Марія Медведь: «Бібліотека – це посередник між поколіннями»

• Маріє Миколаївно, Наукова бібліотека УжНУ зустріла своє 80-річчя. Коли озираєтеся на цей шлях, який епізод чи період в її історії для вас особисто є найбільш символічним або визначальним?

– Якщо для мене особисто, то визначальним моментом стала довіра очолити колектив книгозбірні 2013-го. Тоді ця довіра перевищила все у моєму житті. Я ж не просто посіла вищу посаду – я прийшла в сформовану команду фахівців найбільшої бібліотеки краю. Чітко усвідомлювала, що відповідальна за стратегію розвитку цього підрозділу і розуміла що маю її змінити: зробити більш відкритою, доступною, інноваційною, ще більш корисною для науковців і студентів. Бо бачила, що з огляду на технічний прогрес, якщо так не вчинити, то це буде тупцювання в минулому, де лише традиційні картки, записи, очікування, нескінченна кількість аркушиків, формулярів… Зміни ж передбачали технологізацію робочого процесу, створення електронних каталогів, багато іншого. Це був виклик для колективу, але очікувана новація для користувачів.

Коли я очолила бібліотеку, тут було кілька комп’ютерів, а працювати з ними вміли хіба що кілька фахівців з відділу комплектування, хоч колектив налічував понад 70 людей. Треба було перебудовуватися, водночас зберігаючи сформовані традиції… Через 7 років на Вченій раді я звітувала про прорив, який ми зробили: всі філії книгозбірні в місті об’єднані в одну електронну мережу, через яку можна відстежувати, скільки, якої літератури і де видано. Внесено понад мільйон записів! А головне – люди навчені, і колектив продовжує працювати в повному складі. Тоді прийшло відчуття, що справа зроблена.

• Впровадження таких масштабних інновацій – це завжди виклик. Які перешкоди були найскладнішими: технологічні, фінансові чи, можливо, ментальні — пов’язані з потребою змінювати усталені робочі процеси?

– Знаєте, все-таки ментальні. Адже я запропонувала змінити методи роботи, роль книгозбірні і самих бібліотекарів. Звичайно, люди по-різному до цього поставилися: хтось зацікавився, хтось – вичікував, чи вдасться, а хтось – опустив руки. Мені тоді навіть якось сказали, мовляв, якщо почнеться технологізація процесів, то бібліотека впаде в прірву, просто зникне.

Я розуміла, що люди бояться. Адже були й такі, кого доводилося вчити вмикати і вимикати комп’ютер. Про володіння програмами взагалі не йшлося. Це стосувалося передусім старшого покоління. Тоді я розділила колектив на 3 категорії: ті, хто вміє працювати з комп’ютером, хто трішечки вміє і ті, хто зовсім не вміє. Для останніх особисто проводила тренінги то в одному відділі, то в іншому. Вчила елементарного – вони завели зошити, де записували покроково, що і як робити. Також вибрала з колективу людей, які вже вміли добре працювати з комп’ютером і мали хист спокійно, по-доброму навчати тих, хто боявся. Адже старше покоління переважно сумнівалося, чи зможе опанувати цифрові технології, а отже, й продовжувати працювати.

Дуже допомогли нам курси для початківців, які влаштував у Центрі інформаційних технологій його очільник Олексій Куруца. Їх тоді закінчило 18 наших колег. Пам’ятаю, як гордо принесли мені свої сертифікати!

А ще дуже добре спрацювала певна змагальність: якщо в мого колеги виходить, значить, і я можу. Таким чином, за 5 років ми впоралися з цим завданням. Ніхто з роботи не звільнився – всі, незалежно від віку, зуміли навчитися й адаптуватися. Пишаюся всіма цими людьми!

А ще великою нагородою для мене через роки було почути від старших колег: «Як добре, що ми зробили запропоноване вами. І не уявляли, як воно зручно працювати, коли вся інформація про книжку з’являється за один клік!» Тож можу сказати точно, що великий досвід роботи людини плюс цифрові технології дають надзвичайний результат.

• Що за ці роки ще змінилося у методах роботи книгозбірні?

– Ми відкрили доступ до своїх книжкових фондів для читачів, чого раніше не було. Вважалося, що користувач не має заходити на територію, де зберігаються книжки. Тому тривалий час бібліотека була закритим середовищем. Я запропонувала зробити навпаки. Бо, по-перше, на мою думку, популяризувати книгозбірню, читання можна тоді, коли людина буде серед книг. А по-друге, в європейських бібліотеках вже традиція, що тамтешній працівник – лише помічник, а читач може сам вільно рухатися в середовищі книжок.

