Галина Шумицька: «У моєму світі господиня — я»

• Галино Василівно, Лесі Українці, чиє 150-річчя на факультеті нещодавно пошанували конференцією, приписують такий вислів: «Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш». Що Ви найбільше цінуєте з дитинства?

— Насамперед свою належність до РОДУ, продовженням якого є, — гідного й сильного. Який пережив чимало. Родичів по материній лінії депортували з Лемківщини 1945-ого. Заможну та шановану в селі Мшана Короснянського повіту (тепер Польща) родину, як і чимало інших, посадили до вагонів і повезли в невідомому напрямку. На одній зі станцій Дніпропетровщини моєму прадідові, старості села, якимось дивом удалося домовитися, щоб його сельчан залишили там.  За рік вирішили повертатися додому. Не пустили — уже на новому кордоні з Польщею із цією мрією довелося розпрощатися назавжди. Так сім’я опинилася в Самборі Львівської області.

Ця історія дала мені через моїх предків чітке знання: доки жива, завжди є шанс почати все практично з нуля й досягти успіху. Дід по батьковій лінії — зі Львівщини, переконаний бандерівець. Тобто слова «ОУН», «УПА» відомі не лише з підручників. Мої родичі з обох боків — націєцентричні. Успадкувала це й так само ціную.

• Пропоную ще «зацінити» вислів англійської письменниці Агати Крісті: «Якби я могла зробити подарунок новонародженому, я б вибрала тільки одне: хороший характер». Наскільки характер доньки схожий на Ваш?

— Думаю, значною мірою. Зовні вона більше схожа на батька і його родичів, а в характері впізнаю багато мого. СПРОМОЖНА вчитися (а це дуже цінно), працездатна, прагне постійно розвиватися. Завдяки цим якостям дає собі раду в обставинах свого життя. Я спокійна за неї.

• За будь-яких обставин письменниця Зінаїда Гіппіус говорила: «Любов не розповідна». Погоджуєтеся зі сказаним?

— Для мене любов — основа й сутність життя, усього, що людина робить, чим живе. Уважаю себе улюбленицею долі, бо, скільки себе пам’ятаю, роблю те, що люблю. І маю справу з тими людьми, яких люблю. Навіть якщо їх учинки завдають болю, розумію: для розвитку моєї душі це корисно. Погоджуюся з авторкою в тому, що про любов не розповідають — її проживають (відчувають, почувають). Або ні. Це вже вибір кожного.

• У такому разі які відчуття у Вас викликає вислів французької письменниці Мадлен де Пюізьє: «Чоловік, котрому потрібно зробити вирішальний крок, думає: «Що я скажу?», а жінка: «Як я вдягнуся?»

— У всього сущого є зміст і форма. Одяг допомагає мені набувати оптимальної в конкретній ситуації форми, яка, зрештою, значною мірою впливає на зміст того, що роблю. Якщо я в ролі ділової леді, одяг допомагає нею почуватися — з іншим якнайкраще впораються мізки. Хочеться ніжності й романтики — аксесуари та вбрання мені в поміч. Коли найкомфортніше? Усе залежить від настрою. Люблю подорожувати, багато часу проводжу в горах. Для цього підбираю зручний одяг, взуття. Катаюся на лижах — вибираю відповідне спорядження. Елементи вбрання для мене асоціюються зі зручністю, комфортом у поєднанні зі свободою руху. А ще — з естетикою й вишуканістю.

• А з чим Вам у житті асоціюється фраза Ольги Кобилянської: «На те вона й жінка, щоб язик за зубами не стояв»?

— Іншими словами, питаєте про емоційний бік жіночої натури? Мабуть, без неї жінка не була б жінкою. Значення мають не тільки емоції, а й те, як ми їх виражаємо. Мене мій язик не губив ніколи. Він — мій друг, щоправда, в останні роки наше з ним взаєморозуміння поглибилося, а діалог став конструктивнішим, зваженішим. До СЛОВА завжди ставлення тонке й акуратне, відповідальне. Ніколи не жалкую про те, що сказала чи зробила. Упевнена: у конкретний момент діяла якнайкраще. Якби могла краще, зробила б краще. Інше питання, що завжди враховую набутий досвід, роблю висновки. А ще точно знаю, що кожна людина — то інша картина світу, інший ракурс бачення. Якщо він геть в антагонізмі з моїм — нікого ні в чому не переконую — іду далі.

