Сніжана Кинів: «Найважче – вчити теорію, коли вже є смак практики»

• Сніжано, що привело тебе на факультет здоров’я та фізичного виховання?

– Мені дуже подобалося, що фізична терапія комбінує в собі багато напрямів: і неврологічний, і травматологічний, і кардіологічний. І потім можна вибрати те, що подобається найбільше, і розвиватися в цьому напрямку. Взагалі дро душі мені більше була травматологія. Після школи навіть мала думку вступати на медичний і рухатися до професії лікаря-травматолога. Але потім з’явилася ця спеціальність, і я зрозуміла, що в ній зможу спробувати і травматологічний напрям, і неврологічний, і вибрати для себе те, що мені більше сподобається.

• Після перших курсів навчання не пошкодувала про цей вибір?

– Я з першого курсу почала ходити до лікарні – в Центр нейрохірургії та неврології – і допомагати фізичним терапевтам. Нам написали в чаті, що є можливість походити на практику в нейроцентр і ця практика перезарахується в кінці семестру. Вирішила спробувати. Було нас там людей може п’ять чи шість. Практика тривала чотири тижні. Зізнатися, за цей час я там і плакала, і мені подобалось, то я не хотіла вчитися далі, то водночас хотіла. Було все. Протягом чотирьох тижнів трошки звикла, познайомилася з класними фахівцями, які стали моїми наставниками. Вони більше розказали про реабілітацію взагалі. І мені сподобався цей напрям. Спитала у тодішньої завідувачки відділення, чи можна продовжувати далі і приходити як волонтерка. Так після закінчення цієї практики я і залишилася на волонтерській основі, приходила у вільний від пар час і працювала з пацієнтами.

• Із якими патологіями навчилася працювати за цей час?

– На початку ми працювали переважно з пацієнтами у відділенні інтенсивної терапії та інсультному блоці. З людьми після інсульту, черепно-мозкових і спінальних травм, нейрохірургічних операцій на головному мозку та хребті.

Важкі пацієнти. Це не, умовно кажучи, зламана нога, коли людина когнітивно збережена й має лише труднощі з пересуванням. Тут все зовсім інакше.

• Як було морально-психологічно?

– Дуже складно. Це були пацієнти у гострому стані: зразу після травм чи після аварії, чи після інсульту. У  них могло бути порушення мови, моторних функцій. Починали працювати з ними пасивно – садили їх у ліжку. Для мене було важко прийняти на першому курсі, що взагалі так буває. Тому не знала, чи я хочу і зможу працювати з такими важкими пацієнтами, чи ні.

Потім побачила, як у динаміці змінюється стан пацієнта, як він одужує, як ми командою можемо впливати на це. Зрозуміла, що не все так погано. І треба пробувати.

• У який момент стало ясно, що визначилася з професією і хочеш продовжити в ній розвиватися?

– Напевно, десь після перших пів року – року, коли почала більш практично працювати. Побачила реабілітацію в гострому, післягострому й віддаленому періодах. З’явилося розуміння, якими пацієнти є на початку реабілітації, на проміжкових та фінальних етапах. Тобто в різних станах. Я зрозуміла, що реабілітація дуже багатогранна. У ній можна розвиватися в різних напрямках. Стало очевидно: це реально те, що мені подобається, і я продовжуватиму далі.

• Що було найскладнішим під час навчання і чи взагалі університет дає ту потрібну для роботи базу?

– На початку було нелегко поєднувати теоретичну і практичну частини. Бо пар ніхто не скасовував – їх треба відвідувати, це теоретична база, без якої далі не зможемо працювати. Потім ця база справді знадобилася в практичній роботі.

Але найважче, напевно, продовжувати рухатися в теоретичному напрямку, коли вже є якийсь смак практичної діяльності.

• Ти вже 2 роки працюєш у приватній клініці. Чим займаєшся там і з якими пацієнтами маєш справу?