Мені теж тоді казали, мовляв, якихось книжок можемо не дорахуватися. Я розуміла ці побоювання. Вони ж означали, що людям не байдуже. Але за стільки років не пригадаю такого випадку. Хоча була в нас кумедна оказія: книжку, яку взяли на абонементі для іноземних філологів, повернули через 20 років, ще й з листом-вибаченням 😊.

Щодо екскурсій фондами, зокрема знайомства з унікальними колекціями, то вони по-справжньому відкрили читачам бібліотеку. Бо ти можеш не лише побачити, а взяти, відчути, поблукати між цими величезними шафами.

Я бачу, який захват викликає побачене в екскурсантів. А яка ще може бути реакція, коли ти, наприклад, бачиш дивовижної краси восьмикілограмове видання «Фауста» Гете? Шедевр поліграфії, який мусять тримати двоє. Твердо переконана: ці речі треба показувати людям. Який сенс зберігати їх лише схованими?

• Ви неодноразово наголошували, що бібліотека має бути «корисним помічником свого вишу». Ваше портфоліо цифрових проєктів — «Бібліометрика науки», «Вебпортфоліо науковців», репозитарій DSpace — є яскравим тому підтвердженням. Розкажіть про логіку, яка стояла за вибором саме цих напрямків.

– Насамперед ми хотіли вийти за межі традиційної роботи бібліотеки – популяризації книги. Прийшла думка: «А як популяризувати потужний поступ науки в УжНУ? Як можна бути корисним саме нашим науковцям?»

Тому я взялася уважно читати фахові журнали, вишукуючи цікаві, інноваційні ідеї, які запроваджують інші бібліотеки.

Задум створити бібліометрику для УжНУ з’явився, коли ознайомилася з аналогічним проєктом Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського для науковців України. Я зрозуміла, що ми маємо все, аби реалізувати таке конкретно в нашому виші.

Ідея спрацювала: науковці і їхні праці рейтингуються, потрапляють до наукометричних журналів, у бази даних Scopus, Web of Science.

Web Portfolio – наукове досьє вченого – ми почали створювати 2023 року паралельно з бібліометрикою, яку впроваджуємо з 2017-го. Новостворений Центр наукометрії і інформаційної підтримки науки та навчання в університеті, який цим займався, виконав фантастичну роботу: у досьє на кожного науковця УжНУ зібрана інформація про його освіту, диплом, рік, місце захисту дисертації, її назва, всі його публікації, в яких наукометричних базах є, індекс Гірша тощо. Ці портфоліо під’єднані до всесвітньої мережі наукометричних баз, тож автоматично змінюються.

Репозитарій DSpace – особливий проєкт, який нам не просто дався – ми зуміли його зробити, і нині маємо величезну з того користь, бо зростають як індекси цитувань науковців, так і власне університету. Цей репозитарій – велика електронна бібліотека-сховище наукових напрацювань наших учених. Вони можуть дублюватися і в друкованому вигляді. Саме ми, бібліотекарі, почали перші завантажувати наукові праці, сканувати, перевіряти, коригувати. Спочатку до такої ідеї науковці поставилися із засторогою. Але допоміг ректор В. Смоланка – наказом про обов’язкове завантаження своїх робіт.

Таким чином, бібліотекарі стали ще кориснішими для науковців, університету, змінилася наша роль: ми й довідки можемо сформувати, і літературу рекомендувати, реєструвати, давати доступ до наукометричних баз, робити їхній моніторинг, аналіз.

Усі ці проєкти – це випробування довіри і до мене, і до колективу.

• А як вимірюєте успішність цих проєктів?

– Почав зростати рівень цитувань праць учених УжНУ так, що можна відстежувати щотижня, щомісяця. І рейтинг університету теж. Ми зуміли наповнити наше електронне середовище настільки, що опинилися в лідерах серед 200 вишів країни, і три роки поспіль посідали другу сходинку в рейтингу в Україні за кількістю завантажених у репозиторій напрацювань.

А цього року взагалі, як нам повідомили, у першому кварталі 2025 року мали першу сходинку. Випередили й Сумський національний університет, який завжди був перед нами. Дуже пишаюся цим проєктом, бо це щоденна велика праця бібліотекарів: оцифрування, фрагментування на відповідні файлики, завантаження в репозиторій, бібліографічні описи. Багато всього, одне слово. А вже готовий продукт цитується. І що більше цитувань у вченого, то більша його цінність у науковому світі.

Зауважу, що роблять це все лише 49 фахівців, які опікуються книжковим фондом у півтора мільйона примірників, видають літературу і ще обслуговують читачів.

