Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Володимир Міца: «Досягнення нічого не варті, якщо ти нікому не допоміг»

Учений-фізик, якого знають і шанують колеги з усього світу, і водночас дуже скромна людина, що радше говоритиме про своїх учнів та їхні досягнення, ніж про себе...

0 1 570
Його предки жили високо в горах, якнайдалі від цивілізації, – бо хотіли бути вільними від міської суєти і суспільних обмежень.

Його дядько 1944 року зачитував на зʼїзді у Мукачеві маніфест про воззʼєднання Закарпатської України з УРСР, зробив дуже багато для Ужгородського університету в роки становлення вишу, зміцнював його кадрами. Інший дядько – працював у IBM і конкурував із Біллом Гейтсом, коли той тільки розпочинав свою роботу у сфері компʼютерних технологій.

Він – науковець, який не з розповідей знає, що таке промисловість, як упроваджувати наукові розробки у виробництво. Учений-фізик, якого знають і шанують колеги з усього світу. Але водночас це дуже скромна людина, яка радше говоритиме про своїх учнів, про їхні досягнення, ніж про себе.

Ідеться про Володимира Михайловича Міцу – доктора фізико-математичних наук, професора, який у червні одержав ще одну почесну відзнаку – звання заслуженого діяча науки і техніки України. З цього приводу і з нагоди нещодавнього ювілею ми поспілкувалися з професором.

«ВАЖКО СКАЗАТИ, ЧИ Я ІЗ СІМʼЇ СЛУЖБОВЦІВ, ЧИ ІЗ СІМʼЇ КОЛГОСПНИКІВ»

  • Володимире Михайловичу, розкажіть нам про Ваших батьків.

– Мої батьки верховинці – родом із села Репинного, що на Міжгірщині. Прадід мій жив на Ділу (це присілок Репинного) високо в горах. Є така легенда, що Мыцы (а прізвище в діалекті звучить не Міца, а Мыца) заснували Репинне. У давнину працювали на Хустському замку, але втекли звідти далеко в ліси, у долині річки спали десь під деревом, яке рипіло, тому це місце назвали Репинне. Коли вони жили в Репинному, прийшли ті, хто контролював рух мас, і виявилося, що вони ніде не обліковані. А вони хотіли бути вільними, жити вільно – і переселилися з Репинного на Діл, ще вище в гори.

Батько – перший випускник Мукачівського сільськогосподарського технікуму, після закінчення його залишили працювати в колгоспі імені Димитрова. А мамка як почала працювати в тому ж колгоспі в 1948 році, так і вийшла на пенсію з радгоспу імені Димитрова, в останні роки була завкадрами. Цей колгосп колись дав 10 героїв соціалістичної праці, більшість із них були болгари, добре зналися на овочівництві, працювали на Закарпатті ще з чехословацького періоду. Ведення їх особистого присадибного господарства вивчали директори науково-дослідних інститутів і ставили за приклад інтенсивного господарювання.

Батько потім закінчив сільськогосподарський інститут, мав кваліфікацію вченого-агронома, а згодом здобув ще й педагогічну освіту – історичну. Займався адміністративною роботою в агрогосподарстві, тривалий час працював директором школи. За адміністративну роботу свого часу був відзначений орденом Леніна.

Тому важко впевнено сказати, чи я із сімʼї службовців, чи із сімʼї колгоспників.

«УжДУ НА ЗАХОДІ НАЗИВАЛИ ПЕДУЧИЛИЩЕМ, ЯКЕ МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ ЗВЕ УНІВЕРСИТЕТОМ»

  • Ваш дядько теж був помітною постаттю в історії Закарпаття?

– Він історична особа – Тарахонич Дмитро Михайлович, зачитував маніфест воззʼєднання Закарпаття із Україною на зʼїзді народних комітетів у Мукачеві 1944 року. Керував до війни молодіжним рухом лівих сил.

