Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

0 1 928
Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»
Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»
Книга життя Івана Юрійовича Коршинського, народного депутата України, доцента УжНУ, заслуженого лікаря України, голови Закарпатської крайової організації політичних в’язнів і репресованих, почесного громадянина міста Ужгорода, містить чимало таких сторінок, які сучасному поколінню зрозуміти важко. Від розповідей шкірою пробігає мороз. Стає ще страшніше через усвідомлення, що історія жахливого сталінського терору повторюється сьогодні. Не з такою, на щастя, силою, але знову ж таки з українцями за їхнє прагнення бути вільними.

Тяжке тавро «ворог народу» Іван Коршинський ніс із 17 років передусім через сміливі думки й учинки, які не вкладалися в рамки тоталітарної системи. Він знає, як це бути засудженим і приниженим за Україну, не з книжок. Сьогодні про таке приниження знають тисячі біженців з Криму і Донеччини, а також ті патріоти, які за єдине «Слава Україні!» зазнавали й зазнають численних ударів від сепаратистів.

Студентом Івану Юрійовичу довелося бути 14 років, із перервою на ГУЛАГ, згідно з вироком: «10 років суворих таборів і 5 років позбавлення прав». Його забрали другокурсником з медичного факультету УжНУ просто із занять. Зате після повернення з таборів його вже захищав набутий досвід у лікарні і навіть скальпель, адже безцінних знань і навичок здобув безпосередньо в таборі, допомагаючи хворим.

Іван Коршинський – єдиний народний депутат в університеті, якого обирав народ. Обирав передусім за врятовані життя, тисячі операцій, проведені за понад півстолітню лікарську діяльність. Не в останню чергу й завдяки участі у вихованні кількох поколінь лікарів, з якими довелося зустрічатися під час виборчої кампанії.

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

Під час розмови

Сьогодні понад усе любить проводити вільний час у своєму саду, де готовий розповідати історію кожного куща і дерева, вирощених дбайливими руками. Росте там і розлогий горіх Івана Чендея, посаджений письменником разом із дочками Івана Коршинського. Саме в цьому саду разом із коханою дружиною Марією щоліта проводять свій найкращий час у колі родини: трьох доньок з чоловіками та вісьмох онуків й онучок.

Історію свого життя Іван Юрійович описав, зокрема, у книзі «Скальпелем і пером». Тут зібрані факти, події, роздуми крізь призму преси. Тому наше інтерв’ю – лише штрихи до багатогранного портрета лікаря-хірурга, громадського діяча Івана Коршинського, бо насправді історій і спогадів назбирається ще не на одну книгу.

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

  • Як людина, яка стала жертвою однієї з найстрашніших систем, якою бачите сучасну Україну, як оцінюєте те, що нині відбувається?

– Робити якісь висновки з діяльності наших владних структур зарано – усе це наслідки господарювання попередників. Тому осуджувати теперішній уряд я не поспішав би. Сьогодні перед ними велике завдання: вивести Україну з цієї глибокої кризи – духовної, соціально-політичної, культурної, просвітницької, а це важко.

Але я все життя був оптимістом і сьогодні ним залишаюся. Все буде гаразд, хоча й не відразу. Треба боротися. Іще довго. Вірю: Бог збереже мир і незалежність України. Сьогодні є сподівання, що й у гарячих точках нашої країни люди зрозуміють: немає іншого виходу, як миритися і спільно будувати Україну. Очевидно, потрібно робити все, аби більше не допускати до влади людей недоброзичливих, злодіїв, бандитів, олігархів, лжепатріотів, які думають насамперед про свої інтереси, а не про народ і державу. Як тільки запанує мир і стане безпечною незалежність, треба працювати передусім над духовністю.

  • Як ставитеся до розмов про те, що колись Україні подарували незалежність, тому сьогодні її потрібно відстоювати?

– Україна віками боролася за незалежність! Головна причина сторіч бездержавності – багатства України. Ось чому вона постійно зазнавала й продовжує зазнавати втручань.

