Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Тарас Ващук: У пошукотворенні себе й України в пісках…

Випускник факультету іноземної філології – відверто про навчання в УжНУ, журналістику, Україну та життя в ОАЕ

0 519
Англійський філолог, журналіст і спортивний коментатор, письменник і мандрівник, а за сумісництвом – повний сил та енергії люблячий татко – усе це про Тараса Ващука, випускника факультету іноземної філології Ужгородського університету, що нині живе і працює в Об’єднаних Арабських Еміратах. Про навчання в УжНУ, життя на чужині та плани на майбутнє Тарас поділився з Медіацентром під час своєї нещодавньої відпустки.

 

Університет не лише дав добрі знання, а й загартував

  • Що найкращого дав тобі університет?

– Окрім здобутих знань, найкраще, що сталося зі мною в студентські роки, – це знайомство з Михайлом Рошком, нині деканом факультету іноземної філології. Він чудовий науковець, фантастичний лектор і людина, яка підтримує молодих творчих людей. Може, це пафосно звучить, але, якби не він, я би не відбувся ні як науковець, ні як літератор. Він розгледів у мені здібність до письменства, став куратором не лише мого наукового дебюту (я мав честь уже на ІІІ курсі публікуватися поряд із викладачами та професорами університету), а й позитивно оцінив мою першу художню повість, додав її до альманаху «Джинсове Покоління» (за ту публікацію я дістав свою першу премію «Дебют року в прозі»). Ми й досі спілкуємося, товаришуємо.

Крім того, радий, що свого часу потрапив до рук Василя Путрашика (нині – старший викладач кафедри журналістики та головний редактор Медіацентру УжНУ. – Авт.). Я був страшенно безграмотний, а він мене вимуштрував – і тепер моя письмова українська на пристойному рівні. Тож я не вагався, кому віддавати на літературне редагування чернетки своєї першої книги.

  • Яким університет є тепер?

– З того, що бачу і чую, – усе дуже сильно змінилося! Нашому поколінню багато чого потрібно було вигризати зубами, нас загартували спартанські умови й відфільтровування того, що справді знадобиться. Тепер зміни помітні як у змісті та якості лекцій і дисциплін загалом, так і в ставленні викладачів до студентів, у їхніх стосунках, у міжнародних зв’язках. Працювати ще є над чим, але університет, безумовно, стає кращим – стає більш «student friendly».

У газеті мені одразу сказали: хочеш працювати – відповідай рівню якості

  • Хоча за освітою ти англійський філолог, тривалий час працював журналістом. Як так склалося? Що привело в медіа?

– Мій друг і сусід по квартирі Юрій Лівак (нині головний редактор онлайн-видання «Про Захід». – Авт.) працював в одній із кращих тоді газет області – вів спортивну сторінку. Я завжди казав, що нема в тому нічого складного. Ну, він і запропонував: «А ти спробуй!». І справді: чому б ні? Я теж знаюся на спорті… У газеті мені одразу сказали: хочеш працювати – відповідай рівню якості. Треба було показати кілька своїх статей, але ж у мене, крім наукових і художніх проб, ще не було нічого…

Того ж дня мені зателефонували зі школи й запропонували роботу за спеціальністю. Це була середина п’ятого курсу, і я почав учителювати на повну ставку. У газету ж подав кілька свіжих спортивних текстів і думав, що мене візьмуть на чверть ставочки, на випробувальний термін. Натомість запропонували ставку спортивного журналіста і півставки випускового редактора – або пан або пропав!

  • Складно було розібратися із новою спеціальністю?

– Журналістика виявилася дуже цікавою, але непростою справою – особливо для самоука. Місяці три я був посміховиськом – доки перестав видавати ляпи. У роботі медійника дуже важливим є фактаж. Інтернету не було, Ґуґла не було… Уявляєш? Іноді, щоб з’ясувати один нещасний результат матчу, – треба було пертися через все місто, висіти на телефоні або чекати факсів. А ті факси – то і сміх і гріх. Приходить такий манускрипт за кілька хвилин до друку газети – а там суцільні скорочення назв… От і зрозумій, що означає «Прибор.» – ніби Приборжавське, а ж ні – «Приладист» (скорочення – від російського варіанту назви команди «Приборостроитель» (Мукачево). – Ред.). Досі почуваюся ніяково, коли бачу голову закарпатського осередку Національного олімпійського комітету: я так перекрутив прізвище одного з фристайлістів (той мені в інтерв’ю назвався зі своїм акцентом – я й записав, як почув), що реготали три поверхи видавництва «Закарпаття» (там колись базувалося багато газет).

  • Цікаво почути, на якому рівні тобі нині бачиться українська журналістика, як порівняти зі світом?