Далі після війни він працював і секретарем райкому партії, і секретарем обкому. Він був одним із засновників Ужгородського університету. Коли дядько курував університет, то найбільшою проблемою було те, що УжДУ на Заході називали педучилищем, яке місцеве населення зве університетом. Для нього головним болем було зміцнити університет кадрами. Про це він розповідав уже коли був на пенсії, після інсульту. Він гордився, що запросив на роботу Чепура, який потім 17 років був ректором, це його висуванець у ректори. Дядько казав, що ректор університету – це свого роду цар, а коли обирають царя є задоволені і незадоволені. І тоді ректор комусь подобався, комусь ні. Але дядько не помилився, бо, дійсно, Чепур відіграв велику роль і в історії університету, і в моєму особистому житті, бо був моїм завідувачем кафедри.

Дядько посприяв тому, що в університет прийшли працювати Запісочний, Шкода-Ульянов на фізичний факультет, Шульга на історичний факультет та інші. Звичайно, треба бути відвертому, що ті люди йшли кандидатами, дехто докторами наук, і їм створювали нормальні умови, жили вони не в гуртожитках, а отримували квартиру, будинок.

«ДЯДЬКО 17 РОКІВ ПРАЦЮВАВ У IBM, КОНКУРУВАВ ІЗ БІЛЛОМ ГЕЙТСОМ»

  • В одному інтервʼю Ви розповідали про іншого дядька – Алекса Міцу…

– Це дуже цікава історія. Мій дідо зі своїм братом перед Першою світовою війною поїхали на заробітки до США. Вони працювали в Пенсильванії, як і більшість наших. Дідо через 7 років (1921-го) повернувся, щоб забрати бабу, маючи вже на руках паспорт громадянина США. Але бабуся була одна дочка в матері, і мати її не хотіла відпускати (такий був материнський егоїзм), тому дідо залишився на Закарпатті. А дідів брат лишився в Америці. Вони листувалися, але, зрозуміло, у радянський час контакти припинилися. Ми знали, що там є родичі, але не знали їхньої адреси.

Тільки батьків брат, який жив у Празі (лишився там, коли повертався із концтабору в 1945 році), мав адреси тих родичів, дав їх мені. Ми відправили листи на 14 адрес (у дідового брата в Америці було 14 дітей), нам відповіли з трьох – ті родичі, в кого місце проживання протягом тривалого періоду не мінялося. Що цікаво, мало хто знає: мій дядько Алекс Міцо 17 років працював у IBM, має дві відомі монографії, конкурував із Біллом Гейтсом. Був оголошений конкурс на краще програмне забезпечення для школярів, дядько ще з двома партнерами взяли по мільйону доларів у кредит, створили програму, маючи досвід роботи в IBM, але програли конкурс Гейтсу. Дядько казав, що програв, бо не вмів лобіювати і просувати на ринку свій програмний продукт і компаньйони відмовились від послуг дилерів. Гейтсові, при його таланті, допоміг суб’єктивний фактор… Гейтс виграв, а потім гроші роблять гроші, він розвинув «Microsoft», і так далі пішло.

Але у США завжди є повага до людини, яка бореться. Алекс Міцо збанкрутів, через кредит від нього забрали будинок, але за 5 років після того він знову заробив 500 тисяч доларів, створив свою фірму і працював у сфері IT-технологій. На вручення звання почесного доктора УжНУ вже приїхав зі своїм дилером, який сприяв його підйому, правда, забираючи 50% доходу. Навчився на своїх помилках… Казав, що чоловіки стають розумніші після 50.

Десь у 1999-2000 році я запросив Алекса на Закарпаття. І от коли ми з ним приїхали до Репинного, на Діл, знайшли багатьох родичів, його двоюрідних (то була велика родина). Він коли подивився, як люди важко живуть, коли дізнався, що ще і в радянський час люди жили поруч із тваринами, бідно, він сказав: «Нарешті я зрозумів, чому мій батько емігрував. Невже за стільки років не могли щось зробити, щоб людям створити нормальні умови для життя?..». Але такий був спосіб життя, так повелося. А потім, на жаль, у Алекса була важка астма, він переїхав із Каліфорнії у Неваду (бо там сухий клімат) і помер.

