«У війні виграє не маса, а розум», – Йосиф Сірка, публіцист, науковець, «хрещений батько» медійників УжНУ

Йосиф Сірка володіє 10 мовами. Працював доцентом у Зіґенському університеті Німеччини, був викладачем Українського вільного університету у Мюнхені, де вперше запровадив літні курси української мови. В Зіґенському університеті після кількох семестрів викладання російської став пропонувати лекції української, польської, чеської, словацької, сербо-хорватської. В 1993 р. видав перший підручник для початківців, які вивчають українську, – «Ukrainisch fur Anfanger». 1988 р. заснував Німецько-українське товариство «Діалог», з яким особисто організував та завіз до України понад 100 вантажів (медикаментів, харчів, одягу і взуття).

За багатогранну публіцистику став лауреатом міжнародної українсько-румунської літературної премії Corona Carpatica. Також отримав диплом журналу «Бористен». Ужгородський університет нагородив його почесним званням Doctor honoris causa.

На порозі свого 90-ліття Йосиф Сірка охоче погодився на розмову в онлайн-форматі, але пообіцяв зустрітися й наживо в Ужгороді, бо збирається до України знову. А бував тут минулого року.

Розповідаємо про знакові періоди в його долі, що схожа на пригодницький роман, де головному герою довелося тікати від другого «совєтського визволення» 1968 р., вивчати мову, здобувати освіту, шукати працю в різних країнах, а ще – перевозити інтелектуальну контрабанду для українського відродження.

Багатомовне дитинство на межі кордонів

Мала батьківщина Йосифа Сірки – село Убля у Снинському окрузі сучасної Пряшівщини. Після розпаду Австро-Угорщини ця територія опинилася в складі Чехословаччини за рішенням Сен-Жерменського мирного договору 1919 року. Ситуація змінилася після приєднання Закарпаття до УРСР (1945), коли кордон розділив етнічних українців.

– Я народився на історичному Закарпатті, із мойого села молоді люди йшли навчатися до Ужгорода, до ґімназії. Ужгород був нашим центром. Але 1945-го року Сталін не хотів мати ще більшу частину українців у себе (в СРСР), тому кордон пройшов так, що Убля та навколишні села опинилися у Чехословаччині.

Йосиф Сірка пригадує, що колись на Пряшівщині було понад 130 українських сіл і більш ніж 160 тисяч етнічних русинів-українців. Для них працювали «русинські» (українські) школи, але гімназії були російські. У 1945 році цю частину Словаччини називали Українською Пряшівщиною, і вона мала навіть політичне представництво – Українську Народну Раду Пряшівщини, яка захищала права місцевого населення. Русинська (українська) свідомість була досить сильною, хоча літературною українською мовою тоді володіли одиниці, а кожне село та школа продовжували послуговуватися власною говіркою.

Й. Сірка з дитинства виростав з кількома мовами, але це відбувалося не через велике бажання вивчати їх, а через обставини, в яких довелося зростати. 1939 року, коли угорські війська захопили Закарпаття, то окупанти, за зразком московського агресора, запроваджували на Закарпатті свої школи. Тож малий Йосиф перші два роки навчався в угорській школі. Ще перед закінченням Другої світової війни до села приїхав словацький націоналіст, пробував заснувати словацьку школу для дітей, які відвідували угорську. Отак і Йосиф коротко відвідував словацьку школу, яку згодом закрили, бо було мало дітей і малим «мадяронам» довелося перейти до руської школи, що пережила угорську окупацію. 1940 р., у зв’язку з акцією допомоги багатодітним родинам, дітей відправляли за згодою батьків у Чехію на цілий шкільний рік. Та Йосиф не тільки навчався там, а й допомагав своїм названим батькам у господарстві.

Після закінчення середньої школи Й. Сірка вступив до російської гімназії, де була заборона вживати свою говірку, або суржик, яким користувалися русинські (руські) школи. Йосиф пригадує, що головними ідеологами «язика» були старі російські емігранти та деякі їхні вихованці – русофіли. Одного разу був покараний за те, що розмовляв ублянською говіркою, – повинен був вивчити напам’ять роман Пушкіна у віршах «Євгеній Онєгін».

1945 року на шпальтах газети «Пряшівщина», яку видавала російською Українська Народна Рада Пряшівщини, поступово почали з’являтися короткі українськомовні статті. І це відбулося попри відчутний вплив місцевих русофілів, лави яких поповнилися втікачами із Закарпаття, та емігрантів, що осіли тут ще після розпаду царської імперії.