• Під вашим керівництвом було видано монументальну монографію про історію бібліотеки. Це була титанічна архівна робота. Як з’явилася ідея такої праці?

– Я брала участь у проєкті «Українська бібліотечна енциклопедія», де мала розповісти про нашу книгозбірню. Назбирала матеріалу на 2 сторінки й відіслала. Відповіли, що добре було б доповнити, бо досить скромно виходить. У мене якраз була відпустка, тож я заглибилася в архів для більш глибокої розвідки. Повернулася звідти з більш ніж 500 фотографіями в телефоні: засідання вчених рад з 1945, накази, розпорядження. Стало зрозуміло: маємо масив інформації, який може перетворитися на фундаментальну працю, що розповість про історію нашої бібліотеки, людей, які її творили.

Над монографічним дослідженням працював авторський колектив з 24 бібліотекарів. Та серцем проєкту стала його упорядниця, редакторка, авторка більшої частини статей завідувачка довідково-бібліографічного відділу Лариса Мельник. Ця людина виконала просто фантастичну роботу!

• Що в процесі цього дослідження стало найбільшим відкриттям або несподіванкою для Вас?

– Мене найперше вразили персоналії – люди, які очолювали, створювали, розвивали цю бібліотеку, дбали про неї, іноді навіть ризикуючи власним життям. Ми відкрили їхні біографії, історії для широкого кола. Наприклад, знайшли відомості про діяльність і навіть фото першої очільниці бібліотеки Олени Фесенко, яка зробила надзвичайно багато для розбудови закладу, структуризації. Її наступник, 36-річний Іван Кирячок, теж був дуже фаховою людиною. Він змінив кадрову політику, набираючи людей з бібліотечною освітою, бо розумів, що значить досвід і фаховість. З ним сталася страшна і показова для совєтів історія. Займаючись інвентаризацією відділів, він дійшов і до стародруків, де зберігаються найцінніші видання. Припускаю, в ході облікування побачив, що якихось колекційних видань бракує. Як я потім дізналася, вони опинилися в росії і зберігаються досі в їхніх бібліотеках, академіях наук тощо. Зі штампами книгозбірні УжДУ. Воно й не дивно, адже все найцінніше відповідні органи забирали в метрополію, так би мовити. Як інакше будувати міф про велику культуру й історію? А тоді, очевидно, пан Кирячок комусь сказав про своє відкриття. Зовсім скоро він звільнився, а потім його серед білого дня хапають на вулиці, відвозять у міліцію, де нещадно лупцюють, б’ють головою об стіну, про що сам ще зумів сказати дружині, перш ніж його паралізувало. За кілька днів чоловік помер в обласній лікарні.

А скільки видань врятувала від знищення легенда нашої книгозбірні Марія Іванівна Похиляк! Коли приходили накази вилучати і знищувати книги заборонених авторів, вона вдягала на них, як сама казала, піджаки. Так, наприклад, Агатангел Кримський вбирався в умовний «Науковий комунізм» чи щось подібне. І скільки таких історій!

Дуже болісним стало усвідомлення того, яку кількість рідкісної літератури, стародруків, що потрапили в нашу бібліотеку після закриття семінарій, націоналізації монастирів, просто спалили, бо вони мали релігійний характер. Безцінні видання різними мовами, навіть не завжди справді релігійного змісту… Зі свідчень очевидців знаємо, що їх вивозили на утилізацію декількома вантажівками. Одна така машина вміщує близько 5 тисяч книжок… На щастя, щось удалося врятувати. Нині маємо кілька безцінних видань, яких нема ніде у Європі.

• А які кроки нині робить бібліотека для захисту та оцифрування своїх найцінніших фондів: колекції стародруків, унікального зібрання матеріалів з карпатознавства? Адже війна — це також загроза для культурної спадщини.

– На жаль, з цим маємо проблему. Для оцифрування наших, як ми їх називаємо, золотого і срібного фондів, потрібні спеціальні сканери, навчені фахівці, програми. Один такий пристрій коштує майже 2 млн євро… Пробували подаватися на гранти, але нам поки відмовили, бо в пріоритеті бібліотеки України, що перебувають у більшій зоні ризику, ніж наша. Хоча, коли дивлюся на деяку періодику з відділу карпатознавства, серце стискається: бачу, що в якийсь момент ті тонесенькі жовті аркуші просто розсиплються, якщо візьмеш їх до рук.