У США в нас була досить велика родина. Двоюрідна сестра мого батька Анна була полковником медичної служби армії США, інша – Павліна – працювала в провідному у світі ядерному центрі Palo-Alto. Чоловік однієї з тіток Марти працював у НАСА і свого часу запускав із колишнім Радянським Союзом біологічні супутники Землі… Звичайно, що про це я довідався, коли Україна стала вільною і я приймав їх як гостей, а потім їздив і сам до них на їх запрошення.

«Я НЕ БОЯВСЯ, ЩО НЕ ВСТУПЛЮ ДО УНІВЕРСИТЕТУ»

  • У дитинстві Ви ким хотіли стати?

– Коли я навчався в 9-10 класі, у нас була практика на заводі «Мукачівприлад» – у цеху, де налаштовували прилади. Там працювала молодь, мені було цікаво. Навчаючись у школі, я закінчив курси телемайстрів, потім курси телемеханіків. Тоді там нам читав прекрасні лекції Павло Бескид – він був із династії відомих діячів чехословацького періоду, згодом став доктором технічних наук у Ленінграді. Профорієнтаційну роботу щодо мого вступу на фізичний факультет провів мій двоюрідний брат Михайло Талапканич, який у той час уже вчився на четвертому курсі. Далі Михайло близько 20 років працював директором Закарпатського інституту післядипломної освіти.

На вступному екзамені я отримав питання про роботу радіоламп, розгорнуто відповів, і тоді декан – Іван Прохорович Запісочний – сказав: «Усе, Ваш екзаменаційний період закінчився». Але я не боявся, що не вступлю до університету, бо знав техніку, міг піти працювати на «Мукачівприлад».

В університеті навчався на спеціальності «радіофізика і електроніка». Конкурс на радіофізику складав 6-8 осіб на місце. Як каже мій колега Микола Баран, з перших випусків радіофізиків не захищався тільки лінивий – настільки випуски були сильні, що понад 50 осіб стали кандидатами і докторами наук.

  • Які були Ваші перші студентські враження? Чим відмінний теперішній університет від тодішнього?

– Тоді була слабка матеріальна база. Очевидно, ми в ту яму впали і зараз. Але завзяття, інтерес був такий, що це перекривало відсутність бази. Надзвичайно потужні кадри були, які виховували особистим прикладом. Люди сиділи у нас із ранку до ночі – молоді науковці на всіх кафедрах факультету працювали завзято. І от ми помаленьку «втягувалися», вибирали свій напрям. У мене була альтернатива: міг піти на квантову електроніку до Запісочного, але я вибрав матеріалознавство – пішов на фізику напівпровідників. І потихеньку-потихеньку втягнувся в роботу.

Памʼятаю, що Чепур як ректор і завкафедрою ходив по лабораторіях. Він завжди був підготовлений. Прийшов до мене, аспіранта, запитав, чим я займаюся, потім каже: «А Ви знаєте, що цим іще займаються в Інституті напівпровідників у Дніпропетровську… Якщо хочете, підходьте, я рекомендації дам…». Тобто можна було поїхати на інші бази, як потім і трапилося. Наприклад, я співпрацював із Інститутом напівпровідників, консультант докторської дисертації у мене звідти, директором інституту був, я частину роботи робив там. У ті лабораторії ми посилали дипломників, випускників, студенти йшли із задоволенням. Щоправда, цю практику оплачували, нам відрядження давали.

Так само я їздив у Ленінград – дивився, як вони займаються у Ленінградському державному університеті, там працювала одна з провідних у той час у світі спеціалістів – Зоя Ульянівна Борисова. Тобто у той час були внутрішньодержавні наукові звʼязки. Наприклад, із мого напрямку я знав 400-450 осіб, які працювали в колишньому Радянському Союзі. Мене приймали, я приймав і т. д. У 1991 році, коли я вперше був на світовій конференції з некристалічних напівпровідників у Гаміш-Партенкірхені, я побачив таку ж кількість науковців зі всього світу, з багатьма із них я потоваришував. Наукові звʼязки стали загальносвітові, особливо продуктивні для нас у Центральній Європі: я їду чи в Угорщину, чи в Румунію, Словаччину, так само мене колеги приймають, а потім я приймаю їх. Учора я приїхав із європейської конференції, яка проходила в Румунії. З моїх давніх знайомих зі всього світу там були присутні біля 30 осіб. Ми всі були надзвичайно раді нашій зустрічі. Одержуючи наукову інформацію з перших уст, ти прискорюєш і власні дослідження. Видані книги і навіть статті відстають за новизною в часі.