• Мабуть, антагоністичною Вам видасться думка літературознавиці Лідії Гінзбург: «Викладання — поєднання неприємного з марним»…

— О… Мабуть, вона це сказала в нересурсному стані. Добре його знаю. Як і інший — ресурсний. Мені процес викладання імпонує, хоч ніколи не ставлюся до аудиторії з позиції ментора. Швидше як до процесу двостороннього навчання. Маю значний досвід роботи з різними категоріями слухачів — не лише зі студентами. Від кожної є що почерпнути. Мене ніхто не розчаровує, бо й не зачаровуюся : ). Студентську аудиторію люблю. Юнаки й дівчата живуть у своєму часі, добре його відчувають, є індикаторами настроїв, маячками того, на що слід звернути увагу, що подивитися, почитати. Очима університетської молоді чіткіше бачу зміни, які супроводжують наше життя.

• Тоді що бачите у вислові Ліни Костенко: «Життя — це божевільне ралі»?

— Обожнюю швидкість. Із відчуттям, що злітаєш, розправляються крила… Пригадую, студенткою прочитала інтерв’ю з тодішньою очільницею факультету Валентиною Барчан. Мене здивувала думка: чим більше людина робить, тим більше встигає. Тепер добре це розумію. Уже знаю й те, що є час та місце для відчуття насолоди від різних темпів. Кожен із них потрібно застосувати до ситуації. Проживаючи моменти, слід у них БУТИ — оце найважливіше! Є миті, коли мчиш, щоб устигнути. І встигаєш.

• Що встигаєте Ви в житті поза університетом? Це — за Адою Роговцевою: «У багатьох акторів немає життя, тільки театр. У мене є життя».

— Чи на роботі, чи поза нею найголовнішими є стосунки. Та знов-таки: робота над їх вибудовуванням : ). А ще — мандрівки. Дорога як їх невід’ємний символ і асоціація із життєвою дорогою. Люблю бути з природою в її первісному вигляді. Роздивлятися, дослухатися. Люблю заходити на кухню. Пекти хліб. Близькі вловлюють його аромат на відстані. Люблю садити й бачити, як воно росте. Люблю собак і коней. Люблю запливати за буйки — іншими словами, знімати для себе обмеження, кимось виставлені з резонних, без сумніву, міркувань. Але тоді береш відповідальність за своє життя — і пливеш…

• Якщо «пливти» за висловом канадської письменниці Маргарет Атвуд, то «відповіді, які дають книжки, залежать від запитань, які ти ставиш». Чого Вас навчила книжка з надписом «Досвід декана»?

— Тепер, коли термін мого деканства завершується, можу сказати: то був непростий, але дуже продуктивний період, що дав зреалізувати багато задумок, здійснити чимало мрій. Маю величезне задоволення працювати в команді однодумців. Це найбільший мій здобуток на адміністративній посаді. Отож книжку під назвою «Досвід декана» я би підписала: «Із глибокою вдячністю за прекрасний період співпраці».

• До сказаного «підпишіть» ще відповідь на запитання, продиктоване висловлюванням художниці Марії Башкірцевої: «Якби я народилася чоловіком, то підкорила б Європу. Народившись жінкою, я виснажила енергію на суперечки з долею та ексцентричні вибрики». Інакшими словами, чи доводилося Вам сперечатися з долею?