  • Сьогодні вкотре говорять про автономію краю. Вас не турбує це питання?

– Турбує, але не думаю, що вона потрібна.

НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ТАКУ ДУМКУ: ЧИ РОЗКАЖУ Я КОМУСЬ КОЛИ-НЕБУДЬ, ЩО З НАМИ КОЇЛИ?

  • Ви немало страждали через свою патріотичну позицію. Чи пригадуєте відчуття під час першого арешту?

 

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

– Звичайно, пригадую, але для мене цей арешт не був несподіваним. Трохи передісторії: у першій половині 1945 року на Закарпатті розпочалася організована національно-визвольна боротьба, керована новоствореним у Хусті проводом ОУН зі штаб-квартирою у Буштині. Центр боротьби зосередився переважно на теренах Хустського та Тячівського районів (тоді ще округів). Керівництво проводу спілкувалося й спрацьовувалося з керівництвом галицького підпілля.

 

Уже з самого початку 1945 року в процес визвольної боротьби активно долучилися студенти Хустської гімназії, серед яких я був не останнім. Коли почалися арешти, мені теж запропонували тікати за кордон, проте я не погодився. Отже, мусив припускати, що загроза нависає.

На жаль, згаданий спротив закінчився для її учасників трагічно. Одні загинули в нерівній боротьбі за незалежність України, інших засудили після арешту до найвищої кари – страти, а переважну частину відправили на тривалі терміни в табори горезвісного ГУЛАГу. Лише декому пощастило податися за кордон. Повернуся до мого першого арешту.

Що я міг відчувати, коли мене, 17-річного, серед ночі заарештували в домі переляканих батьків, коли з Буштина перевели в тюрму до Хуста, причому в камеру, де стіни були закривавлені. Три дні тримали там із нічними допитами. Вже через багато років я дізнався, що то була камера, у якій свого часу розстрілювали людей. Потім мене відвезли до Ужгорода, де 5 тижнів тримали в карцері. Крім залізного ліжка без матраца, там не було нічого. Двічі на день давали щось поїсти. А що коїлося протягом тих п’яти тижнів… Сьогодні це вже відомо багатьом з архівів наших справ.

Після карцеру мене перевели до камери, де перебувало 12 осіб. Я був дуже ослаблений. Один угорець, розмовляючи з іншим (думали, я не розумію), промовив: «Дивися на цього хлопця. То чистий мрець». Через 9 тижнів мене випустили – не могли довести вини.

Але через три роки арештували повторно разом зі ще чотирма односельцями – випускниками Великобичківської СШ. Тепер уже всіх нас засудили на різні терміни: чотирьох – на 10 років суворого режиму та 5 років позбавлення прав, одному дали аж 25 років. До речі, всі ми були студентами вишів: І. Андришин, С. Васько, Й. Ягнюк і я – з УжДУ, а П. Тракслер – зі Львівського поліграфічного інституту. Через 7 років звільнили умовно достроково, з позбавленням прав, невійськовозобов’язаним.

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»Вдруге мене арештували з другого курсу медичного факультету – на занятті з фізіології. Викладачка не хотіла мене відпустити з аудиторії, але підійшов секретар парткому факультету, щось їй шепнув, після чого вона подивилася на мене й сказала: «Ідіть, Коршинський». Через роки, вже доцентом університету, я розговорився з цією викладачкою про колишні часи. Запитав її: «А у вас із занять нікого не забирали?» – «Так, забирали», – відповіла вона й почала описувати той випадок. Питаю: «А я не схожий на того студента?». Вона глянула на мене схвильовано: «Ваня, та то ти був?» (Сміється).

Мені нема чого таїти, тому що вся моя справа в архівах перебуває донині. Приємно, що вона доступна. Відомий журналіст Михайло Бабидорич колись розпочав розглядати мою справу. Спочатку я йому не довіряв. Але потім Михайло Іванович переконав мене своїми статтями, що він людина з великої букви. Звичайно, мусив служити і тій владі, але поміж тим робив дуже багато добрих справ.