 

  • Ваша служба в армії після університету якось була повʼязана з Вашою спеціальністю?

– Упродовж двох років я був начальником звʼязку мотострілкового батальйону. Служив у Мукачеві – тоді вся група після завершення навчання у вузі була призвана в армію і розподіл був по Прикарпатському округу. Деякі мої однокурсники служили в Ужгороді, Берегові, Львові. Але моя служба була в показовому полку. Тепер він входить у відому для нас всіх героїчну 128 бригаду. Тоді це була 128 дивізія.

Ви знаєте, після закінчення служби мені рік армія снилася. Тому що весь час були навчання з бойовою стрільбою, наряди. Ти прийшов додому, прибігає днювальний і каже: захворів офіцер, який мав іти в наряд. А це знову не спати ніч. Виклики за тривогою, думки про те, щоб чітко працював звʼязок, щоб не було під час навчань утрат, щоби хтось під гусеницю не потрапив, щоб не застрелили… А такі випадки, на жаль, були навіть тоді, у мирний час.

Ті хлопці, які зараз повертаються зі Сходу України, дійсно герої. Тим, хто служив у мирний час, армія сниться, а тим, хто воював, – залишається в пам’яті на все життя. Тому головне, щоб хлопцям психіку не зламали, їм потрібна реабілітаційна допомога після повернення.

«ІНДУСТРІЯ – ТО ВЕЛИКА ШКОЛА»

  • Після закінчення аспірантури Ви не одразу лишилися в університеті?

– Після аспірантури я працював у в Мукачеві в науково-дослідному інституті телевізійної техніки. Цей інститут був режимний. Він супроводжував розробку телевізорів, які виготовляло обʼєднання «Електрон», а це була третина всіх телевізорів, які випускалися в колишньому Радянському Союзі. Мій відділ займався перспективними розробками – плоским екраном. Монохромні екрани, які ми розробили, ще дотепер використовують у банках в апаратах лічби – жовто-зелений такий моніторчик. А пристрій лічби розробив «Арсенал», усю документацію закупив від нас, від інституту телевізійної техніки. Я мав там 8 авторських свідоцтв щодо цього плоского екрана.

Індустрія – то велика школа. Я відчув, що таке промисловість, велика промисловість, як вона розвивається, які проблеми постають. Бо коли для роботи над плоским екраном треба було створювати базу, то я, уявіть собі, кожен рік був 110-120 днів у відрядженні. І не лише я один. Щоб створити базу, знайти кошти, щоб подивитися, як організувати роботу, треба було їздити. У той час для такої роботи була потрібна форма допуску до секретних робіт (у мене була друга форма – це серйозний вид допуску). Без форми не можна було потрапити на жоден завод, без неї не показували виробництво. Коли я закінчив роботу, відмовився від форми. Але на ті публікації закритого типу я дотепер не покликаюся, хоч режим секретності з них уже знятий.

  • Ви там пропрацювали? Чому повернулися в університет?

– Я в інституті виробничого профілю пропрацював 4 роки. І хоч у мене тоді була нормальна зарплата, був статус, але робота в університеті мене цікавила більше. Я сказав тодішньому ректору (Володимирові Івановичу Лендєлу), що повертаюся, і повернувся у 1983 році на найнижчу посаду – асистента. Потім він призначив мене заступником декана. Нам тоді вдалося відкрити нову спеціальність, дещо зробити для вдосконалення матеріальної бази, підписати договори про працевлаштування випускників із 45 підприємствами електронного профілю, а деякі з підприємств навіть оплачували навчання студентам.