До Києва – по знання літературної мови

Після 1948 року до влади в Чехословаччині прийшли комуністи (за допомогою кремлівських «фахівців», які вже знали, що вибори виграють не ті, хто голосує, а хто рахує). З того часу розпочалася примусова «совєтизація» та ліквідація українських політичних органів Пряшівщини. Замість Української Народної Ради Пряшівщини (УНРП) пообіцяли створити культурний союз, позбавивши українську меншину будь-якого політичного чи економічного впливу.

Оскільки на Пряшівщині не було українських підручників і вчителів, які б знали літературну мову, комуністична влада у 1955 році вирішила відправити групу з 50 студентів на навчання до радянської України – у Київ. Серед них був і Йосиф Сірка. Він та решта українців Пряшівщини отримав державну стипендію (від Чехословацької держави) на навчання в Київському педагогічному інституті (нині – Український державний університет імені Михайла Драгоманова). Здобувши філологічну освіту, повернувся до Пряшева, та обставини були вже зовсім іншими:

– Я їхав на навчання до Києва, коли російські ґімназії були вже два роки як ліквідовані, а ми закінчували українські одинадцятирічки. А коли з однокурсниками повернувся додому, на Пряшівщині вже з’явилися вчителі зі знанням української мови і літератури, тому, не всім нам знайшлося місце для працевлаштування.

Йосиф знайшов роботу в Педагогічному видавництві, яке видавало підручники та інші потрібні для української школи книжки. Пів року відбув військову службу у Словаччині, а після повернення став редактором журналу «Дружно вперед», звідки майбутній поет І. Ґалайда відійшов на працю до університету.

Сірка не був кабінетним публіцистом: він сідав на мотоцикл і їздив у віддалені села. Там спілкувався з людьми – публікував репортажі й нариси. Наприклад, коли в сільському магазині влітку псувався холодильник, журналіст їхав безпосередньо до постачальників у Пряшів, змушуючи чиновників діяти під загрозою публікації про їхню бездіяльність.

Безуспішні спроби побудови соціалізму з людським обличчям

1965 р. ОК Компартії Пряшева надіслав Й. Сірку на два місяці до Вищої партійної школи у Празі – підвищувати кваліфікацію (був лектором ОК партії). Саме ця школа стала одною з перших цілей військової агресії Кремля у серпні 1968 року. За два місяці Сірка дістав більше інформації про «большевицькі успіхи», ніж за п’ять років навчання у Києві. Вища партійна школа у Празі мала на меті побудову соціалізму з людським обличчям, чого кремлівська верхівка не могла допустити.

Звичайно, у Чехословаччині вистачало відданих кремлеві комуністів, до яких належав і перший секретар Словацької КП Василь Біляк, що 1966 приїхав до Пряшева на конференцію культурної спілки українських трудящих, щоб запропонувати делегатам обрати кандидата на посаду Першого секретаря КСУТ, якого ніхто із делегатів не знав. А що знайшлися партійці, котрі вже встигли ознайомитися з ідеєю про побудову соціалізму з людським обличчям, яку підтримував і Генеральний секретар КПЧ А. Дубчек, то наважилися не голосувати за Біляка, незважаючи на погрози покарання.

Й. Сірка належав до групи, яка голосувала за сумлінням, а не за наказом партійного очільника, що мало за наслідок звільнення з праці, а два роки пізніше – після окупації ЧСР совєтськими військами – арештували тих, хто почав вірити, що соціалізм з людським обличчям можливий.

«Листи чехословацького втікача»

Після втрати місця роботи 1966 р. Й. Сірка працював у колгоспі села Порубка Бардіївського округу. Тут організував виробництво бетонних панелей, які використовували на викладення дворів, доріг. 1967 р., під час «Празької весни», Йосиф був реабілітований та обійняв вільне місце інспектора культури для українців Східнословацької області в Кошицях. Це була найвища державна посада для українців у Словаччині. На цій посаді Сірка представляв українців на зустрічі з президентом Л. Свободою та Генеральним секретарем А. Дубчеком на весні 1968 р.

