Володимир Галас: «Для розвитку університету треба перевернути піраміду, аби її основою стали студенти»

Під час інтерв’ю Володимир Галас зізнається, що компліментів не терпить і тостів на свою честь у день народження не чекав. Але після завершення нашої розмови, вже прощаючись, дуже просить переказати через інтерв’ю всім тим, хто його вітав у день народження, усім, кому він відповів і не встиг відповісти, – величезне «дякую!».

Знайомимо вас нині з ювіляром Володимиром Галасом дуже радо, бо йому є що розповісти у свої 60.

• Які постаті чи події найбільше вплинули на вас у дитинстві? Де воно проминало?

– Дві сім’ї вплинули на формування мене як особистості. По материнській лінії це родина Цібере, точніше Павло Цібере – міністр у Кабінеті міністрів Бенеша в екзилі під час Другої світової війни. Це мій дядько. Він найбільше вплинув на мій світогляд, вибір професії, і значна частина його бібліотеки, філософських книг, перейшла до мене.

Двоюрідний брат мого батька – мій другий дядько, був відомим юристом, обласним суддею – Юрій Мартин. Тому на вибір моєї другої професії, юридичної, вплинув саме він.

Майже ніякого контролю з боку батьків під час мого навчання у школі не було. Пригадую один епізод, пов’язаний із ними. Оскільки математика давалася мені складно, мама одного разу поскаржилася татові. Тоді батько суворо запитав: «Що там у тебе? Як ти там?» Мама пояснила, в чому причина, а він тоді знову запитав: «В якому ти класі?» ☺.

Батько переймався державними справами, господарськими, був депутатом першого скликання Верховної Ради. Він дуже часто переїжджав з місця на місце. Тому я змінив три школи у свої учнівські роки: Чорнопотіцьку, Загатянську, Іршавську. Таке кочове життя вплинуло, звичайно, на моє формування. Рідним вважаю місце, де народився мій батько і де жили мої улюблені дідусь і бабуся – село Греблю Іршавського району. Там пройшло моє дитинство, особливо під час канікул.

• То батьки були суворими?

– Навпаки, дуже лагідними. Я за все життя наговорив з батьком, може, 3–4 години. Але мені достатньо було його прикладу, одного погляду. У різних життєвих ситуаціях я думав, як би вчинив він. Батьки були й залишаються для мене найбільшим авторитетом – як мамочка, так і татко.

• Розкажіть трохи про дядька – Павла Цібере.

– Після повернення на Закарпаття він був інтернований, оскільки перебував в уряді Бенеша. Жив у Мукачеві, працював у школі. Із 1975 року, коли я вступив до університету на історичний факультет, мій процес формування тривав під його опікою. Він прищепив мені любов до міжнародного права, філософії. Пізніше, звичайно, мали вплив уже й викладачі історичного факультету: професори Іван Гранчак, Василь Худанич, Василь Пальок, Михайло Тиводар та інші. Під їхнім впливом я формувався як педагог, а потім і науковець, хоч уважаю, що бути науковцем й одночасно займатися педагогічною діяльністю досить складно. Це різне. Тому людина реалізовується або в одному, або в іншому. Моє найкраще середовище – це студенти.

• Батько хотів, аби ви займалися політикою?

– На щастя, не хотів. Він займався серйозною політикою, і завдяки йому я був знайомий з багатьма відомими людьми кінця 80-х –початку 90-х років. Пам’ятаю епізоди з цього періоду, оскільки саме проходив курси підвищення кваліфікації в Києві і жив у батька в готелі «Україна», де якраз тривали дискусії напередодні проголошення незалежності. Туди заходив Драч, Лук’яненко, Чорновіл, інші лідери демократичного руху, а також комуністичного, так звана «Група 239». Я чув, яке це було спілкування. Скажу вам так: уперше побачив, що люди, які відчувають відповідальність за державу, окремий регіон, надають перевагу цілому, а не частині. Дуже жорсткі були дебати, але в кінцевому результаті, коли йшлося про інтереси цілого, тобто держави, ці люди знаходили спільну мову. Мене, з одного боку, це здивувало, а з іншого – порадувало. Коли згадую, як це відбувалося, і дивлюся на сучасні події, то думаю, що лідерів такого масштабу, як у ті часи, тепер, на превеликий жаль, немає. Тому, спостерігаючи за такими процесами в демократичному суспільстві, а потім беручи участь у виборах нашого першого губернатора – Сергія Устича і певний час перебуваючи у його команді радником, я для себе вирішив, що в політичних справах участі не братиму.