Підпис

Стали в пригоді досвід і знайомства: ми міняли обладнання в Мукачеві, я домовлявся з директорами заводів, вони радо співпрацювали, передавали університету станки, інше обладнання з балансу на баланс. Обʼєднання «Електрон», оминаючи заборони, виділило нам декілька десятків телевізорів для навчальних цілей. Тоді я щороку мав госпдоговори на 300 тисяч карбованців (це було рівноцінно 300 тисячам доларів). Університет мав 10 мільйонів карбованців, – і тоді перед ректором поставало питання, як їх розподілити.

А наш заробіток був 80 карбованців. Але люди працювали з ентузіазмом. Матеріалознавча база була розвинута. В Ужгороді навіть хотіли створити інститут матеріалів – його планували будувати там, де зараз ринок. Міністерство електронної промисловості на фізичному факультеті хотіло створити інститут оптоелектроніки, це зараз памʼятають лише старожили. Тобто в тій роботі, яку ми вели, була зацікавленість.

 

  • Над чим Ви працювали, коли повернулися в Ужгородський університет?

– Над різними проектами. Перший проект, який актуальний і зараз, – акусто-оптичний елемент для пристрою лазерної наводки на ціль. Треба було знайти склад і синтезувати халькогенідне скло довжиною 5 сантиметрів, його товщина – сантиметр на сантиметр. Я бачив у відкритому друці іноземний патент на пристрій. Спочатку працює маленький лазер, який знаходить ціль, а дефлектор чітко визначає координати, тоді миттєво вмикається потужний лазер або гармата і знищує цю ціль.

Ми виявили спектроскопічним методом, що у халькогенідів, які можуть використовуватися в цьому дефлекторі, дуже багато домішок. Опираючись на моделі структури стекол, я запропонував очищати вихідні компоненти, а також склад, який мав особливу структуру. Доцент Лев Іванович Дойніков із хімічного факультету, прекрасний технолог зі світової школи професора Рудольфа Мюллера, налагодив очистку і синтезував стекла великих розмірів. Замовник поставив відшліфований і відполірований елемент у прилад, він мав необхідні характеристики. За цю роботу Лев Іванович Дойніков і тодішній ректор Володимир Гаврилович Шульга отримали премію Ради Міністрів РФСР. Ми як молодше покоління до цього теж були причетні.

І що дивно: зараз у цьому напрямку щодо характеристик цих халькогенідних дефлекторів у відкритому друці нічого нема. Коли все стало комерційним, військовим, – інформація зникла.

Інші проекти, над якими ми працювали, були пов’язані з оптичним покриттями для потужних лазерів інфрачервоного діапазону. Світ готувався до «зоряних воєн». Треба було розробляти оптичні покриття вивідних вікон для потужних лазерів, які планувалося виводити в космос. З цим завданням ми також упоралися. Надалі цей напрямок розрісся до конструкторського бюро, яке організував і очолив Ю. Ю. Фірцак, один із перших докторів технічних наук на Закарпатті. Ціла група старших колег за ці роботи отримала Державну премію України.

Так поетапно ужгородська наука піднімалася – успіхами і квантової електроніки, і в галузі матеріалознавства. Нарешті, наші наукові школи визнали. Віце-президент академії наук колишнього СРСР академік Веліхов сказав у вузькому колі, що тепер на Закарпаття можна їздити не тільки вино пити…

«ГРОШІ МОКРІ, БО ДРУЖИНА ПЛАКАЛА, КОЛИ ДАВАЛА»

  • Коли розпався Радянський Союз, Ви були на конференції в Німеччині. Не було спокуси там лишитися, як Вам пропонували?

– У 1991 році, коли залізна завіса упала, я їхав на світову конференцію у Німеччину через Прагу. Тоді у нас була зарплата 10-14 доларів, а мені прислали лист-запрошення, що оргкомітет мені виділив стипендію 900 марок – то на той час були величезні гроші (у 1991 р. це було близько 550 доларів. – В. Ш.), на них можна було жити 2-3 роки. У Празі мене зустрів мій дядько, питає: «Ви там так бідно живете… Скажи, звідки гроші маєш?». А я жартома відповідаю: «Маю тільки мокрі гроші». – «Чому мокрі?». – «Жінка плакала, коли давала» (усміхається. – В. Ш.). Дядько тоді дав мені ще: «Візьми, щоб ти мав сухі на дорогу».