У 1968 році радянські танки й війська союзників по Варшавському договору вторглися в Чехословаччину під час операції «Дунай», щоб зупинити демократичні реформи «Празької весни». Йосиф був у групі працівників Комітету Східнословацького краю, які зголосилися на туристичну подорож до Італії через Угорщину та Австрію потягом, до якого був приєднаний вагон з туристами. Через день група ознайомлювалася з містом, а через ніч сідали на поїзд і їхали до наступного міста.

Подорож розпочалася 19 серпня 1968 з відвідин Будапешта, наступного дня оглядали Відень. Наступною була Венеція, де група кошицьких туристів довідалася про московську агресію в Чехословаччині. Коли приїхали до Рима, то Й. Сірка залишив групу, не сказавши нікому ні слова, адже знав, що у вагоні є наглядачі. Маючи в кишені лише адресу екзильного міністра закордонних справ УНР, добрався до «міністра» УНР В. Федорончука, який порадив поїхати до Малої Семінарії (Українськомовна Папська мала семінарія Св. Йосафата 1951–1999, заснована архієпископом І. Бучком). Семінарія стала першим прихистком Сірки на три місяці. Йому дали нагоду на особисту авдієнцію у Патріярха Й. Сліпого та зустріч з архієпископом І. Бучком.

– У Малій семінарії я довідався детальніше про кремлівську збройну аґресію до моєї Батьківщини, і це переконало мене, що мій вибір стати еміґрантом був правильним.

В Італії Сірка написав листа своєму німецькому приятелеві І. Миськові, що жив у Римі. Мисько передав інформацію на «Радіо Свобода» у Мюнхені. Керівництво радіостанції зацікавилося медійником, який належав до Чехословацької спілки журналістів, що вірила у можливість побудови нового суспільства, де не буде «диктатури пролетаріята», за якою Кремль ховався майже 100 років.

– Для «Радіо Свобода» я написав понад десять «Листів чехословацького втікача». Був, мабуть, першим таким втікачем з країни, тому до публікацій був значний інтерес. За одну мені платили по 100 німецьких марок, що було для мене великою нагородою. Після кількох тижнів публікації «Листів», мені запропонували приїхати до Мюнхена, оплатили квиток з Рима. Спочатку я пропрацював один місяць, а згодом став працівником української редакції «Радіо Свобода» з 1969 року.

Проте робота на американському радіо завершилася неочікуваним «шпигунським скандалом». На початку 1969 р. Китай шукав журналіста для організації українського мовлення. Проамериканська (українська) партія у Мюнхені (двійкарі – відщепенці від бандерівців) запропонувала Йосифу поїхати у Китай, обіцяючи підтримку з боку США. Йосиф Сірка відмовився від пропозиції, пояснивши це так:

– Я на таке не можу йти, бо в мене є принцип не брехати. Коли не брешу, то мені не треба запам’ятовувати, кому і що казав. Розумієте? А як я почав вже брехати, то вже мушу пам’ятати, кому що збрехав. А якщо стану аґентом і десь у Китаї мені підсунуть друга чи піділлють зайвого, я сам себе зраджу.

Наступного дня після розмови з відповідальним за вибір працівників «Радіо Свобода» Йосифа негайно звільнили з праці. Друзі попереджали про небезпеку інсценованих автомобільних аварій. Це був найважчий психологічний період у його житті. Раптово опинився без квартири, без праці, без знання мови у чужій країні. Завдяки близькому і вірному другові І. Миськові, вдалося отримати стипендію на вивчення німецької мови в Інституті Й.-В. Ґете тривалістю 10 місяців.

На лекціях в університеті Зіґена німці відкривали для себе Україну

Зробивши вимушену паузу в журналістиці, Йосиф Сірка дістав наступну нагоду – стипендію на здобуття німецької освіти. Згодом вступив до університету у Франкфурті-на-Майні на славістику та історію Східної Європи. Після 6 семестрів захистив магістерську працю (1974) й отримав докорантську стипендію Університета ім. Й.-В. Ґете. 1975 р. захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті.

З 1975 до 2001 р. д-р. філософії Йосиф Сірка був доцентом Зіґенського університету (Німеччина); 1976–1980 – викладачем Українського вільного університету в Мюнхені, де під час літнього семестру вперше запровадив курс української мови. В Зіґенському університеті, після кількох семестрів викладання російської, почав поступово запроваджувати чеську, польську, словацьку, сербо-хорватську та українську мови. У 1988 р. заснував Німецько-Українське товариство «Діалог», а 1993 р. видав перший підручник для початківців «Ukrainisch für Anfänger».

