Ганна Гомонай: «Серед фізиків-експериментаторів потрібно було заслужити повагу»
Випускниця УжНУ, знана науковиця – про дослідження під час війни, виклики для молоді та людяність академіка Шпеника
Утім про свої досягнення пані Ганна говорить неохоче, скромність і розважливість – невід’ємні риси її характеру, що гармонійно вписуються в наукові здібності. Натомість радо заглиблюється в спогади про Альма-матер, бо саме в Ужгородському університеті почалася її кар’єра, тут знайшла кохання, вірних друзів і наставників.
Ганна Миколаївна – друга директорка Інституту електронної фізики НАН України. 25 років від створення установу очолював і розвивав академік Отто Шпеник. Керівництво передав пані Ганні, яка хоч і не була його науковою «дочкою», але однією з найкращих вихованок професора Івана Запісочного.
Здавалося б, у співпраці з такими метрами все вдається легко і швидко. Однак на професійному шляху Ганни Гомонай було чимало ситуацій, коли доводилося відстоювати свою значущість у науці й цінність знань, здобутих на фізфаку.
До Дня науки й цьогорічного 80-літнього ювілею Ужгородського університету публікуємо історію Ганни Гомонай, тісно переплетену з діяльністю першого закарпатського академіка Отто Шпеника.
Незабутнє студентство і початок наукової кар’єри
На етапі вступу на фізичний факультет у Ганни Гомонай був широкий вибір, мала ґрунтовні знання з різних галузей: у школі перемагала на олімпіадах із мови, літератури, любила математику, тож могла навчатися на будь-якому факультеті тогочасного УжДУ. Але – випадково чи ні – обрала саме фізичний:
– У 1976 році, коли я вступала до УжДУ, майже всі абітурієнти мали золоті медалі. Був популярний також медичний факультет, і мама мене туди спрямовувала. Прохідний конкурсний бал на медичний становив 19, на фізичний — 22, але це не зупинило мене. Загалом на моєму потоці навчалося 25 дівчат і 100 хлопців. Наш курс протягом п’яти років показував хороші результати. Серед випускників – три доктори наук, багато кандидатів наук, а також вчителів, директорів шкіл, чиновників, бізнесменів.
Університетські роки запам’яталися дозвіллям, справжньою дружбою. З теплом й усмішкою науковиця згадує, як з однолітками з фізичного й математичного факультетів започаткували КВН для всього університету, ініціювали й провели перший День Архімеда, де ведучою була саме пані Ганна, а для декана пошили мантію й переконали зіграти видатного науковця античності.
Перша жіноча волейбольна команда фізичного факультету була створена теж з ініціативи дівчат-фізикинь – майже повністю з її курсу. Коли грали у фіналі з командою хімічного факультету (майже до другої ночі!), весь третій гуртожиток вболівав разом із деканом Василем Бенцою.
На 3 курсі, обираючи профільну кафедру, Ганна Гомонай вирішила спеціалізуватися на квантовій електроніці, де керував професор Іван Запісочний. Хоч була відмінницею, все ж хвилювалася, чи візьмуть до бажаного підрозділу, – настільки серйозною була конкуренція.
Потрапивши в лабораторію з електрон-іонних зіткнень, почала працювати на відомій установці «Карпати». Тут підготувала свої курсові й дипломну роботу, науковим керівником якої був професор Іван Запісочний. Безпосередньо працювала в науковій групі Арпада Імре, з яким потім продовжила роботу і в Інституті електронної фізики НАН України.
1979 року, коли Ганна Гомонай навчалася на 3 курсі, познайомилася з Отто Шпеником – на той час професором кафедри квантової електроніки, завідувачем відділу іонних процесів Проблемної науково-дослідної лабораторії фізики електронних зіткнень (з 1984 року має назву Проблемна науково-дослідна лабораторія фізичної електроніки), до якої належала установка «Карпати». У грудні 1981 року вступила в аспірантуру (з відривом від виробництва) при кафедрі квантової електроніки УжДУ під науковим керівництвом професора Івана Запісочного. Ще як аспірантка Ужгородського держуніверситету, у вересні 1984 року, була відряджена для виконання кандидатської дисертації в Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР, у відділ іонних процесів, завідувачем якого був професор Отто Шпеник.
Після закінчення аспірантури у 1986 році розподілена як молодий спеціаліст на посаду молодшого наукового співробітника Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР, яким керував професор Іван Запісочний. У грудні 1986 року Ганна Гомонай в Ужгородському державному університеті успішно захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних. З вересня 1992 року працює в Інституті електронної фізики НАН України, директором якого став професор Отто Шпеник.
Отто Шпеник був директором, що працював у лабораторії і виготовляв прилади, аналогів яких немає
Інститут електронної фізики належить до секції фізико-технічних і математичних наук і є одним з-поміж 15 інститутів відділення фізики і астрономії НАН України. У час відкриття – 1 вересня 1992 року – став першою на Закарпатті академічною установою Національної академії наук.