У період, коли я перебував на конференції, сталося ГКЧП. Нас було 22 з колишнього Радянського Союзу – тих, хто мав стипендію оргкомітету. У міністерстві іноземних справ Німеччини одразу сказали, що можуть нам дати політичний притулок. Але ніхто з нас 22-х не лишився там. Розумієте, у всіх людей, які туди поїхали, було інакше виховання, вони бували за кордоном не раз, ми не думали про великі зарплати, у нас інші були цінності.

«НАУКА АБО Є, АБО ЇЇ НЕМА»

  • Вам робили ще якісь пропозиції працювати за кордоном?

– Була пропозиція потім із Португалії (університет Мінґо) – через Брюссель, називається incoming researcher (запрошений дослідник), я пройшов конкурсний відбір. Умови були колосальні – 6 тисяч євро на місяць… І зараз надсилають запрошення – на ResearchGate я постійно дістаю по 6-8 пропозицій на роботу. Звичайно, що я не поїду.

Недавно я був у Словаччині – там мій однокурсник Олександр Фегер директор інституту. Він разом із батьками виїхав у Словаччину, коли ми ще були на першому курсі. Олександр каже, що зараз нецентральні виші Словаччини на науку отримають півтора мільярда євро.

Дуже добре, що наша молодь може використати цю базу. Мій аспірант Степан Петрецький виграв грант на дослідження у Словаччині, у Кошицях. У черзі на виміри йому виділили 7 днів. Щоб найефективніше використати час досліджень, він ночував на факультеті. Я приїхав туди, мені кажуть, що Степан там усіх підкорив: опанувавши прилад, запускав його (там усе автоматизовано, прилад 500 тисяч євро коштує) – і ночував цілий тиждень у кріслі, щоб максимально наміряти.

  • А чому в країнах Євросоюзу зацікавлені у співпраці з нашими фізиками? У Ваших колег із західних країн є ж усі можливості для того, щоб робити науку.

– Завдяки тому, що Чепур мав дуже добре відчуття як менеджер, як науковець, у нас сформувалася сильна школа. Із склоподібними напівпровідникам у нас працювало 450 осіб одночасно. Була конкуренція між групами. Наприклад, на роботу з дефлекторами, про які я говорив, міністерство дало фінансування трьом групам. Такий підхід був типовийі під час війни: над розробкою техніки працювали групи, які конкурували, а потім доводили, що, скажімо, розроблений ними літак найкращий. І от один із трьох пускали на виробництво. Це виправдовує себе, так робили і в нас. Тому склалася дуже потужна школа. Тільки зараз у публікаціях можна побачити те, що 20 років тому ми робили для військово-промислового комплексу. Настільки випереджали час.

Підпис

У нас досить широкі міжнародні звʼязки: Хорватія, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Італія, Швеція… Це дуже добре для молоді. Наприклад, мій докторант Роман Голомб входить у 50 кращих молодих учених України, він тричі стажувався у Швеції, 6 разів був у Італії, 10 разів в Угорщині, в Болгарії, Туреччині і т. д. Людина талановита, у Scopus у нього індекс цитування 270. А в Словаччині звання професора дають, коли індекс цитування 300. От Роман через рік буде мати 300 і у словацькому виші рада може дати йому звання професора. Це цитування в елітарних виданнях. Мій дипломант Микола Вереш є зараз провідним спеціалістом зі спектроскопічних досліджень в Інституті фізики твердого тіла й оптики в Будапешті, має також вражаючі наукові показники, достойні для присвоєння звання професора в Угорщині. У мене в елітарних виданнях цитування біля 200, а у Scholarship зараз понад 320. В Угорщині присвоюють звання професора, якщо індекс цитування 200, а доцента – 100. Якщо на тебе покликаються у провідних журналах, значить, ти чогось вартий. Я радий, що мої учні в цих показниках мене переросли і на початковій стадії я сприяв їх росту.

