Які найбільш пам’ятні подарунки в дитинстві отримували відомі ужнівці

Ректор УжНУ, професор Володимир Смоланка: «Ми з братом дуже хотіли кота. І на якесь зі свят батьки нам його подарували. Так у нас з’явився чорний Мурза, який прожив із нами років 6 чи 7. Ім’я вигадав брат — не знаю, чому воно таке».

Проректорка УжНУ, професорка кафедри політології та державного управління ФСН Мирослава Лендьел: «Мавпочку. Плюшеву. За радянського союзу це був великий дефіцит. Я дуже хворіла у 2-му класі, завдяки цій мавпочці  прожила той період достатньо безболісно, вона мені допомогла подолати це все. Була моїм другом, ми разом читали книги, дивилися телевізор, я брала її на прогулянки. Зберігаю її досі й переношу з квартири в квартиру, з будинку в будинок — вона в мене сидить у кабінеті на книжках».

Завідувач кафедри соціології та соціальної роботи ФСН, професор Федір Шандор: «Це був годинник від дідуся. Називався «Ракета». Йому подарували цей годинник за сумлінну службу — працював юристом. Дідусь постійного носив цей годинник, а коли вийшов на пенсію подарував мені на День народження. Зізнатися чесно, я його надівав усього кілька разів у житті — боявся поламати. Він такий витончений, ювелірний, із золотими стрілками. Надіну на День Перемоги, коли закінчиться війна».

Професорка кафедри цивільного права та процесу, заступниця декана юридичного факультету Марія Менджул: «У дитинстві мені дарували ляльки, фрукти. Пам’ятаю, дуже мріяла про Барбі. Це була велика рідкість тоді. І батькам десь вдалося таку знайти! У неї було біле волосся і навіть згиналися ноги!»

Директорка Центру сталого розвитку УжНУ, доцентка кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій ФІМВ Ганна Мелеганич: «У мене батько був військовий, тож ми багато подорожували. Тому кажу, що в радянському союзі я майже й не жила. І от коли ми з сім’єю приїхали з Сирії у 1990 році, то в мене були такі іграшки, яких не мали однолітки. Тоді саме на новорічно-різдвяні свята мені подарували ляльку Барбі, в якої згиналися і руки, і ноги. Ще й із рожевим волоссям. То в мене однолітки просили її на кілька днів погратися. У радянському союзі то була дивовижа».

Декан факультету іноземної філології Михайло Рошко: «У мене завжди однією з найбільших радостей були книги. І мені їх часто дарували. Виокремити якусь з усіх подарованих не можу, бо їх справді було дуже багато. А ще свого часу батьки подарували велосипед «Орльонок» — я його дуже чекав і дуже радів цьому подарунку».

Даруйте одне одному враження та позитивні емоції. Це те, чого усім нам тепер найбільше бракує і що будемо згадувати через роки.