А щодо стародруків, то ми створили електронний каталог своїх видань. Очільниця відділу рукописів і стародруків Юлія Мателешко шукає їх у відкритих базах даних бібліотек по всьому світу. Якщо знаходить, підв’язуємо покликання на вже оцифрований варіант до відповідника в нашому каталозі. Тішимося, що й книжка точно збережеться, і нам роботи буде трошки менше.

Загалом сподіваюся, що в якийсь момент питання з оцифруванням цих фондів ми все-таки зможемо вирішити.

• Світові тренди, такі як штучний інтелект, вже змінюють освіту і науку. Яким ви бачите місце ШІ в майбутньому вашої бібліотеки? Де він може стати помічником, а де, на вашу думку, бібліотекаря замінити неможливо?

– Штучний інтелект однозначно зможе полегшити всю роботу, яку виконуємо на комп’ютерах. Це точно буде швидше. Думаю, і якість його роботи постійно буде поліпшуватися, бо поки за ним все-таки треба перевіряти. Насправді, напевно, більшість процесів можна технологізувати. Не приховую, все це трохи лякає. Але бібліотека – це не лише про каталоги, внесення даних, облік, видачу книжок тощо. Вона – про людяність. Справжній простір, де можна поспілкуватися, дістати допомогу.

Знаєте, після початку війни до нашого читального залу почало приходити багато внутрішньо переміщених осіб, яких поселили в гуртожитки університету. Хтось ішов по книжку, щоб хоч трохи розвантажити голову чи повчитися, і їм радили, що почитати; хтось – на просвітницькі лекції, які читали викладачі УжНУ; дехто – працювати онлайн. Серед останніх було й чимало викладачів, що втікали в чому були. Їм ми виділяли комп’ютери для роботи. Пам’ятаю, як наша бібліотекарка Світлана Павлівна Слепньова заварювала в себе чай, купувала за власні кошти булочки й просто клала поряд з комп’ютером викладача, що цілий день працював, не встаючи з місця. Інші дівчата приносили з дому їжу, щоб почастувати людей, які приходили розгублені, налякані. У нашій філії в гуртожитку №4 бібліотекарі організовували різноманітні заходи для ВПО, їхніх дітей. Розумієте? Живе може дати лише людина. Жоден робот не здатен відчути, як тобі тяжко, і мовчки принести чашку чаю з булочкою.

• Дивлячись у наступне десятиліття, якою бачите Наукову бібліотеку УжНУ на її 90-річний ювілей? Який головний проєкт чи ідею ви хотіли б реалізувати до того часу?

– Хотілося б, щоб наша бібліотека перетворилася на цифрове видавництво. Йдеться про відкриту науку – течію, що стає дедалі більш популярною у світі. І яка, до речі, є вимогою для вступу у Євросоюз. Вона передбачає, що науковець, до прикладу, дає нам дозвіл завантажити свою монографію на спеціальну платформу і, обираючи певний тип ліцензії (їх чотири, відрізняються тим, що саме можна робити з доробком: доповнювати, копіювати, продавати тощо), дає згоду використовувати її іншим науковцям у будь-якій точці світу відповідно до ліцензії. При цьому автор, звичайно, має всі права, а на книжці буде вказано «Цифрове видавництво УжНУ». Завдяки відкритій науці можна не ходити по колу пишучи одне й теж, а розвивати певну тему, напрям. Приміром, я написала якесь дослідження, а мій колега, що працює над цією ж темою, може вже не писати з нуля, а доповнити новою інформацією моє, додати нові розділи, фото. Таким чином, буде співавтором, а моє дослідження стане фундаментом для дальших наукових пошуків. Це про науковий прогрес. Але тут є момент моральний: чи готовий ти ділитися своєю працею з іншими? Питання довіри до світу, якщо хочете. Поки з цим складно. Але я вірю, що і до цього ми доростемо. Рубрику «Відкрита наука» в репозитарії вже маємо, отже, ми на початку шляху 😊.

• На завершення, у чому, на вашу думку, полягає неминуща, вічна цінність бібліотеки?

– У збереженні здобутків людського розуму і духу. Для мене бібліотека – це сховище розумних думок, посередник між всіма поколіннями людей, які жили на цій Землі і лишали думане, вивчене, відкрите ними у вигляді записів для своїх наступників. Щоб ті жили краще, розуміли більше. Завдяки книгозбірням ця спадщина збереглася. Тому ми, сучасні, маємо змогу взяти до рук книжку, написану кілька століть тому. Знаєте, нині нас часто просять прийняти книги з приватних колекцій. Те, що можемо, – забираємо. Таким чином, даючи шанс надбанням чийогось розуму статив пригоді прийдешнім поколінням. Без бібліотеки це було б складно.