«Ах, які ж у вас тут добрі люди!»

Бабуся, Київ. Перші тижні війни.

Іду з донькою додому вечірнім містом. Стільки людей у Мукачеві я за свої скромні 20 ще ніколи не бачила. Навіть на урочистих заходах менше. Звідусіль лунають уривки розмов. Змушую себе не вслухатися, адже потім не можу заборонити собі дописати кінцівку й історії виходять дещо викривленими. Ні, підслуховувати не можна! Гуде місто, як вулик навесні. Раптом нас наздоганяє жіночка за шістдесят (знаю, не ввічливо вказувати вік дами, але вона потім сама назвала його; я уточнювати не буду) і звертається на суржику, який намагається приховати під українською:

• А ви тутешні?
• Так, ми мукачівські.
• Кукла (до моєї доньки), бабушка не має, што тібє дать. Є конфета, але вона з орєшком. Скільки їй?
• Два роки.
• Нє, зубки слабі. Ізвіні, не дам конфету.
• Та нічого, дякуємо. А Ви ж не місцева?
• Ні, я з Києва.
• А давно приїхали? Встигли хоч вчасно втекти чи проривалися?
• Та ми пару днєй посиділи дома. Перші удари билі по нашому району. А потом дочка мєня і внучку в охапку, документи, сумку з одєждой і ходу. Можна з вами пройтися? У Вас обличчя добре, а мені від цього спокойнєє.
• Звісно, ходімо.

Намагаюся надто не роздивлятися співрозмовницю, але ж досить колоритна така дама: біле фарбоване каре, декоративний віночок, сіре обличчя, щира усмішка, стомлені очі та вогник у них ще жевріє, тепла куртка, спортивні штани, шкарпетки і капці. І еко-торбинка із нашим прапором. Ну, в чому тікали з дому, у тому і ходить, бідолаха. Але видно, що проб’ється вона до гуманітарки і буде модна – жінка дуже сучасна. Ще ж десь дістала вишитий на канві рушник, але він висів на шиї і я не мала змоги роздивитися, яким же був привід для такої кропіткої праці.

• Знаєтє, я плоха орієнтуюся на мєсності. Де тут «Венеція»? (місцевий пункт для біженців)
• Ми саме йдемо в її бік. Я Вас проведу. Ви там мешкаєте тепер?
• Нє, ми в общагє. А у «Венеції» нас кормят. Але ви не подумайте, ми нє нахлєбнікі. Ми пріносім туда продукти і нам дєвочкі там готовят. У пєрвий дєнь там бил суп із гречки. Моя внучка не їсть гречку зовсім. А тут попросіла добавки. На завтра Маргарітка просіт мєня сваріть такой смачний суп. Пішла я до дівчат на кухню, розпитала всьо. Знаєтє, що? Я так же його варю, правда! Но дома та засранка нє єст. (сміється) А завтра попросіла рибу. От я і іду з дєвочками говорити, коли їм принести її.
• Знаєте ж, де риба нормальна продається?
• Да, звісно. Мнє люди підказали. Ах, які ж у вас тут добрі люди! Я шо не попитаю – усе кажуть. Я вже і українську підтягла. Із суржиком ще, но краще в рази.
• Та Ви молодець! Питайте, в нас люди привітні, допоможуть. Головне, щоб Ви не соромилися і просили про допомогу. Ось, прийшли.
• Спасібо. Ні, не так. Дякую Вам! Перемоги! Слава Україні! Будьте щасливі Ви, Ваша дитина і Ваша родина!
• Дякую, навзаєм. Якнайшвидшого повернення додому. А до нас вже лише на екскурсію. Героям слава!

Далі йшли ми з донькою додому, а я все думала… Це ж скільки добра, сили та незламності в тій людині, якщо моя дитина її за руку тримала увесь час. Чужу жінку не злякалася і навіть засмутилася, коли та пішла. Від неї просто віяло позитивом. А той вогник в очах! Видно, що його полум’я стихло лише в силу віку і жодні обставини його не загасили.

Минуло більше 70 днів, а я і досі бачу перед собою ті очі. І вони змушують вірити лише в перемогу.

*  *  *

Щастить мені на цікаві раптові зустрічі.

Гуляли з дитиною. Донька помилилася і з криками «бууусяяя» (бабуся) побігла до жінки-блондинки (одна з її бабусь, справді, блондинка і мала просто переплутала у силу свого 2-річного віку). Коли підбігла впритул, то зрозуміла, що помилилася. А от я мала ще один діалог у скарбничку:

• Слава Україні!
• Героям слава! – мені подобається таке вітання, але все одно досі трохи дивно чути його так часто.
• Как зовут вашу принцессу?
• Емілія.
• Ой, очень красиво. А мою внучку зовут Эллада. А дочь Эсмеральда. А я Анфиса.
• О, респект вашій оригінальності. Я такі імена лише у словнику читала. Ви немісцева?
• Ой, да не знаю. Теоретически нет, я ведь из России. Практически – муж военным был, украинец, и я уже 32 года в Закарпатье. Больше, чем в России. Наверное, уже можно говорить, что украинка.
• Зараз, знаєте, українцями стають навіть грузини, вірмени, американці.
• Значит, и я украинка. Не хочу быть единой с тем народом, кто убивает наших на нашей земле. Пусть бы все исчезли, чтобы и духа их не было. Не братья они нам. Украинцы – очень хорошие люди. Україна переможе! Слава Україні!
• Героям слава!

Не доводилося мені поки наживо чути думку росіян про цю страшну війну. Не можу бути на сто відсотків упевненою, що вона справді такої думки. Можливо, так вплинула моя українська, можливо, доступ до правдивої інформації дозволяє не піддаватися пропаганді (родичі ж усі точно в Росії). Це ж треба, яка недовіра тепер до москалів. І це клеймо ніколи і нічим не зітреться…

Вкотре переконуюся, що адекватність – у крові, а не в головах. Якщо в тебе вона є, то жодна пропаганда не зможе закрити очі тобі на цей жах, який відбувається зараз. Жодна пропаганда не зможе промити мізки. Жодна пропаганда не змусить мовчати про війну. У нашій країні можна вільно висловлюватися, можна скинути політичний режим, якщо він шкодить народові, можна з прапором безстрашно кидатися на ворожий танк. Ми –вільні, хоробрі і добрі люди. Та чомусь за це одвічно платимо кров’ю.

Насправді, таких історій зараз буде сотні тисяч і це лише маленька краплинка у величезному океані людського життя. Головне, щоб це життя в нас ніхто не забирав.