— Думаю, так. Хоч мова не стільки про сперечання. Скорше про внутрішній супротив. Показовим у цьому сенсі є випадок із мого першого місця праці, куди потрапила за рекомендацією Тамари Розумик, моєї наукової керівниці. Тоді освітній заклад називався політехнічним ліцеєм. Він подарував мені перший педагогічний досвід, мій перший учнівський випуск — справжню любов. А ще — перші дорослі змагальні кроки. Пригадую, того року кілька близьких мені людей пішли із життя. Я була в доволі непростому психоемоційному стані, а керівник закладу Володимир Огар наполягав на участі в конкурсі «Учитель року». Ридаю. Кажу: «Не можу!». А він: «Можеш. Ти сама не знаєш, скільки можеш!» Тоді його поведінка видалася жорсткою, навіть безсердечною. Час показав, що цей суворий, на перший погляд, чоловік добряче долучився до мого формування як фахівця. Коли було важко, коли опускалися руки, коли поруч не було нікого, я казала собі його слова, суворо й безпристрасно: «Я можу». Власне, із цього й почалося моє професійне зростання. Після перемоги в згаданому конкурсі мене запросили до Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Там стала доценткою. Звідти вже перейшла працювати на кафедру журналістики УжНУ. Наступними моїми керівниками теж виявилися не надто сентиментальні чоловіки: Михайло Талапканич (директор ЗІППО), Юрій Бідзіля (завідувач кафедри, декан). Не завжди було просто й гладко, проте кожен із них бачив у мені потенціал, допомагав його реалізовувати.

• Який потенціал бачите в науковій діяльності, щоб не було, як у приголомшливої Фаїни Раневської. Вона про свої роботи в кіно відгукувалася: «Гроші з’їдені, а ганьба лишилася».

— Хай мені пробачать високі теоретики, моя наука повинна мати практичну реалізацію. Кожному своє. Коли щось досліджую, запитую сама себе: для чого це потрібно? Із таких міркувань обрала й тему докторської дисертації про мовнополітичну ситуацію на Закарпатті часів незалежності України. Коли мені натякають або й прямо кажуть про її небезпечність, чую — і роблю далі. Україна сьомий рік в умовах війни з РФ. І мовне питання — серед ключових. Мегаважливе для нашої області. Одне неправильно інтерпретоване слово може спровокувати бурю процесів. Отож дослідження, над яким працюю, намагаюся зробити максимально виваженим, заснованим на архівних матеріалах, соціологічних опитуваннях, зокрема й представників національних меншин, із послідовним аналізом медійного, освітнього сегментів тощо. Воно базується на аргументах, а не на політичних гаслах, вигідних тим чи іншим політичним силам.

• Насамкінець про «аргументи» Вашого ювілею. Англійська письменниця Ейліс Елліс писала: «Я твердо вірю в життя після смерті. Але вже не так упевнена в житті до смерті». Чим спростуєте вислів? Після знакового дня народження життя продовжується…

— Усі ці дати умовні — привід призупинитися, поміркувати, зважити. Цінним є саме життя. Щосекунди, щомиті. Потрібно просто жити, нікому нічого не доводячи. Якщо людина готова до співпраці зі мною, я рада. Якщо ні — теж. Отже, не моя людина. Рухаюся вперед. У пошуках своїх людей. Раніше засмучувала сама думка, що хтось мене не любить. Тепер ні. Прийшла до усвідомлення: кожна конкретна людина, даючи оцінку іншій, говорить сама про себе, свою ситуацію, важливі для себе факти. Саме з цієї причини намагаюся максимально утримуватися від оцінок. Спасибі журналістиці — навчила оперувати фактами, перевіряючи їх. Щодо себе самої, то зайняла позицію в центрі свого світу. Щодня чую інших, учуся поважати їхню думку, але не дозволяю їм бути господарями в моєму житті. У моєму світі господиня — я.

P. S. Маючи нагоду, від редакції газети «Погляд», загалом колег щиро вітаю Галину Василівну з ювілеєм. Спасибі за підтримку, допомогу, поради. Хай життя буде сповнене тих барв, які роблять Вас енергійною й щасливою. До речі, Г.Шумицька цього місяця захистила й докторську дисертацію, із чим теж вітаємо!