– Мені складно порівнювати, адже в Еміратах циркулюють лише місцеві й найвідоміші світові ЗМІ. Хіба поверхово. Єдине, що залишається прикрою тенденцією для України, – дуже мало незаанґажованих видань і медійників. Українська журналістика і далі є іграшкою в руках товстосумів (олігархами їх язик не повертається назвати – просто мішки з грішми). Я так і казав друзям, що їду до Еміратів не на заробітки, а на реабілітацію, на прощу. Адже більшість із нас стали колаборантами режиму. Прикро, бо після другого Майдану ситуація майже не змінилася, а після початку війни на сході України стало ще гірше: непрофесіоналізм, маніпулятивний контент, перехід журналістів у політику (нісенітниця, адже писака мусить мати незаанґажовані погляди). І навіть у війні заанґажованих контентів, в пропаганді, Україна зазнавала нищівної поразки… Тепер ця ситуація потроху виправляється.

З іншого боку, як порівняти з провінційними європейськими та арабськими ЗМІ, – у нас є незалежні проекти такого рівня, що конкурентам слід повчитися!

  • Готуєш до друку свою першу книгу. Розкажи про це трохи…

– «Україна в пісках» – це книжка коротких оповідань, життєвих історій. Вона торкається як проблем життя в Україні, так і теми самотності емігрантів. Її літературний редактор Василь Путрашик дуже влучно сказав, коли завершив редагування: «Це історії про життя маленької людини в чужому, ворожому для себе світі – чи то світ емігранта, чи наш, тутешній; чи мирний, чи воєнний…». Вийде друком книга ближче до осені. Планую презентації у Львові на Форумі Видавців, що розпочнеться 11 вересня, згодом – в Ужгороді та в Калуші – це буде данина місту, у якому я народився. Частину тиражу хочу вивезти й до Еміратів: там є чимало читачів, котрі побачать у персонажах себе. Чверть прибутку, який надходитиме за цю книжку, передаватиму на благодійність.

Хотів довести і друзям, і собі, що можна жити чесно і бути при цьому успішним

  • Ти мав улаштоване життя, працював журналістом. Як так вийшло, що поїхав до Еміратів?

– По-перше, відчував, що в країні прогнило абсолютно все – насувається щось страшне, а я вже нічого не можу змінити… Крім журналістики, я ще читав лекції у закарпатській філії одного зі столичних вишів. Керівництво нам відкрито роздавало списки студентів, яким треба поставити оцінку. А щодо «самодіяльності», то казали спершу повідомляти прізвища й «відстьогувати» процент. Розумієш, наскільки цинічно? З мене навіть родичі сміялися: дурень, має золоту жилу і не бере… Загалом, щоб зрозуміти тодішні настрої, треба пам’ятати ту атмосферу огиди й безнадії… Людей і досі бідування змушує ставати дрібними злодюжками, «рішалами», тими, хто продає за три копійки своє ж майбутнє.

По-друге, хотів довести і друзям, і недругам, і собі насамперед, що можна жити чесно, за законом – і при цьому бути успішним! Символічно досить вийшло – у день свого тридцятиріччя я подав на звільнення з посади заступника головного редактора (нині вже «спочилої» газети) і підписав контракт на роботу в Дьютіфрі найбільшого у світі аеропорту. Туди йшов на посаду простого касира, але мене запевнили, що з моїм рівнем англійської, комунікабельністю та обізнаністю я швидко матиму підвищення.

  • Чому не змінювати це зсередини?

– Я мав пріоритет реалізувати себе, стати успішним, очиститися і знав, що буду кориснішим поза Україною, що зможу допомагати більш суттєво звідти.

  • У чому тепер виявляється твоя допомога Україні?

– В Еміратах українці гуртуються, мають час, гроші й натхнення на громадську роботу, благодійність, стартапи тощо. Насамперед ідеться про культурну дипломатію. Ми піаримо Україну, розповідаємо про неї, беремо участь у виставках, флешмобах, презентаціях. От приміром, на міжнародному фестивалі культур «FashionUnity» наш стенд виграв перше місце: ми звозили туди сувеніри зі всієї України, продавали й розповідали про них арабам і гостям, влаштовували майстер-класи з вишивання та писанкарства. Таких заходів чимало. Вторговані гроші завжди направляємо на благодійність. Цього разу виділили допомогу для дитячого притулку-розподільника в Батьові.

Наш актив Абу-Дабі організовує тижні українського кіно та мистецтва, в Дубай діє кінозал і успішно функціонує вже рік українська недільна школа (дітки зі змішаних арабо-українських сімей не забуватимуть нашу мову і культуру).

