Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності…

Ужгородський фотохудожник (ст. викладач УжНУ) нещодавно став лауреатом двох престижних міжнародних фотоконкурсів – New York Photography Awards 2022 (США) та Tokyo International Foto Awards 2022 (Японія), здобувши «срібло» у номінаціях «Люди/Культура»

0 231
Михайло Дорогович
Михайло Дорогович
Фотографія повинна бути чесною і справедливою. В оптичному знімку є правда. Все інше – фотообробка. З таким переконанням працює фотохудожник, старший викладач кафедри туризму УжНУ Михайло Дорогович. Міжнародне визнання йому приніс фотопроєкт «Погляд. Відомі та цікаві особистості Закарпаття», світлини для якого митець збирав і створював протягом 20 років. Чорно-білі фотографії закарпатців завоювали й продовжують здобувати призові місця у міжнародних конкурсах, як-от: ND Awards-2022, MonoVisions Photography Awards-2022, International Photography Awards -2022, Budapest International Foto Awards -2022, Tokyo International Foto Awards -2022 та інші.

Нещодавно пан Михайло презентував нову роботу – серію знімків «Культурний етнос Закарпаття». Проєкт, зреалізований у Закарпатському музеї архітектури та побуту, демонструє самобутність, характер жителів найзахіднішого регіону України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Світ побачив різні етнічні групи закарпатців у всьому багатстві автентики: від вишитих сорочок до хат. І вразився колоритом нашого краю. Закарпаття прозвучало голосно і гідно.

Фотопроєкт «Культурний етнос Закарпаття» вже виборов на двох престижних міжнародних фотоконкурсах – New York Photography Awards 2022 (США) та Tokyo International Foto Awards 2022 (Японія) – «срібло» у номінаціях «Люди/Культура».

В інтерв’ю Медіацентру фотохудожник Михайло Дорогович розповів про роботу над проєктом, значення для нього нагород і творчі плани.

  • Пане Михайле, найперше вітаємо Вас з нагородами! Розкажіть, будь ласка, як і коли виникла ідея створити фотопроєкт у скансені?

Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...– Ідея давня. І тому трохи зазнавала трансформації. Спочатку я хотів поїздити по Рахівщині, Міжгірщині й познімати там літніх людей, які ще живуть у старих хатах, де збереглися елементи отого давнього побуту. Але постало фінансове питання. Та й я розумів, що абсолютної автентичності не досягну, адже у людей в інтер’єрах є сучасні побутові речі, які мені заважатимуть, треба буде просити їх кудись прибрати. Одне слово, незручно і мені, і їм. Тоді я подумав: ми ж маємо музей народної архітектури та побуту зі справжніми хатами, колекцією автентичного одягу, людей, які належать до різних етнічних груп, то чому б не скористатися цим? Адже тоді фотографія буде максимально чесна, без фальші на всіх рівнях. Тож я звернувся до директора скансену, доцента кафедри археології, етнології та культурології УжНУ Василя Коцана з пропозицією посприяти втіленню задуму. Він радо погодився, за що йому дуже вдячний.

  • Хто допомагав Вам створювати цей проєкт ?

– Розумієте, цей проєкт – результат мого ентузіазму і людей, які його підтримали, погодилися за «дякую» приділити для нього свій час. Нас ніхто не фінансував, не допомагав. Робили все самі маленькою командою: Василь Коцан консультував мене, надавав локацію і одяг, писав тексти для підпису кожного фото; працівниці музею допомагали вдягати моделей і власне самі моделі. Все.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • До слова, про моделі. Як підшуковували людей? Серед них бачимо журналістів, туризмо-, краєзнавців…

– Моделей знаходив серед знайомих. Ті іноді на моє прохання приводили своїх, як-от Михайло Бабидорич запросив Андріану Гузак. Скажу, було складно. Люди не хотіли, боялися, соромилися, не розуміли про що це буде. Публічні особистості, до речі, легко йдуть на контакт, а з іншими – проблема. Та й мені були потрібні колоритні, «живі» обличчя, без гриму. А ще я хотів, щоб моделі справді мали стосунок до того чи того району. Наприклад, батько мого колеги по університету Олександра Коваля з Міжгірщини, тому я сфотографував його у хаті с. Рекіти у бойківському народному вбранні. Ми так і працювали: от знаходився хтось з Рахівського району, я телефонував Василю Коцану, він готував відповідну хату, одяг, і ми йшли знімати. Мені було важливо, щоб був колорит, адже це художній проєкт, художня фотографія.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • Як довго Ви працювали над фотопроєктом? Про що думали, знімаючи?

– Працювали з початку жовтня до кінця листопада. Потім стало дуже холодно, найперше – моделям, тому ми завершили. До речі, навесні хочу продовжити проєкт, відзняти інші етнічні групи. А потім зробити в Ужгороді виставку преміум-класу всіх робіт серії. Щоб люди приходили й насолоджувалися тим, що бачать.

Щодо думок… Боже, про що я лише тоді не думав (сміється. – Авт.). Насправді, найбільше мене хвилювали технічні моменти: як правильно зробити експозицію, композицію, виставити світло. У тих хатах дуже складні умови освітлення. Можна було просто все залити світлом, але ж це була б брехня. Ті люди так не жили. Мав бути рисунок світла. Через невеликий простір було складно скомпонувати кадр, щоб усе поміщалося: люди, одяг, інтер’єр. Тому треба було знайти правильний ракурс, продумати, промалювати всі моменти, щоб перед глядачем був живопис.