 

  • Ці критерії будуть одні з ключових у присудженні наукових ступенів, присвоєнні вчених звань і в Україні. Як ставитеся до таких пропозицій МОН?

– Надзвичайно позитивно. Я нещодавно був у Словаччині в науковому інституті, директор каже: якщо ви приносите одну статтю у виданні, індексованому у базі Scopus, значить, ви у фонд інституту вже внесли 4 тисячі євро. Це означає, що вас визнали, вас рецензенти пропустили, вашими результатами користується світ, бо це фундаментальні дослідження. Зрозуміло, що інформація про багато наукових відкриттів може бути не опублікованою – через комерційну чи військову таємницю.

  • Що треба зробити для того, щоб за сучасних умов в українській науці були зміни на краще?

Ми знову потрапили в ту «яму», у якій були десь у 70 х роках: матеріальної бази нема, наука живе завдяки ініціативі, завдяки звʼязкам. Тоді в Радянському Союзі була внутрішня кооперація. Тепер – міжнародна, вона сильніша. Тобто якщо ми хочемо розвиватися, то нам потрібно співпрацювати із закордонними вченими, – ця кооперація дає нам стимул для росту. Ви бачите, що наш нинішній ректор Володимир Смоланка й особистим прикладом, і створенням умов сприяє входженню університету в європейський науковий простір. Нещодавно наші компʼютерники виграли грант на 100 тисяч євро. Процес пішов. Як бачите, пріоритети науки у світі змінюються з матеріалознавчих на ІТ-технології. У галузі матеріалознавчих технологій для надання нового імпульсу росту нам треба оновлювати власну дослідницьку базу. Ми вже говорили, що зараз пряшівський, кошицький регіони дістають півтора мільярда євро для розвитку науки. По суті, у такий спосіб Євросоюз інвестує у свою наукову промисловість: вони ж придбають обладнання у Євросоюзі за ці гроші. Інша проблема: у них брак студентів, у них проблема набору аспірантів.

  • У Вас є досвід рецензування публікацій у виданнях, індексованих у Scopus, – аж із 1991 року. Є випадки, коли відхиляєте статті?

– Коли в редакцію «Solid State Communications» приходить стаття з моєї галузі, то часто дають мені на рецензію. Є роботи, які я відхилив. Тут не можна бути добреньким, бо наука або є, або її нема. У рецензії пишеш, що це вже зробили інші автори, рівень досліджень недостатній, наводиш аргументи – і пропозиція reject – відхилити. А як редакція вирішить – то вже її справа. Це анонімно. Звичайно, статтю можуть дати в інший журнал, але вже рівень не такий, закріплення пріоритету не буде.

  • Що Вам більше до душі: займатися науковою чи викладацькою роботою?

– Ви знаєте, курси, які я читаю (технологічні основи електроніки, твердотільна електроніка та ін.), повʼязані з моєю науковою роботою. Тобто я маю змогу студентам розповісти класику і потім сказати: тепер пішли нанотехнології, наноелектроніка, наноматеріали. Я можу їм розповісти рух думки в цих напрямах, що нового є, що воно дає. Тому більше часу займає викладацька робота, але багато часу, практично без відпочинку, займаємося наукою. Вибачте за банальність: це вже спосіб життя. Кожен член моєї наукової групи пише статті англійською мовою. За останні 5-7 років ми не маємо відхилень через те, що у нас слабка англійська. А перші статті, переклади яких робили навіть професійні перекладачі, повертали на доопрацювання через poor English – слабу англійську. А зараз ми добре знаємо термінологію англійською, тому її використовуємо. Знання іноземних мов дає можливість вільно робити доповіді на міжнародних конференціях і спілкуватися з колегами з інших країн.

«КОЛИ Я ПРИХОДИВ ДОДОМУ РАНІШЕ 8-Ї ВЕЧОРА, ТО МЕНЕ ТЕЩА ПИТАЛА, ЧИ Я ЧАСОМ НЕ ЗАХВОРІВ»

  • Наука, викладання, центр довузівської освіти потребують багато часу. Чи маєте час і на якісь хобі?