– Я спочатку запровадив лекції про народи та культуру народів совєтського союзу. Починав із Вірменії, бо вважаю її одною з найстаріших територій цивілізації СССР. Посольство совєтів надавало мені фільми про кожну республіку. Я показував їх слухачам, але текст подавав власний. На лекції приходили й викладачі університету, бо для них це було часто «відкриттям» – вони не знали, що в СССР, окрім росіян, живуть різні народи зі своєю культурою та окремою історією.

З допомогою товариства «Діалог» (нараховувало понад 100 членів) Сірка організував і завіз понад 100 вантажів гуманітарної допомоги – медикаментів, харчів, одягу і взуття, зокрема на Закарпаття.

У 1978 році, до десятиліття окупації Чехословаччини, Йосиф Сірка видав найважливішу, на його думку, книгу – «The Development of National Ukrainian Literature in Czechoslovakia 1945-1975» англійською мовою. Пізніше вийшов її український варіант «Розвиток національної свідомості лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехословаччини» (1980). Під час відвідин Вашингтона дав двогодинне інтерв’ю для «Голосу Америки». Книга й ефір сприяли тому, що в Чехословаччині пом’якшили ставлення до переслідуваних і звільнених з праці після окупації країни совєтськими військами у серпні 1968 р. Особливо це відчули визначні українські науковці Словаччини, такі як Ю. Бача та М. Мушинка, яким заборонили публікувати будь-які праці чи творчі здобутки. Згодом їх поновили на роботі.

Контрабанда для відродження держави

В кінці 1980-х р. Й. Сірка організував короткі туристичні подорожі до Москви для студентів і викладачів університету. Вони були дешеві, бо короткі, й потрібно було доїхати із Зіґена до Сх. Берліну автобусом, звідти – до Москви на Жовтневий парад і туристичний огляд міста. У Москві жив знайомий активіст гр.-католицької церкви Микола Муратов – українець душею й тілом. Через нього Йосиф завозив посилки Левкові Лук’яненкові. Микола потім передав речі від Amnesty Internatinal, група якої жила в м. Дюссельдорфі. З Левком Лук’яненком Сірка зустрівся на перших виборах вільної України 1994 р., де Йосиф був спостерігачем від Німеччини, а відомий дисидент – кандидатом до ВР України.

Коли з’явилася можливість організувати подорожі до Лєнінґрада та Києва, Сірка наважився організувати туристичну подорож до цих двох міст. 1988 р. на Великдень до своєї групи залучив і дружину Аню та наймолодшого (9-річного) сина Тараса. На цей час припало знайомство Сірки з Сергієм Набокою, одним із організаторів Українського культурологічного клубу, та його однодумцями. Саме їм передавав матеріальну допомогу й заборонені в СРСР українські книжки у малому форматі (щоб можна було взяти до кишені одягу) – І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, В. Мороза та ін.

Через С. Набоку Йосиф познайомився з Ларисою Лохвицькою, громадською та релігійною діячкою, активісткою національно-визвольного руху. Вона була одною з ключових засновниць Ініціативного комітету з відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Пані Лохвицькій та іншим членам Ініціативного комітету Сірка передав 8000 $, які йому довірив проф А. Жуковський. Щоправда, професор у Франції не врахував, що КГБ підслуховувало усі закордонні телефони. Тому довелося маневрувати по Києву, щоб гроші, передані українцями Франції (переважно – мельниківцями) на закупівлю першого будинку для УАПЦ, потрапили у призначені руки.

За допомогою сина Йосифа Сірки – Володимира, який жив у Києві, та друзям С. Набоки кошти потрапили у довірені й безпечні руки. За ці гроші ініціативний комітет з відновлення УАПЦ придбав першу нерухомість – будинок, де відбувалися перші Служби Божі УАПЦ. Рік (чи два) пізніше Й. Сірці показали приміщення, де не було жодної ікони, і він пішов до одної з крамниць старожитностей і подарував УАПЦ образ.