Є допомога й на більш практичному рівні. Ми просуваємо українську продукцію на ринок Еміратів, зокрема цим займається й компанія, в якій працюю. Функціонує бізнес-група, котра допомагає новеньким підприємцям не розгубитися в незвичному середовищі.

Також є ініціативи щодо допомоги воїнам АТО (крім переказів коштів, ми організували реабілітацію для 6–7 груп поранених бійців, стараннями окремих меценатів на фронт відправлено кілька машин швидкої допомоги). Коли на сході України почалася війна, еміратські українці приходили до свого керівництва із заявами про збір коштів для дітей і біженців, мовляв, ми колись жертвували філіппінським потерпільцям від ураганів – тепер біда в нас: нехай 10 тисяч працівників компанії хоча б по долару закинуть – вже буде нічогенька сума.

Я можу довго говорити про наші проекти. Доби не вистачить!

  • А як ти влаштовував своє професійне життя?

– В аеропорту я ніби знову народився. Почав усміхатися, підлікував професійну хворобу журналіста (коктейль мізантропії з цинізмом), всмоктував усе нове – різні культури та звичаї, уклад життя в арабській країні, строгі правила великої корпорації. Вже через три місяці дістав невеличке підвищення, через півроку виграв конкурс (20 людей на місце) і здобув посаду представника Келвіна Кляйна в аеропорту Дубай (лінія парфумерії – СК, Davidoff, Roberto Cavalli).

Через рік після жорсткого відбору став членом команди Дютіфрі з обслуговування одного з найпрестижніших тенісних турнірів (який нещодавно виграла наша Еліна Світоліна). Тож із більшістю зірок тенісу (сестри Вільямс, Джокович, Федерер) знайомий особисто, спілкувався з ними.

Через півтора року мене переманила з аеропорту солідна (як тоді здавалося) турфірма. Серед наших клієнтів була акторка Джесіка Альба, футболісти Кака і Луїш Фіґу, чемпіон світу з «Формули-1» Міка Хаккінен.

Прикро, що з початком кризи 2014 року фірма припустилася низки стратегічно хибних кроків – і почалося скорочення… Однак у цивілізованому світі хороших працівників захищає від такої прикрості контракт – отримав двомісячну компенсацію, плюс остання зарплата й невикористані відпускні, виплата за вислугу років – цієї суми вистачило для стартового внеску за квартиру на Середземноморському узбережжі!

Однак довелося швидко шукати роботу, бо в цій країні ти або працюєш, або виходиш заміж, або є туристом – інакше до побачення. Я погодився попрацювати за спеціальністю – вчителем англійської мови для арабських діток в одному з маленьких міст ОАЕ. Це був непростий досвід: у тамтешній освітній галузі не все гладко, батьки не так опікуються дітьми, як у нас, а маленькі міста, як порівняти з Дубаєм, програють років на 30 за інфраструктурою та рівнем життя (приміром, там є цілі магазини, де продають АУДІОКАСЕТИ). Наразі я працюю менеджером зі зв’язків із громадськістю в консалтинговій фірмі, а також… ходжу на футбольні стадіони ОАЕ й веду голосові чи статистичні онлайн-трансляції.

ОАЕ – це Вавилон сучасності

  • Арабський світ – то геть інша культура. З чого дивувався?

– Як на мене, це сучасний Вавилон – там зійшлися всі нації, культури, релігії. Це країна контрастів, де перетнулися не лише всі культури, а й майбутнє – з минулим. У нас запускають безпілотне таксі, гіперзвуковий поїзд, котрий доправить тебе в капсулі зі столиці Абу-Дабі в Дубай за 12 хвилин (115 км!). Тут все нафаршироване новітніми технологіями, хмарочосами, рекордами з висоти, ширини й помпезності.

Прогулянка Дубаєм – ніби екскурсія світом: пляж, потім хмарочоси, парк, де все потопає в зелені, пустеля, бараки, що нагадують Афганістан, будинки у вигляді пірамід, відтворена Венеція, знову хмарочоси, піратські порти, куди прибувають гігантські круїзні лайнери на 30 палуб або ж старезні транспортні човни початку ХХ століття, з яких час од часу в шторм випадає на пляж різний товар (від кавунів до біжутерії).

Можна йти через пляж і побачити, як із вікна крутезного джипа визирає величезний гепард (вони їх тримають як собак, крутелики мають власні зоопарки, з яких періодично тікають крокодили та інша нечисть).

А вже за 50 метрів бачиш збідованих трудяг на 50-градусній спеці, котрі мурують якусь стіну і дякують Богу, що мають роботу за 300 доларів. Вони готові навіть померти на тій спеці (часто таке й стається), адже сім’я отримує кілька тисяч доларів компенсації. Це Вавилон сучасності.