Був такий період у житті, коли постало питання: чи переходити в політичну роботу, чи ні. І важливу роль у моєму рішенні відіграв покійний Володимир Сливка – один із найповажніших для мене ректорів. Я звернувся до нього по пораду, коли мені запропонували місце заступника в обласній державній адміністрації. Він мене вислухав і каже: «Мені ся видить, що се не твоє. Ліпше буде, якщо ти поможеш нам у формуванні юридичного факультету». З того моменту я зосередився на цій роботі і більше не залишав її.

До 1991 року працював на кафедрах суспільних наук, а з моменту розмови з Володимиром Юлійовичем, з формування юридичного факультету, здобував другу освіту і працював на кафедрі теорії та історії держави і права.

• Які кумедні історії пригадуєте зі студентського життя?

– Один іспит, якого я страшенно боявся, – в Івана Гранчака, котрий читав історію південних і західних слов’ян. Переді мною відповідали однокурсники, яких він уважно вислуховував, а потім тихо, доброзичливо підіймав окуляри і помахуючи ними, казав: «З першого питання ви майже нічого не сказали, з другого дещо знали, а в третьому орієнтувалися. У вас два варіанти – або незадовільно, або задовільно». І це відповідала одна з найкращих студенток. Після неї іспит складав я. Вже не пригадую, як відповідав, знаю лише, що це було протягом 10–12 хвилин. Іван Михайлович ставив запитання, я відповідав на них. Мені він нічого не сказав, записав оцінку в залікову, і я вийшов з аудиторії. Друзі запитують: «Ну як?» – «Думаю, що 2», – відповів. Одразу й не подивився у залікову книжку. А коли розгорнув її, побачив відмінну оцінку. Це було на четвертому курсі, а на п’ятому професор запропонував мені вступати до аспірантури.

Пригадую також, що футбол одного разу завадив мені скласти іспит на добру оцінку. Я грав в університетській команді, зазнав травми під час гри і не встиг підготуватися до іспиту, бо випав з навчального процесу на певний час. Екзамен приймав Михайло Тиводар. Коли він почув причину, чому я не з’являвся на заняття, підвищив мені оцінку – у підсумку я дістав четвірку.

Ідеологічні позиції Михайла Петровича відрізнялися від моїх. І коли в 90-х роках я брав участь у політичній роботі й дуже часто на сторінках обласних газет, українських, закордонних ми висловлювали позиції щодо тих процесів, які тривали в Україні, він завжди був моїм найкращим опонентом, згодом допоміг мені в коригуванні поглядів. Він відстоював націонал-демократичну лінію, але водночас хвилювався за свого учня, мав тверду позицію і при цьому поважав мої погляди.

• Чому випускник історичного факультету зосередився на філософії?

– З третього курсу я співпрацював з кафедрою філософії і в доцента Голдовського писав студентський реферат. За цю роботу дістав першу всесоюзну премію з філософії. Відтоді я більше займався філософією, ніж історією.

• Ваші колеги, які були й вашими студентами, розповіли, що предмети, які викладаєте, – одні з найскладніших на юридичному факультеті, і водночас лекції дуже цікаві. У чому секрет?