Ганна Гомонай пригадує, що процес формування Інституту почався ще наприкінці 1970-х рр. Ініціатором виступив завідувач кафедри квантової електроніки УжДУ професор Іван Запісочний. На той час було й політичне рішення – створити у західному регіоні, саме в Ужгороді, таке академічне відділення. Спочатку функціонувало тільки два відділи: фотоядерних процесів Інституту фізики АН УРСР З 1970 року – Інституту ядерних досліджень АН УРСР) та теорії адронів Інституту теоретичної фізики АН УРСР. На базі цих двох відділів 1979 року створено Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР.
У 1981 році вийшла нова постанова Президії АН УРСР, відповідно до якої у структуру Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР ввійшли ще два новостворені підрозділи – відділ електронних процесів та відділ іонних процесів. Іван Запісочний, як керівник відділення, прийняв на роботу своїх найкращих учнів і послідовників, зокрема Отто Шпеника, який став завідувачем відділу іонних процесів. У 1988 році за рекомендацією Івана Запісочного керівником Ужгородського відділення обрано його учня – професора Отто Шпеника. Згодом на долю Отто Бартоломійовича випали досить складні часи, бо розпочате будівництво Інституту у 1987 році (після підготовки документації в 1984–85 роках) завершувалося на початку 90-х років минулого століття у період розпаду Радянського Союзу.
Попри це йому вдалося завершити розпочате й пропрацювати директором 25 років.
– Знаєте, що в Отто Шпенику мені подобалося найбільше? Людяність. Ми могли до нього звернутися з будь-якими питаннями. Захоплювалася його ерудицією, інтелігентністю. Він був не таким директором, що сидів у кабінеті. Працював у лабораторії і виготовляв оригінальні прилади для досліджень, аналогів яких у світі немає. До нас спеціально приїжджав відомий у цій галузі професор Манчестерського університету (Велика Британія) Ф.Х. Рід, щоби познайомитися з Отто Бартоломійовичем. Я думаю, що Іван Запісочний бачив у ньому ці риси, тому й рекомендував його на керівну посаду.
Ганна Гомонай зізнається, що ніколи не забуде підтримку Отто Шпеника під час хвороби дочки, бо потрібно було надовго відлучитися від роботи. Це був період жорсткої трудової дисципліни, тому цінує те, як людяно повівся керівник, надавши додаткову відпустку.
– Його дуже поважали і в наукових колах, і в адміністрації, і досі ми його згадуємо, дуже шкодуємо про втрату. Я ніколи не чула про Отто Бартоломійовича поганих слів. Так сталося, що я з ним практично остання говорила… Зустрілися на роботі, він виглядав дуже змученим після хвороби, – це були часи пандемії. Порадила піти додому й відпочивати. Потім ще дзвонила йому, запитувала, як почувається, радила звернутися до лікарів. Було дуже неспокійно на серці… Отто Бартоломійович більше хвилювався за дружину, яка також не дуже добре почувалася. Ще в неділю, спілкуючись телефоном, рекомендувала йти до лікарні. У понеділок обоє з дружиною звернулися до фахівців, але було пізно, вже у вівторок його не стало… Дружина, Ірина Василівна, недовго прожила, на сороковий день її хоронили.
До останніх днів свого життя Отто Шпеник працював в Інституті радником директора. Але ніколи не вказував, що робити, лише ділився своїм баченням і давав поради, коли його запитували.
В науковій установі бережуть пам’ять про Отто Бартоломійовича – встановили барельєф за підтримки родини, провели міжнародну конференцію, присвячену його пам’яті, та до 85-річчя від дня народження. На клопотання Інституту в Ужгороді назвали вулицю імені Академіка Шпеника. Та найцінніше – спогади про нього живуть у серцях людей, котрі поважали і цінували вченого.
Чому молодь не залишається в науці
В Інституті електронної фізики НАН України працює до дев’яносто осіб. Серед науковців приблизно 10 % – молодь. Функціонує аспірантура, в якій щороку є бюджетні місця. Причинами низької зацікавленості наукою серед молоді, на думку Ганни Миколаївни, є непопулярність наукової діяльності, недостатнє фінансування, зміна акцентів в умовах війни:
– На жаль, займатися наукою тепер не престижно. У свій час ми були ентузіастами. Знаєте, у нас на кафедрі навіть вночі залишалися, бо потрібно було проводити виміри. В науку йшли люди, котрі хотіли працювати в ній. Вимоги були дуже високі. Але, з іншого боку, і перспектива була. По-перше, відчувалася велика повага в суспільстві. По-друге, держава цінувала науковців.
Директорка Інституту наголошує, що всі експериментальні установки за тематикою, започаткованою Отто Шпеником та Іваном Запісочним, на яких і нині працюють співробітники, зроблені руками науковців старшого покоління. І хоч таких установок більше немає у світі, все ж вони потребують оновлення. Перші модернізації робили власними зусиллями. Працівники-фізики перекваліфіковувалися на програмістів, щоб автоматизувати процес дослідження.
