Іван Коршинський: «Запанує мир, стане безпечною незалежність – треба працювати над духовністю»

Тяжке тавро «ворог народу» Іван Коршинський ніс із 17 років передусім через сміливі думки й учинки, які не вкладалися в рамки тоталітарної системи. Він знає, як це бути засудженим і приниженим за Україну, не з книжок. Сьогодні про таке приниження знають тисячі біженців з Криму і Донеччини, а також ті патріоти, які за єдине «Слава Україні!» зазнавали й зазнають численних ударів від сепаратистів.

Студентом Івану Юрійовичу довелося бути 14 років, із перервою на ГУЛАГ, згідно з вироком: «10 років суворих таборів і 5 років позбавлення прав». Його забрали другокурсником з медичного факультету УжНУ просто із занять. Зате після повернення з таборів його вже захищав набутий досвід у лікарні і навіть скальпель, адже безцінних знань і навичок здобув безпосередньо в таборі, допомагаючи хворим.

Іван Коршинський – єдиний народний депутат в університеті, якого обирав народ. Обирав передусім за врятовані життя, тисячі операцій, проведені за понад півстолітню лікарську діяльність. Не в останню чергу й завдяки участі у вихованні кількох поколінь лікарів, з якими довелося зустрічатися під час виборчої кампанії.

Сьогодні понад усе любить проводити вільний час у своєму саду, де готовий розповідати історію кожного куща і дерева, вирощених дбайливими руками. Росте там і розлогий горіх Івана Чендея, посаджений письменником разом із дочками Івана Коршинського. Саме в цьому саду разом із коханою дружиною Марією щоліта проводять свій найкращий час у колі родини: трьох доньок з чоловіками та вісьмох онуків й онучок.

Історію свого життя Іван Юрійович описав, зокрема, у книзі «Скальпелем і пером». Тут зібрані факти, події, роздуми крізь призму преси. Тому наше інтерв’ю – лише штрихи до багатогранного портрета лікаря-хірурга, громадського діяча Івана Коршинського, бо насправді історій і спогадів назбирається ще не на одну книгу.

• Як людина, яка стала жертвою однієї з найстрашніших систем, якою бачите сучасну Україну, як оцінюєте те, що нині відбувається?

– Робити якісь висновки з діяльності наших владних структур зарано – усе це наслідки господарювання попередників. Тому осуджувати теперішній уряд я не поспішав би. Сьогодні перед ними велике завдання: вивести Україну з цієї глибокої кризи – духовної, соціально-політичної, культурної, просвітницької, а це важко.

Але я все життя був оптимістом і сьогодні ним залишаюся. Все буде гаразд, хоча й не відразу. Треба боротися. Іще довго. Вірю: Бог збереже мир і незалежність України. Сьогодні є сподівання, що й у гарячих точках нашої країни люди зрозуміють: немає іншого виходу, як миритися і спільно будувати Україну. Очевидно, потрібно робити все, аби більше не допускати до влади людей недоброзичливих, злодіїв, бандитів, олігархів, лжепатріотів, які думають насамперед про свої інтереси, а не про народ і державу. Як тільки запанує мир і стане безпечною незалежність, треба працювати передусім над духовністю.

• Як ставитеся до розмов про те, що колись Україні подарували незалежність, тому сьогодні її потрібно відстоювати?

– Україна віками боролася за незалежність! Головна причина сторіч бездержавності – багатства України. Ось чому вона постійно зазнавала й продовжує зазнавати втручань.

• Сьогодні вкотре говорять про автономію краю. Вас не турбує це питання?

– Турбує, але не думаю, що вона потрібна.

НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ТАКУ ДУМКУ: ЧИ РОЗКАЖУ Я КОМУСЬ КОЛИ-НЕБУДЬ, ЩО З НАМИ КОЇЛИ?

• Ви немало страждали через свою патріотичну позицію. Чи пригадуєте відчуття під час першого арешту?

– Звичайно, пригадую, але для мене цей арешт не був несподіваним. Трохи передісторії: у першій половині 1945 року на Закарпатті розпочалася організована національно-визвольна боротьба, керована новоствореним у Хусті проводом ОУН зі штаб-квартирою у Буштині. Центр боротьби зосередився переважно на теренах Хустського та Тячівського районів (тоді ще округів). Керівництво проводу спілкувалося й спрацьовувалося з керівництвом галицького підпілля.

Уже з самого початку 1945 року в процес визвольної боротьби активно долучилися студенти Хустської гімназії, серед яких я був не останнім. Коли почалися арешти, мені теж запропонували тікати за кордон, проте я не погодився. Отже, мусив припускати, що загроза нависає.

На жаль, згаданий спротив закінчився для її учасників трагічно. Одні загинули в нерівній боротьбі за незалежність України, інших засудили після арешту до найвищої кари – страти, а переважну частину відправили на тривалі терміни в табори горезвісного ГУЛАГу. Лише декому пощастило податися за кордон. Повернуся до мого першого арешту.