  • Чого найважливішого навчили Вас роки перебування у ГУЛАГу?

– Думаю, людяності. Склалося так, що в таборі почав я працювати у каменоломні. Якраз у день мого народження – 5 червня – спустився в шахту лікар (як потім з’ясувалося, професор, академік, колишній директор психоневрологічного інституту в Будапешті Йосип Червені) і почав шукати студента із Закарпаття. Йому показали на мене. Підійшов і спитав, чи розмовляю угорською і чи хотів би працювати в лікарні. Я відповів угорською: «Про це мрію». А сам подумав: «Якщо не вирвуся звідси, довго не протягну». Я був у такому стані, що, коли йшов до каменоломні через сопку, вітер хитав мною. Ніколи не забуду тодішню свою думку: чи розкажу комусь коли-небудь, що з нами коїли?

Спогадів, звичайно, багато… Пригадується, як після купання в імпровізованій бані завели нас до бічної кімнати одягатися. Нашого одягу там уже не було. Кожен шукав собі щось на себе. Знайшов собі куфайку з дірками в кількох місцях зі слідами від крові. Питаю в сусіда: «Що це таке?» – «Куфайки з фронту», – відповідає. Можна собі уявити, як ми виглядали в такому одязі та ще й з номерами.

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

У 1990-му році на моє запрошення надіслали відповідь, що я реабілітований ще 1955-го. Але якби це було так, то не довелося б продовжувати навчання аж у Вітебську, бо ні в Ужгороді, ні у Львові зі мною не хотіли навіть розмовляти. А допоміг мені Сергій Олексійович Колесников, колишній заступник міністра охорони здоров’я СРСР, чудова людина, під керівництвом і опікою якого я працював у хірургічному відділенні табору впродовж довгих років. Він таки домігся, що мене поновили на 2-му курсі Вітебського медінституту (Білорусія). На той час Сергій Олексійович теж уже був звільнений з ув’язнення і працював директором Інституту серцево-судинної хірургії АМН у Москві.

Згодом мені вдалося перевестися в УжДУ. Дозвіл довелося просити в самого міністра освіти. Його помічник дві години готував мене, як треба звертатися з проханням. А міністр виявився дуже розумною, благородною людиною. Каже мені: «Ви краще розкажіть, як жили в таборі…». Поспівчував, сказав описати все у секретарки, додавши дещо з автобіографії. З дозволом на переведення, звичайно, я повернувся до рідного міста дуже щасливий.

Вступати до аспірантури запропонував мені професор Олександр Васильович Фединець. Працював я над дисертацією на кафедрі госпітальної хірургії та в Інституті серцево-судинної хірургії, керованому Сергієм Колесніковим у Москві. Тема дисертації: «Клініка і діагностика аневризму грудної аорти у світлі хірургічного лікування».

Захиститися пощастило вчасно, а це дало мені право обіймати на кафедрі посаду аспіранта. Я переконаний, що в житті Бог послав мені цих двох корифеїв хірургії – людей мудрих, справедливих, безкомпромісних, але й строгих. Це професор Сергій Колесніков і Олександр Фединець.

Я не пригадую випадку, аби вони комусь у чомусь відмовили, аби робили різниці між хворими – бідними чи багатими, залежно від національності, релігії чи якихось інших ознак. Зрозуміло, що старався брати з них приклад. Доки буду жити, згадуватиму про них удячно.

ХВОРОГО ПОТРІБНО ЛЮБИТИ, ТОДІ Й МЕДИЦИНА БУДЕ ЩАСТЯМ

  • Як обирали професію лікаря? Чи не виникало бажання змінити її?

– Було мені сім чи вісім років. Матері вночі стало погано. Батько привів лікаря, який поставив мамі діагноз – апендицит – і відвіз у лікарню. Ми, діти, не спали всю ніч. На щастя, апендициту у неї не виявили. Тієї ночі у мене виникла мрія стати лікарем. Але хірургом бути не збирався. Однак Сергій Колесников організував велике хірургічне відділення для спецтабору і збирав колектив. Тоді лікар Йосип Червені, який дружив з ним, запропонував і мене професору Колесникову. Я довго вагався через його строгість. Але згодом погодився, став його асистентом – подружилися на все життя.