– Нас часто запитують, чому не виготовляємо нові установки? Тому що немає можливості. По-перше, фінансової, по-друге, навіть майстерень немає. Колись фізик міг намалювати макет установки, а керівник майстерні займався виготовленням. Тепер у нас є майстерня, але самі фізики змушені працювати в ній. Якщо ви зробили якийсь зразок, немає коштів на створення приладу. До цього процесу мала б бути залучена держава або інший посередник, який забезпечить виробництво. Якщо цього нема – бачимо відповідний результат.
Хоч оплата праці науковців досить низька, однак талановита молодь в Інституті електронної фізики почувається непогано, має можливості для розвитку й участі в проєктній діяльності. За словами Ганни Гомонай, молоді вчені й аспіранти отримують стипендії Президента України та стипендії НАН України. Також молодь уже не вперше виборює гранти молодих вчених НАН України (від 50 до 100 тисяч гривень). Виграли поспіль і два гранти НАН України дослідницьким лабораторіям/групам молодих вчених НАН України для проведення досліджень за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки, а це півтора мільйона гривень на два роки.
– Ми отримали перший грант від держави в 2020 році у рамках конкурсу Національного фонду досліджень України. Це престижна і добре фінансована допомога. Минулого року Інститут виграв ще два такі субсидування. Це, безперечно, підтверджує високий рівень досліджень в Інституті.
Тенденція останніх років в Інституті електронної фізики НАН України – аспіранти з нефізичних спеціальностей. І частіше захищаються випускники інженерно-технічного факультету. Наукова установа надає можливість користуватися обладнанням, а також забезпечує теоретичні знання, що потрібні для фізиків. Симбіоз технічних навичок і фізиків дає свій позитивний результат.
Про жінок-дослідниць та побажання рідному УжНУ
В Інституті працює 19 жінок, з яких 8 – займаються науковими дослідженнями, з них троє – на керівних посадах. Ганні Гомонай хотілося б, щоб їх було більше, наразі кількісно переважають чоловіки – їх близько 70. Директорка вважає, що в науці жінкам непросто, хоч негативного ставлення до себе ніколи не відчувала:
– Можливо, мені пощастило, що і чоловік зі мною тут працює, тому маю підтримку і розуміння. Він, до речі, був першим молодим спеціалістом за направленням до Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР. Але в нас різна тематика і на різних установках працюємо. Я б не сказала, що є негативне ставлення до жінок. Але там, де треба чоловікові мати одну голову, жінці доведеться мати п’ять. Особливо серед фізиків-експериментаторів потрібно було заслужити повагу.
На підтвердження слів наводить приклад зі своєї юності, коли готувалася до захисту кандидатської дисертації та їздила на всесоюзні наукові заходи. Під час одного з таких у відомому Інституті спектроскопії довелося виступати перед величезною аудиторією фізиків-чоловіків і відповідати на запитання, спрямовані на перевірку знань молодої науковиці з Ужгорода:
– Вони спитали мене про установку, а я, завдячуючи одному з наукових керівників Арпаду Імре, знала її до міліметрів і гвинтиків, тож впевнено відповіла на питання. Присутні були здивовані, після доповіді підходили і дякували. Я вважаю, що в тих ситуаціях, коли чоловікові пробачать, жінці – ні. Якби я тоді не розказала так докладно про установку, то вони бачили б, що не знаю її так добре, і ставлення було б іншим.
Коли проходила конкурс на члена-кореспондента НАН України, знову довелося конкурувати з чоловіками: якщо зазвичай на одну з вакансій конкурсу подаються 2–3 особи, то у випадку Ганни Гомонай було 6 претендентів. Утім гідно пройшла і це випробування та здобула високе наукове звання.
Переконана, що саме фізичний факультет подарував їй квиток у професійне життя. Ніколи не шкодувала, що вступила до УжНУ. На її думку, фізики зможуть знайти себе будь-де, бо вони під час навчання здобувають основне: добрі знання з математики, логічне мислення, експериментальні навички.
– Я завжди гордилася і буду гордитися, що закінчила УжНУ. Працівники Інституту ніколи не відділяли себе від університету. Ми завжди допомагали і сприяли одне одному, особливо з фізичним факультетом. Останні роки співпрацюємо також з інженерно-технічним, факультетом інформаційних технологій. У нас є спільний наказ про філії кафедр. Не тільки я, а й більшість наших провідних докторів наук є головами експертних комісій із захисту кваліфікаційних робіт, беремо участь у процедурі акредитацій освітньо-професійних програм.
Спілкування з Ганною Гомонай не могли завершити без побажання університету, адже цей матеріал приурочений ювілею, який відзначає УжНУ цьогоріч. Тож науковиця бажає Альма-матер і факультету:
– Пережити ці непрості часи і все-таки вийти з онлайн-освіти. Я не знаю, як на інших факультетах, але фізиком не можна стати онлайн. Фізик повинен мати доступ до лабораторій, проводити експерименти, спілкуватися наживо з викладачами. Фізику не можна вивчити теоретично. Звісно, всім нам бажаю найважливішого – перемоги!
фото Анастасії Лабик та з архіву Ганни Гомонай