще складно.

  • Ви очолюєте кафедру фізичної географії, викладаєте – не втомлює робота?

– Ні, робота мене не втомлює і ніколи не втомлювала. Я можу довго розумово працювати. Це не приносить мені дискомфорту. На геофаку я перечитав усі географічні курси і на всі пари приходжу без жодного папірця.

Нині, крім діяльності в університеті, серйозно працюю над книгою про рідне село. Два роки ходив по архівах, вишукував матеріал. Тепер от доводжу до пуття. Тому маю над чим трудитися найближчим часом.

  • Не ностальгуєте за часом, коли сиділи в кріслі керівника факультету?

– Я не сумую за періодом, коли був деканом. Зробив для факультету, що міг, і тепер продовжую робити. Манією величі ніколи не страждав. Крісла треба не любити, а поважати. Крісло очільника – це відповідальність. Якщо людина генерує ідеї, хоче їх реалізувати, то їй висока посада потрібна, аби мати важелі впливу. Якщо ж вона лише вирішує свої корпоративні справи, – гріш ціна такому керівнику.

У нас на всіх рівнях люди, які рвуться до влади, не мають державницького мислення, позиції. Справжній керівник не повинен боятися йти на конфлікт, бо без цього ніяк. Не має намагатися всім догодити. Проте в наших реаліях усе навпаки, адже зачіпаються особисті інтереси.

Очільник завжди повинен знати, що відбувається в його структурі, і чути власних працівників. Для руху вперед треба бачити, куди йдеш, а не сидіти в кріслі й імітувати діяльність. Імітація призводить до стану, в якому нині вся Україна. Ми все маємо, щоб жити добре. Але для того політику на всіх рівнях треба будувати на порядності і мудрості. Доки ж керувати йдуть лише задля власного збагачення, краще не буде. Та вірю в молодь, маю надію, що їй вдасться змінити ситуацію…

Галина Кришінець

Залишіть відповідь

X