  • Чого Ви навчали своїх студентів насамперед?

 

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

Іван Коршинський

– Любити хворого, бути до нього милосердним. Якщо полюбиш – медицина буде щастям. Коли я йшов на роботу, діти мої – троє дочок – ще спали, а приходив, коли вони вже спали. Якщо в мене був поганий настрій, я йшов між хворих – настрій миттєво поліпшувався. Мені здається, вони відчували, що я їх люблю, що хочу допомогти. Не уявляю такого, аби, йдучи додому, я ще раз не обійшов своїх хворих.

 

  • Які проблеми сучасної медицини сьогодні найактуальніші?

– Вважаю, нам якомога скоріше потрібно організувати страхову медицину. Будучи керівником комітету охорони здоров’я, материнства і дитинства у Верховній Раді, я неодноразово звертався з цією проблемою до парламенту й до Міністерства охорони здоров’я. Однак і тоді на перешкоді була фінансова ситуація в державі. Треба на вищий рівень поставити сімейну медицину, а також краще фінансувати науку, бо без неї ще десятиліттями будемо сидіти на місці.

Я ЗАВЖДИ БУВ СМІЛИВИЙ, КОЛИ ВІДЧУВАВ МИЛІСТЬ БОЖУ

  • Під час ув’язнення спілкувалися з майбутньою дружиною?

Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

– Так склалося, що майже з дитинства знайомий зі своєю дружиною. Коли перебував у таборі, лише вона й мама писали мені. На жаль, це їй нашкодило. Мої «друзі» донесли, що вона листується з «ворогом народу», змусили її виступити на комсомольських зборах, зрозуміло, з метою виключення. На щастя, з нею в одній підгрупі займався колишній партизан, він же секретар парткому Львівського лісотехнічного інституту. Він і врятував її від виключення. Через 10 років я мав нагоду подякувати цій доброзичливій людині на прізвище Нікануров за його благородний учинок.

  • Чого сьогодні найбільше боїтеся в житті?

– Бога. Але лише тоді боюся, коли відчуваю, що не виконую його заповідей. А коли відчуваю, що роблю добрі справи, то не боюся нічого. У моїй книзі описаний такий момент: 17-річного хлопця повели до начальника слідчого відділу підполковника Аксьонова. Той переглядає справу і каже:

– Якщо хоч тепер зізнаєшся у своїх провинах, а ми про тебе все знаємо, то, може, тебе і відпустимо. Якщо ні – тобі світить Сибір.

Хлопець на це відповів:
– Це від вас не залежить.
– А від кого залежить?
– Від Бога.
– Як це розуміти?
– А так: яку думку Він пошле вам, так і вчините.

Мій слідчий Зудов нахилився над здивованим начальником і каже: «Товаришу підполковнику, він фанатик». А що я міг робити сам у камері, аби не з’їхати з глузду, – співав, молився. Я завжди був сміливий, коли відчував милість Божу. Дивним здається, але більш ніж через півстоліття підполковник Аксьонов попросив у мене вибачення.

  • У чому сьогодні вбачаєте сенс життя?

– Я виріс у такому середовищі, де переважна частина людей намагалася робити добрі справи. Цьому сприяла церква, пласт, просвіта, добрі звичаї тощо. Таке виховання допомагало втіленню щирого патріотизму і любові до Бога. Якщо дотримуватися цих засад, вважаю, можна наблизитися до царства на землі. У свої під 90 років я в цьому переконався. Отже, і сьогодні сенс життя вбачаю у служінні Богові, Батьківщині, родині, близьким.

Звучить дивно, але додам: крім любові, найбільше задоволення відчуваєш, коли робиш людині добро без її відома. Хто потаємно робить добро, той більший від Мойсея, сказано у Біблії.

Наталія Каралкіна
Фото Роберта Паппа

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.