– Перед зустріччю з вами я хотів порахувати кількість предметів, які викладав, і заплутався ☺. Це буде близько 15 дисциплін. Думаю, неправда, що мої лекції цікаві. Колеги, очевидно, роблять мені комплімент. Я не люблю, компліментів, і не люблю, коли виголошують тостів на мою честь. А якщо серйозно, то моєю улюбленою дисципліною була історія дипломатії, яку з легкої руки професора Болдижара – завідувача нашої кафедри – і ректора Сливки я читав упродовж 4–5 років. Перейшовши на юридичний факультет, обрав для себе близькі дисципліни, які доти не читалися в радянських вишах. Це була філософія права, історія філософії права, історія політичних і правових вчень. Підручники з філософії права я дістав у своїх друзів з Чехії, Словаччини, а також класику російських філософів права кінця ХІХ – початку ХХ століття, й засів за розробку курсів філософії права. А коли наш перший випуск дійшов до 5 курсу, спробував її читати. З того часу займаюся цією дисципліною. Вона нова, і навіть сьогодні читається не в усіх вишах. Дуже цікавий для мене предмет, бо в ньому знайшов можливість поєднати все, що здобуто з погляду історичної освіти, політології, соціології, класичного права, класичної теорії права і класичної філософії. Це така інтегральна дисципліна. Хочу сказати, що дуже слабко розбираюся у ній. Майже щороку переписую лекції. Дуже хотів би підготувати посібник, але сталася невелика трагедія: з мого комп’ютера два місяці тому мій майже готовий посібник вичистили. І вся робота за 5–7 років була втрачена. Тепер треба знову розпочинати спочатку, сподіваюся, що встигну це зробити.

Ще одна дисципліна, яку ми читали спільно з доцентом Хоменком, – курс філософії історії, який спільно і розробили. Я читав його один рік на історичному факультеті. А потім його читав Олександр Васильович.

Тому філософія, право, історія, політологія – це коло інтересів, якими займаюся.

• Скільки років працюєте в університеті?

– У трудовій книжці у мене записано 1975 рік – вступ на історичний факультет, який я закінчив у 1980 році. З листопада того року – аспірантура, а потім робота. І так донині. Був ще невеликий період служби в армії після військової кафедри, і з кінця вересня до початку листопада – робота вчителем історії в Іршавській школі №1. Це був період, коли я складав іспити до аспірантури, а після зарахування і донині маю тільки одне місце роботи – УжНУ.

• Після стількох років роботи у виші чи можете описати, яким повинен бути класичний університет?

– По-стариківськи бурчу, згадуючи старі часи й порівнюючи рівень підготовки студентів, викладачів. Але це вік дається взнаки і ностальгія за тим, що було. Я завжди дивився на своїх викладачів як на щось божественне, особливо на тих, яких ми любили. І дистанція з ними залишилася досі. Одного разу мій науковий керівник професор Худанич сказав мені: «Якби ти слухав викладачів, які мені читали лекції у Празі, Відні, Будапешті, то знав би, що таке викладацький рівень». Під час довгого спілкування з ним я відчував, що коли він звертається на «Ви», то це означає, що я зробив щось неправильно. Веду до того, що професійний рівень тоді був трохи вищий, ніж тепер.

Як би мав розвиватися університет? – Треба перевернути піраміду. У нас в основі всього ректорат, деканати, кафедри, викладачі, а студенти – на останньому місці. Класичний університет має в основі піраміди студентів, а потім викладачів, кафедри, факультет, ректорат. Мене радують молоді викладачі, їхнє бажання досягти чогось. У нас на факультеті сьогодні більше кандидатів і докторів наук, ніж в інших відомих вишах України. Це прекрасно! Означає, що люди мають хороші амбіції. Буде ще краще, якщо вся ця підготовча робота буде спрямована те, чим має займатися університет – на студентів. І тут має величезне значення традиція. Для професорів Гранчака і Худанича це була традиція європейської школи і класичної російської. Для мене – це вони й інші мої вчителі. А через нас, моє покоління молоді викладачі знайомляться з цими традиціями. Якщо не буде традицій, мети, буде тяжко втриматися університетові. Має бути зв’язок поколінь – це те, що найбільше цінував Конфуцій. Якщо не буде цього, то нація безперспективна. У нас молода держава, недосвідчена, робить багато помилок. Наша еліта, інтелігенція несформована, і не могла бути сформована, бо такий час переживає держава. Є небезпека втрати традицій, бо бажання все змінювати дуже велике, але є такі речі, які не варто змінювати.

• Сьогодні нерідко дискутують про значну кількість юристів, економістів у країні. Яка ваша думка про майбутнє юридичної освіти як викладача профільного факультету?