Що я міг відчувати, коли мене, 17-річного, серед ночі заарештували в домі переляканих батьків, коли з Буштина перевели в тюрму до Хуста, причому в камеру, де стіни були закривавлені. Три дні тримали там із нічними допитами. Вже через багато років я дізнався, що то була камера, у якій свого часу розстрілювали людей. Потім мене відвезли до Ужгорода, де 5 тижнів тримали в карцері. Крім залізного ліжка без матраца, там не було нічого. Двічі на день давали щось поїсти. А що коїлося протягом тих п’яти тижнів… Сьогодні це вже відомо багатьом з архівів наших справ.

Після карцеру мене перевели до камери, де перебувало 12 осіб. Я був дуже ослаблений. Один угорець, розмовляючи з іншим (думали, я не розумію), промовив: «Дивися на цього хлопця. То чистий мрець». Через 9 тижнів мене випустили – не могли довести вини.

Але через три роки арештували повторно разом зі ще чотирма односельцями – випускниками Великобичківської СШ. Тепер уже всіх нас засудили на різні терміни: чотирьох – на 10 років суворого режиму та 5 років позбавлення прав, одному дали аж 25 років. До речі, всі ми були студентами вишів: І. Андришин, С. Васько, Й. Ягнюк і я – з УжДУ, а П. Тракслер – зі Львівського поліграфічного інституту. Через 7 років звільнили умовно достроково, з позбавленням прав, невійськовозобов’язаним.

Вдруге мене арештували з другого курсу медичного факультету – на занятті з фізіології. Викладачка не хотіла мене відпустити з аудиторії, але підійшов секретар парткому факультету, щось їй шепнув, після чого вона подивилася на мене й сказала: «Ідіть, Коршинський». Через роки, вже доцентом університету, я розговорився з цією викладачкою про колишні часи. Запитав її: «А у вас із занять нікого не забирали?» – «Так, забирали», – відповіла вона й почала описувати той випадок. Питаю: «А я не схожий на того студента?». Вона глянула на мене схвильовано: «Ваня, та то ти був?» (Сміється).

Мені нема чого таїти, тому що вся моя справа в архівах перебуває донині. Приємно, що вона доступна. Відомий журналіст Михайло Бабидорич колись розпочав розглядати мою справу. Спочатку я йому не довіряв. Але потім Михайло Іванович переконав мене своїми статтями, що він людина з великої букви. Звичайно, мусив служити і тій владі, але поміж тим робив дуже багато добрих справ.

• Чого найважливішого навчили Вас роки перебування у ГУЛАГу?

– Думаю, людяності. Склалося так, що в таборі почав я працювати у каменоломні. Якраз у день мого народження – 5 червня – спустився в шахту лікар (як потім з’ясувалося, професор, академік, колишній директор психоневрологічного інституту в Будапешті Йосип Червені) і почав шукати студента із Закарпаття. Йому показали на мене. Підійшов і спитав, чи розмовляю угорською і чи хотів би працювати в лікарні. Я відповів угорською: «Про це мрію». А сам подумав: «Якщо не вирвуся звідси, довго не протягну». Я був у такому стані, що, коли йшов до каменоломні через сопку, вітер хитав мною. Ніколи не забуду тодішню свою думку: чи розкажу комусь коли-небудь, що з нами коїли?

Спогадів, звичайно, багато… Пригадується, як після купання в імпровізованій бані завели нас до бічної кімнати одягатися. Нашого одягу там уже не було. Кожен шукав собі щось на себе. Знайшов собі куфайку з дірками в кількох місцях зі слідами від крові. Питаю в сусіда: «Що це таке?» – «Куфайки з фронту», – відповідає. Можна собі уявити, як ми виглядали в такому одязі та ще й з номерами.

У 1990-му році на моє запрошення надіслали відповідь, що я реабілітований ще 1955-го. Але якби це було так, то не довелося б продовжувати навчання аж у Вітебську, бо ні в Ужгороді, ні у Львові зі мною не хотіли навіть розмовляти. А допоміг мені Сергій Олексійович Колесников, колишній заступник міністра охорони здоров’я СРСР, чудова людина, під керівництвом і опікою якого я працював у хірургічному відділенні табору впродовж довгих років. Він таки домігся, що мене поновили на 2-му курсі Вітебського медінституту (Білорусія). На той час Сергій Олексійович теж уже був звільнений з ув’язнення і працював директором Інституту серцево-судинної хірургії АМН у Москві.

Згодом мені вдалося перевестися в УжДУ. Дозвіл довелося просити в самого міністра освіти. Його помічник дві години готував мене, як треба звертатися з проханням. А міністр виявився дуже розумною, благородною людиною. Каже мені: «Ви краще розкажіть, як жили в таборі…». Поспівчував, сказав описати все у секретарки, додавши дещо з автобіографії. З дозволом на переведення, звичайно, я повернувся до рідного міста дуже щасливий.

Вступати до аспірантури запропонував мені професор Олександр Васильович Фединець. Працював я над дисертацією на кафедрі госпітальної хірургії та в Інституті серцево-судинної хірургії, керованому Сергієм Колесніковим у Москві. Тема дисертації: «Клініка і діагностика аневризму грудної аорти у світлі хірургічного лікування».