Мене вражає також, що там височенний рівень безпеки. Якось я загубив телефон – він провалявся 4 години посеред вулиці, а його ніхто й пальцем не торкнувся. Таксист знайшов 150 тисяч доларів на задньому сидінні і повернув їх.

У тій країні суворі закони, і ліпше їх не порушувати, адже поблажок не буде: у тюрмах там сидять навіть представники найбільш іменитих родин. Однак у порівнянні з іншими арабськими країнами – Дубай вважається містом гріховним!

Війна об’єднала українців у еміратах

  • Війна в Україні застала тебе в Еміратах. Якою була реакція?

– У нас чимало працівників зі східної України (Луганськ, Донецьк, Харків). Багатьом війна поламала долі, розбомбила щойно куплені квартири, розкидала родичів по світу. Дехто навіть не міг ходити на зміну (інші мусили пояснювати начальству – що ж таке коїться). Під час розстріляного Майдану ми просто плакали, телефонували додому. Коли почалася війна, доходило до бійок, бо одні були на боці України, інші – за ЛНР та ДНР.

Тоді ми навідріз відмовилися вішати російські прапорці на груди, які свідчать про те, що працівник володіє мовою. Відмовлялися обслуговувати клієнтів, котрі починали розказувати, які ми «фашисти». Таїсія Повалій їздила собі по відпустках у самий розпал війни, золоті прикраси вибирала у Дьютіфрі – українська дівчина сказала чемно їй у вічі: вибачте, я не можу вас обслуговувати, вважаю вас зрадницею батьківщини. Тоді пішла й розказала про свою позицію начальнику крамниці, і той відправив до колишньої депутатки філіппінців.

Ми почали допомагати Майдану, потім атовцям. Війна об’єднала українців у Еміратах. Хтось не міг спокійно це сприймати, покидав престижну роботу і їхав у добровольчі батальйони. Ми з ними досі на зв’язку.

  • Несете українську культуру в арабський світ? Бережете традиції?

– Офіційно українців в ОАЕ – понад 15 тисяч. Ми об’єднані групою у Фейсбуку, котра налічує вже понад 8 тисяч. Маємо багато проектів, є своя футбольна команда, філія українського ресторану здорового харчування, де проводимо Шевченківські читання, дні вишиванок, влаштовуємо пікніки, запрошуємо українські гурти… День Незалежності традиційно святкуємо на яхті цілою юрбою. У нас уже рік працює недільна школа, є інтернет-магазини українських товарів, були служби в церквах українською мовою (сподіваємося, що зможемо й надалі підтримувати тих священиків, котрі захочуть приїхати до нас).

Я вперше за шість років побачив прогрес, що дає надію на майбутнє

  • Бачиш для себе повернення в Україну?

– Раніше я однозначно відповідав, що не повернуся в країну, де вода коштує дорожче за пиво, суспільство просякнуте хабарами й брехнею. Тепер уже точно не зможу жити в суспільстві, яке не поважає закон. Але вперше за шість років, що я сюди повертаюся, бачу прогрес, який дає надію на майбутнє.

  • Українці змінилися?

– Мені здається, філософія нації «моя хата скраю» починає зникати. У нас є зародок того громадянського суспільства, яке дає надію на майбутнє. Цим людям дуже важко, вони в меншості, але в них чисті серця й світлі ідеї. Ми зрозуміли ціну миру, ціну смерті. Зрозуміли, що треба починати з себе, треба об’єднуватися, протистояти разом чиновницьким інтригам, злочинним схемам, недобросовісним роботодавцям, продажним політикам, недбалим лікарям…

  • Чого тобі не вистачає в Еміратах?

– Доньки. Решта все є. Моїй Олечці вже 9 – маленька така розумна людинка. Я й роботи намагаюся вибирати такі, щоб частіше бачитися з нею. Друзі дивуються: «Тобі ж на Балі, Гоа, Шрі-Ланку і Сінгапур – ближче й дешевше літати!». А я пакую валізи на Жуляни…

Той, хто бачив світ, – скарб для журналіста, бо з багатогранною особистістю можна говорити годинами. Це інтерв’ю – якраз із тих, коли не хочеться зупинятися, бо можна розпитати ще про те й те, почути нешаблонні думки щодо багатьох речей і ситуацій, дістати цінні поради й дізнатися купу цікавих історій. Чимало зі сказаного залишилося за кадром, але відклалося в пам’яті.

Ксенія Шокіна,
фото з особистого архіву Тараса Ващука

Залишіть відповідь

X