У грудні 1989 року Й. Сірка вперше познайомився з В. Чорноволом, повертаючись із Праги, куди він їздив на запрошення чеського президента Вацлава Гавела. Чорновіл мав зустрітися у столиці Словаччини з українцями. Родина Й. Сірки – дружина Аня та син Тарас – їхали на схід Словаччини й заночували у друга та колеги Василя Дацея, з яким Йосиф працював в редакції журналу «Дружно вперед» у Пряшеві (вони обоє були покарані за «порушення партійної дисципліни» звільненням з праці). Після окупації Чехословаччини (1968) В. Дацей був змушений шукати роботу поза межами Східнословацького краю.

Дацей (український письменник) був одним із організаторів зустрічі українців Братислави з В. Чорноволом. Отак Йосиф став «водієм», який не тільки завіз відомого українського дисидента на зустріч, а й сам брав у ній участь. Другий раз Й. Сірка зустрівся з В. Чорноволом на першій річниці Незалежної України у Києві 1992 р. На цей час він вже мав багато знайомих та друзів у столиці, з якими зустрічався навіть на приватних помешканнях. Багатьох знав ще з часів організованих ним подорожей, коли приносив гуманітарну допомогу від німецьких груп Amnesty International. Вони допомагали не тільки матеріально, а й незначними фінансами.

Через шість років (1995 р.) після зустрічі з видатним борцем за Незалежну В. Чорноволом у Братиславі знов через друга В. Дацея познайомився з Надзвичайним і Повноважним Послом України у Словацькій Республіці Дмитром Павличком. На цей раз В. Дацей запропонував профінансувати прийняття нового Посла України Д. Павличка (1995–1998) українцями Братислави. Словаччина 3 роки як стала самостійною і фінансові справи мала не найкращі.

Часті зустрічі Й. Сірки з Послом Д. Павличком виявили повне взаєморозуміння проблем, з якими боролися українці в Україні, та сприяли їхній дружбі. Щоразу при перевезенні гуманітарної допомоги з Німеччини до України Д. Павличко дозволяв поставити автівку у дворі Посольства задля безпеки, доки водії відпочивали перед далекою дорогою. Також Йосиф був серед перших, хто отримав нову збірку поезій Д. Павличка «Ностальгія» (1998).

– Вважаю, що два перші вірші цієї збірки – «Дари Богів» та «Раби» – повинні бути щоденно «молитвою» українців, щоб пам’ятати, що «раби і рабинята» в епоху штучного інтелекту не здатні творити літаючі гармати, їздячі кулемети, плаваючі «Нептуни», які здатні знищити найбільші кораблі, а українці здатні і можуть!

Комп’ютери для України та обмін думками вільних людей

Окрім інтенсивної діяльности на допомогу патріотичним рухам в Україні, Й. Сірка був помічником Народному Рухові України. Він не знав, як рухівці мали його адресу, але запропонували йому «спільну» допомогу. Йшлося про комп’ютори, від яких багато хто в Україні очікував дива. Сірка купував за домовлену суму комп’ютер, завозив в Україну, передавав на певну адресу й отримував підтвердження, що передав його РУХові. Отак він передав перший комп’ютер М. Гориню в присутности члена РУХу І. Драча. Потім дістав підтвердження і вже з Німеччини переслав підтвердження і рахунок до Австралії.

Таким же способом передав комп’ютер М. Осадчому у Львові та ініціативному комітетові з відновлення УАПЦ у Києві – Л. Лохвицькій. Особистий дарунок Й. Сірка зробив для Ужгородського університу – потужний комп’ютер, щоб студенти мали змогу слідкувати за розвитком науки і техніки у світі (1989).

До Ужгорода він уже з дитинства плекав симпатії, хоч і не бачив його. Одного разу навіть запросив за власний кошт 16 викладачів УжНУ, серед яких були декани й професори. Заплатив квитки на поїзд аж до Нюрнберга, а туди приїхав з мініавтобусом та автівкою і завіз до міста свого побуту і праці – Зіґена. Тут вони познайомилися з університетом, прийняла їх і мериня міста. Потім відвідали Ахен. На той час майже ніхто з науковців ще не був у «капіталістичному пеклі» і вони не вірили, що за ними не слідкують і не агітують.

Вже за Незалежності Сірці вдалося організувати подорожі німецьких студентів на Закарпаття, а також приймати українських студентів у Зіґені (10 студентів і студенток УжНУ з тодішнім викладачем кафедри журналістики УжНУ В. Жугаєм). Щоправда, нічліги та харчування німецькі гості в Україні оплачували самі, а українських відвідувачів члени Німецько-українського товариства приймали у своїх домівках.

