Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Науковець-історик, котрий має переконання, що жінкою народжуються, а чоловіком треба ставати…»

Володимир Іванович Фенич звик дотримуватися принципу: «Не можеш допомогти – не нашкодь!»

0 2 716


Є люди, які добре знають і пам’ятають ціну життєвого успіху. Їм складно забути, через що довелося пройти, аби вистояти, залишитися гідним сином чи донькою своїх батьків, бути прикладом для дітей, опорою для своєї половинки.

Такі люди не визнають трагізму людського життя. Кожен день сприймають як подарунок Бога, милість, на яку вони, на їх думку, не завжди заслуговують.

Володимир Фенич, декан історичного факультету УжНУ, – один із них. Успішний у кар’єрі, щасливий у сім’ї, спокійний у Бозі. Харизматичний чоловік зі своїми амбіціями, переконаннями, рисами характеру і душі, які під час і після спілкування викликають захоплення. Зізнається, що хотів би щось у собі змінити, бо не завжди виходить жити із людьми так, як цього хочеться.

Під час бесіди

Йому скоро 44. Народився 5 вересня 1970 року у селі Троснику Виноградівського району. Його мама – селянка, майже все життя пропрацювала в колгоспі. Батько – механік, водій із багаторічним стажем і бригадир колгоспної бригади. Вони народили трьох дітей.

Майбутній декан історичного факультету не мав ані найменшого наміру вступати на свій тепер рідний факультет. Його життям було малювання. Планував вступити до художнього училища. Спробував – не вийшло. Через скромні статки своєї родини не зміг опанувати живопис професійно – неймовірні малюнки олівцем теж не допомогли. Проте проклали шлях до колгоспної бригади, де після восьмого класу Володимир Фенич разом зі своїм батьком працював на будівництві. Це був перший справжній чоловічий досвід: тут вчили чесно працювати, допомагати, бути у команді. «Тоді я пізнав важливу житейську мудрість людяності, правило плеча, підтримки і солідарності!» – розповідає Володимир Іванович.

У шкільні роки

Мама Володимира Івановича – угорка. Із нею майбутній декан порався на городі – те, що вдалося виростити, разом возили на базар. Стояли і в дощ, і в сніг, і тоді, коли дуже хотілося спати…

Проте перші роки життя хлопця проходили не біля батьків. Річним малюком його віддали жити до бабусі й дідуся, «який навіть лайки українською не знав. У мене не було варіантів – я мав вивчити його мову». І так довчив, що, повернувшись додому, до третього класу дуже важко розумів і українською.

Школа – це окрема книга приємних спогадів. Тоді були чергові, які не тільки стежили за порядком, але й приносили дрова, топили піч – так підтримувалося тепло у класі. «У ті роки я рідко приходив зі школи чистим, майже завжди був замурзаним!». Був і такий період, коли доводилося працювати на плантаціях тютюну: зривати, сушити, в’язати на спеціальних станках. Це дуже шкідлива і складна робота.

Володимир підростав. Побільшало й обов’язків по господарству, росла відповідальність за родину, а разом з нею і бажання погуляти. З останнім завжди були проблеми. «Мені доводилося доглядати за нашими козами. І коли я просився на танці, батько ніколи не відмовляв, але казав: «Треба почистити стайню, накосити для них трави, ще їх попасти…».

Завдань було стільки, що я почав ненавидіти цих тварин. Дійшло навіть до спроби їх повісити. Добре, батько вчасно це виявив і зрозумів, що мені важливі друзі, що я маю самоствердитися серед них. Після того мені дозволили мати свою маленьку волю!».

Студентські роки

На зміну козам прийшли корови, догляд за якими був не легшим. «На пасовисько ми ходили далеко, переганяли їх через Тису». Були й небезпечні випадки, коли вода прискорювала течію й усіх дітлахів, разом із коровами, несло вниз 5 км униз… Нині я згадую дитинство як велику пригоду: було страшно, складно, але весело і щиро! А от коли заплющую очі, то воно починає пахнути розкачаним тістом, яке випікали на печі. Хотів би я зараз накришити хліба у молоко і з’їсти – не робив це десятки років!».

Нам доводиться дорослішати й починати відчувати на практиці значення слова «відповідальність». Довелося це зробити і Володимиру Феничу. «Період університету – це справжня школа виживання. До третього курсу моїм обов’язком було прийти додому з Ужгорода і почистити стайню. Був час, коли ми разом із сусідами ділили стакан цукру, останню пачку макаронів. Саме це робило нас єдиними, не давало закритися, а серцю стати байдужим…».