Розумієте, я працюю лише на одну фотографію. На кожній з локацій було 200–250 фотографій. Я вибрав – одну. Мені цікаво, щоб одне-однісіньке фото розповідало про все. Більше не потрібно.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • У Ваших фото відчувається атмосфера. Враження, ніби перед тобою на знімку не моделі, а реальні люди, які живуть саме отак.

– Мені хотілося такого ефекту. Думаючи над поданням, крім технічних моментів, згадав, що люди в ті часи перед камерою були дуже скуті, закомплексовані. Ніяких усмішок, емоцій. Фото як на документ. Тому мої моделі у таких позах. Це, як на мене, створило камерність. Подачу треба витримати, щоб знімок став живописом, а не просто фотографією.

  • З цієї серії, чи є світлина, яка Вам найбільше подобається і чому?

– Так, це перше фото з двома жінками (моделі – журналістки О. Штефаньо і Т. Когутич), яке, власне, і представляє весь проєкт. Для мене воно найсильніше у серії, тому я взяв його за основу, обкладинку. У ньому такий колорит, кольори дивовижні! А ця осінь за вікном! Слів замало, щоб передати, що я відчуваю, коли дивлюся на нього.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • А в принципі цей фотопроєкт вийшов таким, як Ви хотіли, чи, можливо, перевершив сподівання?

– Не повірите, але я не бачив його, коли починав. Хвилювався через це, бо не розумів, яким має бути кінцевий результат. Ця темрява у хатах спочатку збивала мене з пантелику… Я насолодився цією роботою. Але, чесно кажучи, і не думав, що вона здобуде таке визнання.

  • Крім Вашої майстерності, можливо, зіграло на руку й те, що Україна нині у світовому тренді. Цікаво все, що з нею пов’язано.

– Я теж про це думав. Але, наскільки я помітив, міжнародні фотоконкурси дуже поважають традиції, автентичність, колорит. Всі фото, які мають до цього стосунок, для них на першому місці. Якщо на шальки терезів покласти красиво сфотографовану дівчину (вдягнену чи ні) і світлину, на якій йдеться про етнічність, культуру, трагедію, то остання переважить. Розумієте, у США, Японії чи десь-інде наша автентика виглядає набагато цікавіше, ніж ми думаємо. Для нас це звичне, для них – нове. Вони захоплюються кольорами, предметами… Фотографія – це мистецтво вражати. Глядач повинен щось відчувати, коли дивиться на неї, думати над тим, що бачить, цікавитися, хто на ній. А якщо, глянувши на знімок, спитає фотографа, на яку камеру він знімав, значить, це не художник, а зануда.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • Ну про Михайла Дороговича так не скажуть😊. Якщо говоримо про нагороди, то що вони означають для Вас? Зрозуміло, крім того, що приносять відчуття морального задоволення.

– Вони мене надихають, дають поштовх працювати далі. Я розумію, що мої роботи цінні, що все недарма. За кордоном художників держава підтримує, фінансує проєкти, як мої. Їх експонують на постійній основі у музеях. Це правильно, адже йдеться про популяризацію країни, її культури, особистостей. А у нас на високому рівні це нікого не цікавить. Все тримається на особистому ентузіазмі митця, його фінансових можливостях, адже участь у конкурсі теж коштує грошей. Тож коли з-поміж багатьох сотень світлин відомих і невідомих фотографів з усіх куточків світу журі, у яке входять професіонали своєї справи, обирає твоє як одне з найкращих, – це радує, не дає падати духом.

Проте найголовніше у цих конкурсах інше: якщо фото виграє, то потім його возять на виставки у найкращі галереї світу. Тобто твою роботу побачить пів земної кулі. Ось чому престижно вигравати міжнародні конкурси. І це для мене найцінніше.
Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...

  • Світ побачив Закарпаття в етнічних строях, селянських хатах. Яким ще наш край Ви б хотіли показати людям? Про кого чи про що розповісти?

– Хочу влітку поїхати на Рахівщину і Міжгірщину у далекі села й познімати стареньких, ремісників. Там ще зберігся колорит, ще живі люди, у побуті яких немає нинішніх благ. Хочу зробити це, поки є де і з ким. Бо воно вже все на межі. Це має бути серія «живих» портретів з художнім акцентом. Фотографуватиму не лише в інтер’єрі, а й екстер’єрі: як вони набирають, несуть воду з колодязя, пораються біля худоби тощо. І обов’язково у дощову погоду, щоб мряка надворі, туман. Це потрібно не лише для художнього ефекту, а й для «правильного» світла. Воно у фотографії найголовніше. Я хочу показати сутність важкого життя горян, а це можна передати лише, коли є «правильне» світло. Як на картинах Володимира Микити (задумано. – Авт.). Оця похмурість на його полотнах, натруджені руки розповідають правду про життя цих людей.

Михайло Дорогович. Художник світла, правди, автентичності...У мене є відчуття, якщо я цього не зроблю, то ніхто не зробить. Тому поки є бажання, треба йти і втілювати задумане у життя. Маю надію, що завдяки таким проєктам люди усвідомлять цінність автентики, колориту і будуть берегти це, відновлювати. Розумієте, коли люди бачать щось красиве, вони починають тягнутися до нього. Просто треба показати, що ось це ніби старе і звичне насправді гарне, надзвичайно важливе, цінне. Тоді приходить усвідомлення, що треба поважати і берегти свою минувшину, бо це наше коріння. Куди ми без нього? Вірю, мені вдасться.

Розмовляла Галина Кришінець
Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.