– Коли я отримала диплом бакалавра, мене запросили в приватну клініку. Спочатку ми працювали більше з амбулаторними пацієнтами після інсультів, з болями у спині та шиї. Потім вже впровадили стаціонар, з’явилося більше пацієнтів після важких інсультів. Зазначу: це вже зовсім інші пацієнти, ніж у нейрохірургії – там гострий стан, а тут це вже зовсім інший період. Взагалі це тривала реабілітація. Тобто якщо там ми вчили пацієнта сидіти, вставати, стояти, то тут це зовсім інший профіль – було трохи складно перемкнутися. Хоч і тут теж бувають пацієнти, які тільки вчаться самостійно сідати чи вставати.

Крім того, дуже багато амбулаторних пацієнтів з переломами ніг, рук, тазу, після заміни суглобів. Уся ортопедія тепер тут є. Але я вже маю розуміння, як працювати зі всіма категоріями клієнтів.

• Чим відрізняється лікар фізичної та реабілітаційної медицини від фізичного терапевта?

– Ми не маємо права призначати пацієнтам медикаментозне лікування, нестероїдні препарати чи міорелаксанти, рекомендувати їм якісь обстеження. Тобто це не наша сфера діяльності. Це робить лікар.

Наше завдання – дібрати оптимальну фізичну терапію, щоб полегшити стан пацієнта. Тобто розробити для нього план, за яким він працюватиме і з нами, і вдома. Робимо все, що стосується його функціонального стану, але не коригуємо медикаментозно.

• Ти закінчила університет. Чи думала про додаткову освіту, щоб стати лікарем?

– Після бакалаврату ми могли бути асистентами фізичного та ерготерапевта. Тож мали обрати спеціалізацію. Я обрала фізичну терапію. Думки про те, щоб стати лікарем, були, але десь на другому, максимум третьому курсі. Коли я ще, можливо, не до кінця розуміла, що більше подобається. Тепер їх точно немає. Є лише бажання більше вчитися, розвиватися в напрямку фізичної терапії.

• Розкажи про свої навчання, стажування, які поклала до скарбнички знань і досвіду, окрім того, про що ми вже поговорили.

– Коли я проходила практику й волонтерила у нейроцентрі, наша заввідділення – на той час Катерина Олександрівна Зінов’єва – часто шукала можливості відправляти членів команди на всілякі стажування.

Завдяки їй я місяць стажувалася в Німеччині. Була в клініці, яка спеціалізується лише на ортопедичній травмі та інсульті. Там пацієнт може пройти реабілітацію від гострого етапу аж до відновлення на роботу. Хворий там може бути пів року, рік – скільки треба.

Потім місяць в Естонії. Там були пацієнти суто неврологічні: з черепно-мозковими й спінальними травмами, інсультами і так далі. Це дуже близько до того, що ми проходили з неврології. Було багато пацієнтів із хворобою Паркінсона, з розсіяним склерозом. А найбільше там працювала зі спінальною травмою. Першого тижня спостерігали за роботою, наступні три самі працювали з пацієнтами, у кінці представляли кейс.

• Що ці стажування тобі дали як фахівчині?

– Багато. Я мала можливість порівняти, як це працює в нас, в Україні, і за кордоном. Тішило, що все дуже схоже. Ми рухаємося в одному напрямку.

Там була можливість піддивитися цікаві методи роботи з пацієнтами, якісь професійні моменти для себе взяти.

• Якби могла звернутися до першокурсників своєї спеціальності, що би їм порадила, як людина, що уже пройшла до кінця свій шлях в університеті?

– Намагайтеся поєднувати теоретичну частину, тобто навчання в авдиторії, з практичною. Ви здобудете ширше бачення – і це хороші можливості. Зрозумійте, в якому напрямку хочете рухатися далі і чи вам взагалі подобається обрана спеціальність. Бо це шанс не змарнувати час, а закласти ґрунтовну базу в тій сфері, якій віддаватимете себе.