На суботнику

Дружина декана історичного факультету закінчила філологічний факультет. Історики часто залицялися до його представниць. Володимир Фенич не був винятком. «Коли я вперше побачив свою дружину, то зрозумів – це моє! Вона поєднувала у собі й жінку, й коханку, й друга. Ми зустрічалися рік, а потім одружилися. Тоді мені був 21 рік. Пам’ятаю, навіть не пішов на випускний, бо не хотів залишати вагітну дружину саму. Коли я біг на пари, то Оленка поверталася з них. Першу донечку передавали наче естафету. Той період – хороший досвід, але й стимул жити краще!».

У Володимира Фенича дві доньки: Яна – 22 роки, закінчила юридичний факультет УжНУ, та Даринка – їй 11. «Я дуже довіряю своїм дітям, хоч є суворим батьком. Вмію покричати, інколи забагато. Але розумію, що кожним своїм учинком вони виборюють свою свободу і місце під сонцем, як колись я!».

Зі старшими колегами

Коли ми розмовляли про батьків, дитинство, юність, мені здавалося, що Володимир Іванович говорив пошепки, бо не міг приховати вдячності і поваги до того, що минуло. Чоловіка із захопленими очима, посмішкою, розправленими плечима я побачила, коли перепитала: « А дружина!?»… Перше, що почула: «Дуже кохаю! Ми обоє дуже любимо танцювати. Як тільки випадає нагода. Вона у мене дуже гарно готує: угорські, німецькі, російські, українські страви. Її борщ – особливий. Саме завдяки їй вважаю, що я успішний. Я побудував будинок, маю дітей. Знаю, що мене оточують чудові люди. У мене мало друзів, але вони такі, що біля них не доводиться підшуковувати потрібні слова!..».

Особливі стосунки у Володимира Івановича і з Богом. «Я довгий час жив як неофіт. І хоч часто ходив із бабкою читати псалтир, не знаю, чи переживав у собі Бога так, як зараз. Все почалося 1 вересня 1993 року, коли познайомився з о. Борисом (Гудзяк). Того дня ми йшли нашою набережною і багато говорили. Десь бесіда заходила і про Бога. Тоді я зрозумів: є щось таке, чого нема у мене, мені не вистачало духовного наповнення, у мені не було Бога.

З духовними особами

Від того 2004 року я щовечора і щоранку промовляю свої молитви. Сьогодні Бог для мене альфа й омега. Я давно не думаю над тим, що говорити – цілковито довіряю Йому. А Він краще знає, що мені треба. Завдяки вірі я зрозумів, що усі мої досягнення – зовсім не моя заслуга. Ми направду маємо все заслужити. Нічого так просто не дається. Моя мрія – навчитися любити ближнього, як самого себе».

 

  • Що скажете про людей?

Не люблю дволиких, підступних. Добре знаю, що таке удари в спину. Бачу талановитих, мудрих, розумних чи принаймні тих, хто хоче такими стати. Маю переконання, що жінкою народжуються, а чоловіком ще треба ставати. Захоплююся тільки тими, хто сам себе створив чи створює.

З колегами
  • А що скажете про себе?

Ніколи не приховував, що є амбітною людиною. Здорові амбіції призводять до здорової конкуренції. Амбітне суспільство завжди буде заможним, успішним. Не знаю, як це жити без мети. Я ніколи не звик когось винити у своїх поразках – це мої заслуги.

  • Яку фразу добре пам’ятаєте від наукових наставників?

Як це не дивно, але це не стосується науки. Коли у мене народилася донечка, один професор сказав: «Володьку, запам’ятай: хлопці народжуються у спорті, а дівчата тільки від великого кохання!».

  • Як справи у спорті?

У складі футбольної команди

Я завжди грав у футбол – спочатку за колгоспну команду, потім за університетську. Зараз захопився настільним тенісом. Люблю бокс, але тільки дивитися. Моє хобі – читати з олівцем у руках. У мене велика бібліотека – близько 3000 книг. Коло 600 подарував кабінету історії.

  • Без чого не можете обійтися?

Без Бога – Він для мене все. Без того, щоб просити у Нього мудрості, любові, прощення.

  • Чи знайшли свою маленьку мудрість?

Так. Коли ти не можеш допомогти – не нашкодь.

Зі студентками
  • Яким має бути декан?

Декан – це людина, яку поважає і якій довіряє колектив студентський і колектив викладацький. Тут особливо важлива думка студентів.

Володимир Фенич

За спиною молодого декана – колосальний досвід, розчарування, доленосні зустрічі, невипадкові випадковості. Не робитиму жодних висновків, напишу тільки ті слова, якими ми попрощалися з Володимиром Івановичем: «Говорячи із вами, думаю про своє покоління. У ньому багато людей, яких можна назвати глибокими. Але у цій глибині буде дно. Люди вашого покоління – бездонні».

Світлана Лапига
Відео Роберта Паппа

Залишіть відповідь

X