Наукова й журналістська діяльність

Незважаючи на велику позанавчальну діяльність, д-р Сірка не забував про науку. Він брав участь у науковій конференції про українську романтику, яку організував проф. Ю. Бойко за допомогою Міністерства освіти Баварії. Долучився до наукової конференції в університеті м. Ілліной (США) – доповідь увійшла до збірника конференції, яку організував проф. Штогрин. На цьому форумі Сірка зустрівся з Мойсеєм Фішбейном, з яким листувався електронною поштою ще в кінці 90-х.

Окремими книжками Й. Сірки (окрім уже названих) з’явилися підручник «Grundkurs Russisch»», «Короткий словник говірки села Убля», «Історичний аспект двомовности в українській літературі ХІХ ст.», «Ми знаємо хто ми є, чиї ми діти!», «Як совичка Мімі вчилася читати», 11 книжок статей «Актуально», «Колискові» (три колискові пісні з власною музикою).

Журналістською діяльністю займався протягом свого студентського періоду у Франкфурті: дописував до «Християнського Голоса» (Мюнхен), «Українського слова» (Париж), а 1976 р був закордонним журналістом найстаршого українського щоденника «Свобода» (США), згодом працював для «Нового шляху», «Гомону України» (Канада), «Дуклі» (Словаччина), «Slawische Philologie» (Німеччина), «Ukrainian Weekly» (USA) та ін. часописів.

Еміграція до Канади та віра в український інтелект

Після Чорнобильської катастрофи (1986) Йосиф вирішив емігрувати до Канади задля безпеки своєї родини – в Німеччині в той час попереджали населення про небезпеку «чорнобильських хмар». До США, де жили батьки дружини, він емігрувати не хотів. Зрештою, через 8 років дружина з сином переїхали до Канади, а Йосиф залишився працювати в університеті до виходу на пенсію. Система вільного періоду від лекцій – поміж семестрами – дозволяла йому перебувати частіше з родиною – то в Канаді, то в Зіґені, де мав помешкання.

Його надійною опорою та музою протягом життя була і є дружина Аня – етнічна українка з Детройту, з якою вони познайомилися в стінах Українського вільного університету.

– Аня народилася в Америці, але батько з Івано-Франківщини, а мама – з Лемківщини, де її дід був священником. Тобто вона американка українського походження.

Пан Йосиф має три громадянства – словацьке, німецьке й канадське, але наголошує, що сучасні технології дозволяють йому в будь-якій точці світу зберігати свою ідентичність.

– Незалежно де народишся, – залишаєшся українцем. Якщо я тут знайомлюся з іншою культурою, з іншими порядками, то мене це лише збагачує. При тому я залишаюся самим собою. Тут довкола повно таких, як я. Ми народилися кожен десь інде. Але ми поважаємо один одного і не повинні примушувати когось на свій лад. Українців вже 400 років росіяни примушують змінюватися. Та я думаю, Україна довела, що у війні виграє не маса, а розум. Це результат інтелекту, який проявляється саме тепер в українців, і цілий світ дивується їхньому успіху. Тому я вірю в український дух, в українську ідею та інтелект.

«Біблія» додала йому впевненості в тому, що добро має перемагати над злом, а допомога повертається сторицею. Нині Аня та Йосиф продовжують підтримувати українську армію, надсилаючи власні кошти нашому військовому – оператору безпілотників – на передову, та осиротілих дітей, вдів з дітьми – через благодійні організації, які опікуються ними.

А ще Йосиф з Анею не втомлюються пересилати книжки українською та іншими мовами про Україну чи її тематикою, які друкували, – до Бібліотеки діаспори у Львові. Його намір надсилати видання українців Канади, США, Бразилії, Аргентини, Австралії, Франції, Німеччини та інших куточків планети до Ужгородського університету підтримує декан філологічного факультету Юрій Бідзіля, з яким Йосиф Сірка знається вже давно. На факультеті готові заповнити полички цікавими й цілковито невідомими книгами, які є продуктами тривалої клопіткої праці на честь і славу України.

Свій життєвий і науковий архів д-р Сірка минулого року передав до Центрального державного історичного архіву України у Львові.

Попри всі перипетії долі та зміну континентів, Йосиф зберігає найголовніше – свою ідентичність. Його життя є доказом того, що справжній патріотизм не вимірюється кілометрами до батьківщини, бо подумки і серцем – він завжди з Україною.