– Я досить довго ходив на ветеранський волейбол. Дійсно важлива справа для здоровʼя і для спілкування. Бо ми після волейболу йшли на чай, на каву, хто на пиво. Такі потужні і самодостатні особистості як професор Володимир Задорожний, Анатолій Потапчук, доцент Володимир Галас, завідувачі відділів Василь Угрін, Степан Лошак… І скажу вам, що навіть у свій вік я зрозумів, наскільки важливо вміти за круглим столом вести із спеціалістами з інших галузей дискусію і не ображатися, не ображати інших. Історики на певні явища мають свою точку зору, ми свою, але має бути аргументація і нема образ – навіть після гострих суперечок. Дехто ображається за конструктивну критику. Це означає, що людина не пройшла шлях наукової дискусії, вона сприймає критику особисто, як образу.

  • Які у Вас життєві цінності?

– Безперечно, найважливіше, що мають бути порядні люди, з якими можна працювати і яким можна довіряти. Я з такими і працюю. У дитинстві я читав одну з книжок англійського полковника голландського походження Ореста Пінто – «Товариш або ворог». Він на прикладах воєннового періоду доступно розгортає відому біблейську істину: «Той, хто зрадив раз, зрадить двічі». Я дистанціююся від людей, які мене чимось підводили. Зараз, коли я став старший, думав, що не прощати – це надто жорстоко. Але побачив, що помилився: ті люди, які зробили підлість один раз, роблять і в наступний раз.

Я ніколи не питаю людину, чи треба допомогти. Коли вона в такому стані, що їй треба допомагати, – допомагаю, не чекаючи звернення.

  • Розкажіть іще про тих, хто вас найбільше підтримує, –про родину.

– На роль сімʼї (батьків, дружини) інколи звертають мало уваги. А основа завжди стоїть десь у тіні, без підтримки не буває успіху. Моя дружина, мої батьки, тесть і теща – сільська інтелігенція – з розумінням ставилися до того, чим я займаюся, допомагали, завдяки цьому я був звільнений від деяких домашніх обовʼязків. Це сприяло тому, що можна було їздити у відрядження, можна було працювати з ранку до ночі… Коли я приходив додому раніше 8-ї вечора, то мене теща питала, чи я часом не захворів (усміхається. – В. Ш.). Не я один був такий. Більшість на факультеті сиділи з ранку до ночі, працювали, було якесь обладнання, з точки зору нинішньої воно примітивне, але воно було, і ми публікували результати роботи. Рахували багато, писали, друкували на машинці, то все вимагало зусиль. Зараз усе значно швидше, легше. Колись треба було багато сидіти в дисертаційному залі, а зараз достатньо ввести ключові слова в Інтернеті.

Тому, без сумніву, сімʼя надзвичайно допомагає і створює той психологічний комфорт – і це надзвичайно важливо. Бо якщо людина не відчуває психологічний комфорт, то це не сприяє тому, щоб займатися наукою.

  • І останнє хочу запитати: як сприймаєте те, що Вас визнали заслуженим діячем науки і техніки України?

Звичайно, що у моєму віці вже нема глибокого емоційного сприйняття. Я радий, що мою роботу визнали, це якийсь підсумок того, що зроблено, і віддзеркалення роботи групи. Головне, що є молодь, учні – мої дипломники, аспіранти, які мене вже переросли…

  • Це ознака того, що Ви добрий учитель, бо підготували таких учнів 🙂

– Можна й так сказати (сміється. – В. Ш.). Так що я радий, що вони себе реалізували. Бо в житті часто треба боротися навіть за, здавалося б, елементарні речі. Завжди тебе вчать твої опоненти. Але головне, що добрих людей, чесних людей, які готові допомогти, – більше, ніж тих, які створюють перепони. Усякі перепони зараз я сприймаю як етапи росту. А досягнення нічого не варті, якщо ти нікому не допоміг, не допоміг своїм учням.

Василь Шаркань,
фото Віталія Завадяка

Залишіть відповідь

X