– Для Закарпаття юридична наука нова, розвивається з періоду незалежності. Тому нам не загрожує перенасичення юристами. І надалі ця професія буде запитана. Перспективи вбачаю у тому, щоб готувати юристів-міжнародників, оскільки через своє географічне розміщення наші юристи могли би спеціалізуватися з чеського, словацького, румунського права, а для цього потрібні контакти з вишами цих держав. Дуже багато людей виїжджає за кордон, захищати їхні інтереси дуже важко, тому варто зробити акцент на випуск юристів з конкретних галузей права. У цьому я бачу перспективи.

• Ким зі своїх учнів пишаєтеся?

– Нема таких учнів, за яких я би не хвилювався. Дуже багато з них називають мене вчителем. Я зазвичай жартую в таких випадках: «У моїй професії були помилки» – мовляв, це і є мої помилки ☺. Вони прекрасно розуміють мої жарти. Якщо щось я їм дав, то, звичайно, це тішить моє самолюбство, але найбільше мене тішить, що ті, хто називає мене своїм вчителем, вже пішли далеко. І я думаю, що серед них будуть відомі особистості.

• Ви суворий викладач?

– Нестерпний. Тепер я більше займаюся лекціями, а моя колегиня Тереза Попович веде семінарські. На лекціях я, як правило, ліберал. Ніколи не перевіряю присутність. Але коли йдеться про підготовку до заліків, іспитів, я нехороший. Вимагаю, буду мучити, доки студент не продемонструє хоч мінімуму знань. І так достатньо у нас студентів, які не відповідають рівню. Як казав Сковорода: «І досить вас, стовпів неотесаних». Але молодь все одно прекрасна, хороших студентів небагато, їх ніколи не було багато, однак за ними наша перспектива.

• Чим відвертаєте увагу від роботи? Знаю, що й моржуєте взимку.

– Так, маю гріх у 2017-му році, бо з 365 днів добрий десяток пропустив. Але всі інші намагався бути в улюбленому Ужі. Якщо в гори йдемо, на природу, і якщо є якась водойма, то завжди плаваю в ній. Дуже люблю плавати. Влітку це кілометр-два, а взимку – хвилина-три-п’ять ☺.

• Наскільки знаю, ваші доньки не пішли юридичним шляхом. Маєте надію на внуків, що вони продовжать вашу справу?

– Мої доньки пішли моїм шляхом, бо вони педагоги. Моя мамочка була педагогом, мої предки теж, і я педагог у кількох поколіннях, доньки теж пішли педагогічним шляхом. Анастасія – англійський філолог, має другу юридичну освіту. Катериночка, коли вступала на журналістику, я думав, що то не її, але не став її зупиняти. З часом вона прийшла до філології, здобула другу освіту українського філолога. Може, повернеться ще до журналістики, не знаю. А сьогодні працює педагогом.

Двоє моїх босяків – так називаю своїх онуків – це Дядя Володя і Дядя Юра, пам’ятаєте, як у «Канікулах у Простоквашині» ☺. У старшого є наукова іскра. Головне – що він схожий на мене. Якщо буду здоровий, буду могти, спробую розвинути цю іскру. А щодо Дяді Юри, рано говорити. Сьогодні вони добре виконують свою роль онуків ☺.

• У свої 60 оглядаєтеся назад? Є щось таке, за чим шкодуєте, чим найбільше пишаєтеся?

– Складно відповісти на це запитання. Оглядаюся часто, переосмислюю. Але однозначно відповісти ще не можу. Не оцінив наразі той пройдений шлях.

• Почуваєтеся щасливим? Знаєте, у чому щастя?

– Хочете, щоб я відповів на запитання, на яке не спромоглося відповісти людство? Воно з категорії філософських і водночас особистих. Думаю, що сам момент народження – уже щастя. Те, що є сім’я, дочки, онуки, – це щастя. Те, що в моєму житті була Катерина Степанівна, є друзі – це теж щастя. Сьогоднішня розмова з вами – теж маленька частинка щастя. І взагалі – я щасливий чоловік.