Захиститися пощастило вчасно, а це дало мені право обіймати на кафедрі посаду аспіранта. Я переконаний, що в житті Бог послав мені цих двох корифеїв хірургії – людей мудрих, справедливих, безкомпромісних, але й строгих. Це професор Сергій Колесніков і Олександр Фединець.

Я не пригадую випадку, аби вони комусь у чомусь відмовили, аби робили різниці між хворими – бідними чи багатими, залежно від національності, релігії чи якихось інших ознак. Зрозуміло, що старався брати з них приклад. Доки буду жити, згадуватиму про них удячно.

ХВОРОГО ПОТРІБНО ЛЮБИТИ, ТОДІ Й МЕДИЦИНА БУДЕ ЩАСТЯМ

• Як обирали професію лікаря? Чи не виникало бажання змінити її?

– Було мені сім чи вісім років. Матері вночі стало погано. Батько привів лікаря, який поставив мамі діагноз – апендицит – і відвіз у лікарню. Ми, діти, не спали всю ніч. На щастя, апендициту у неї не виявили. Тієї ночі у мене виникла мрія стати лікарем. Але хірургом бути не збирався. Однак Сергій Колесников організував велике хірургічне відділення для спецтабору і збирав колектив. Тоді лікар Йосип Червені, який дружив з ним, запропонував і мене професору Колесникову. Я довго вагався через його строгість. Але згодом погодився, став його асистентом – подружилися на все життя.

• Чого Ви навчали своїх студентів насамперед?

– Любити хворого, бути до нього милосердним. Якщо полюбиш – медицина буде щастям. Коли я йшов на роботу, діти мої – троє дочок – ще спали, а приходив, коли вони вже спали. Якщо в мене був поганий настрій, я йшов між хворих – настрій миттєво поліпшувався. Мені здається, вони відчували, що я їх люблю, що хочу допомогти. Не уявляю такого, аби, йдучи додому, я ще раз не обійшов своїх хворих.

• Які проблеми сучасної медицини сьогодні найактуальніші?

– Вважаю, нам якомога скоріше потрібно організувати страхову медицину. Будучи керівником комітету охорони здоров’я, материнства і дитинства у Верховній Раді, я неодноразово звертався з цією проблемою до парламенту й до Міністерства охорони здоров’я. Однак і тоді на перешкоді була фінансова ситуація в державі. Треба на вищий рівень поставити сімейну медицину, а також краще фінансувати науку, бо без неї ще десятиліттями будемо сидіти на місці.

Я ЗАВЖДИ БУВ СМІЛИВИЙ, КОЛИ ВІДЧУВАВ МИЛІСТЬ БОЖУ

• Під час ув’язнення спілкувалися з майбутньою дружиною?

– Так склалося, що майже з дитинства знайомий зі своєю дружиною. Коли перебував у таборі, лише вона й мама писали мені. На жаль, це їй нашкодило. Мої «друзі» донесли, що вона листується з «ворогом народу», змусили її виступити на комсомольських зборах, зрозуміло, з метою виключення. На щастя, з нею в одній підгрупі займався колишній партизан, він же секретар парткому Львівського лісотехнічного інституту. Він і врятував її від виключення. Через 10 років я мав нагоду подякувати цій доброзичливій людині на прізвище Нікануров за його благородний учинок.

• Чого сьогодні найбільше боїтеся в житті?

– Бога. Але лише тоді боюся, коли відчуваю, що не виконую його заповідей. А коли відчуваю, що роблю добрі справи, то не боюся нічого. У моїй книзі описаний такий момент: 17-річного хлопця повели до начальника слідчого відділу підполковника Аксьонова. Той переглядає справу і каже:

– Якщо хоч тепер зізнаєшся у своїх провинах, а ми про тебе все знаємо, то, може, тебе і відпустимо. Якщо ні – тобі світить Сибір.

Хлопець на це відповів:
– Це від вас не залежить.
– А від кого залежить?
– Від Бога.
– Як це розуміти?
– А так: яку думку Він пошле вам, так і вчините.

Мій слідчий Зудов нахилився над здивованим начальником і каже: «Товаришу підполковнику, він фанатик». А що я міг робити сам у камері, аби не з’їхати з глузду, – співав, молився. Я завжди був сміливий, коли відчував милість Божу. Дивним здається, але більш ніж через півстоліття підполковник Аксьонов попросив у мене вибачення.

• У чому сьогодні вбачаєте сенс життя?

– Я виріс у такому середовищі, де переважна частина людей намагалася робити добрі справи. Цьому сприяла церква, пласт, просвіта, добрі звичаї тощо. Таке виховання допомагало втіленню щирого патріотизму і любові до Бога. Якщо дотримуватися цих засад, вважаю, можна наблизитися до царства на землі. У свої під 90 років я в цьому переконався. Отже, і сьогодні сенс життя вбачаю у служінні Богові, Батьківщині, родині, близьким.

Звучить дивно, але додам: крім любові, найбільше задоволення відчуваєш, коли робиш людині добро без її відома. Хто потаємно робить добро, той більший від Мойсея, сказано у Біблії.