Петро Манько: Усмішка, що світила навіть на війні…

Петро народився 30 вересня 1996 року у селі Свобода на Берегівщині. З дитинства був спокійним, відповідальним і завжди веселим, усміхненим. «Він, як народився, мав на обличчі усмішку. Тому я його Сонечком назвала. Які б складнощі у його житті не траплялися, Петрик не впадав у зажуру, завжди був позитивний, – каже мама Василина Іванівна. – Ми з ним були дуже близькі, могли обговорювати все на світі. Він розраджував мене, коли траплялися якісь неприємності, зі старших класів ішов підробляти, щоб фінансово помагати, як була скрута. Звичайно, тих грошей я не брала. Постійно мені повторював: «Мамулько, все буде добре, просто треба перетерпіти». Навіть перебуваючи на фронті». А ще хлопець вирізнявся акуратністю, любов’ю до порядку, куховарства. В останньому часом перевершував навіть маму.

Вчитися Петро любив. Та найбільше часу в шкільні роки віддавав своєму захопленню – грі у футбол. Мріяв займатися професійно, стати тренером. Але для цього хлопця треба було відвозити до міста, оплачувати гурток. Таких можливостей родина не мала. Тож займався наполегливо самостійно. І ніколи ні на що не скаржився.

Після закінчення школи Петро подав документи на географічний і хімічний факультети. На останній вступив на держзамовлення, тому обрав цей підрозділ УжНУ. У навчанні найбільше йому подобалася експериментальна частина, досліди. Він любив розуміти взаємозв’язок речей, а не просто зазубрювати, пригадує доцентка кафедри аналітичної хімії, заступниця декана з виховної роботи ННІ хімії та екології Василина Русин. «З курсу Петра розпочалася моя взаємодія зі студентами. Я тоді працювала інженером кафедри, допомагала юним хімікам у виконанні лабораторних робіт, тож бачила, як працює Петро. Завжди старанний, уважний. Він був настільки справедливий і чесний, що ніколи не випрошував собі кращих оцінок. Не вмів хитрувати, як це буває у студентів, щоб підвищити бал. Завжди казав: «Мені достатньо того, що я заслужив». Не часто викладачам випадає таке чути. Мені Петро запам’ятався як надзвичайно щира, порядна, толерантна і сонячна людина. Завжди всміхався, навіть якщо у самого настрій був кепський. Оця його усмішка і доброта підбадьорювала, тримала весь курс. Таким Петро назавжди залишиться у наших спогадах. Доземний уклін батькам за такого сина», – каже Василина Михайлівна.

Серед однокурсників хлопець знайшов і справжнього друга – Йожефа Галушкая. «Петро був другом у найправдивішому, найглибшому значенні цього слова. З тієї породи людей, які якщо приходять у твоє життя, то в ньому і залишаються, навіть коли фізично відсутні. Він у кожному бачив цінність. Вмів вивищити людину навіть у її власних очах. Завжди усміхнений. Великої фізичної сили і дуже доброї душі. Кілька хвилин спілкування з ним – і ти геть в іншому настрої. Завжди багато давав іншим й інтелектуально, й емоційно, ніколи не чекаючи чогось натомість, – розповідає чоловік. – Любив спілкуватися в малих компаніях, коли можна про щось відверто поговорити, обожнював грати у футбол, прагнув бути в добрій фізичній формі. А ще – полюбляв смачно попоїсти 😊. Дуже тішився, коли ласував домашніми стравами».

Мав Петро мрію, про яку часто говорив з другом: «Він дуже хотів сім’ю. Сподівався мати сина-футболіста, виховати з нього ще одного Шевченка. Казав, буде його менеджером. Ми з ним часто про це говорили, жартували. Хто ж знав, що воно отак станеться… Прийняти факт, що його вже нема, я не можу досі».

Після закінчення бакалаврату хімічного факультету у 2017 році Петро Манько почав працювати на заводі «Flex» у Мукачеві. Там йому не сподобалося, тому перейшов на «Jabil» в Ужгороді. У 2020 році через проблеми із зором звільняється і починає їздити з молодшим братом за кордон на заробітки. Як пригадує Йожеф Галушкай, чоловік хотів зібрати грошей на власне житло. В Україну Петро повернувся незадовго до початку великої війни – мав певні проблеми зі здоров’ям.

Тим, що діється в Україні, чоловік дуже переймався. «У нас багато хлопців з громади служить, хтось іще з 2014 року. Може, тому й не боявся мобілізації. Казав, якщо заберуть мене, значить – так має бути. “Тікати, ховатися дома не стану. Служитиму як інші. Їх Бог береже і мене буде”. Я часто думаю, що, напевно, син і сам хотів іти воювати, але знав, якою буде моя реакція, тому нічого не казав», – ділиться мама.

Петра Манька мобілізували 30 травня 2024 року в Берегові. А вже 1 червня чоловік разом з іншими був у Львові на розподільчому пункті. Там високого, міцного Петра помітив і його єдиного забрав на вишкіл представник Житомирського 199-го навчального центру десантно-штурмових військ. «У селі мені казали, радій, що твій син потрапив в елітний підрозділ. Всіх же просто направляють у піхоту. Я пишалася, звичайно, але й розуміла, що це означає, – пригадує Василина Іванівна. – Два місяці їх інтенсивно навчали, постійно ходили в повному екіпіруванні на полігон, стрибали з парашутом. Останнє йому страх як сподобалося. Позитивні емоції переповнювали сина. Пишався, що не мав страху. Через безупинні тривоги ці хлопці майже не спали. Фізично було надзвичайно тяжко, та він ніколи не скаржився. Казав, усе добре. Допоки я не побачила після півтора місяця вишколу його зовсім сиве волосся. У той момент я точно зрозуміла оте «добре». А він тоді поголив голову, щоб я не бачила і нічого не питала. Мовляв, спекотно дуже, тож вони з побратимами голять голови. Про останніх дуже тепло відгукувався. У них там справжнє братерство було, коли і їжею домашньою діляться, і медикаменти за потреби побратиму купують, і морально підтримують».

Після вишколу 21 липня Петро потрапив у 82-у окрему десантно-штурмову бригаду, де обрав фах кулеметника-навідника. Дуже цим пишався. Знову почалося інтенсивне навчання: поводження з різними видами зброї, тактична медицина… Власне, це була бойова підготовка з кількох рівнів, максимально наближена до реальних бойових дій. Хлопцям казали прямо: «Вас чекають дуже важкі випробування». Такий вишкіл витримували не всі: після кожного рівня хтось ішов. У Петра виходило все і завжди, був одним із найкращих. Розповідав матері, як його хвалять за вдатність, розум. «Казав, мамо, ви будете мною пишатися. Петрик старався, бо хотів приносити користь своїм побратимам, відігравати якусь роль у підрозділі, а не просто бути там. Єдине, просив молитися за нього. Сам був побожною людиною. Вірив, що Господь його вбереже…»

У кінці липня на початку серпня підрозділ Петра базувався у лісах Сумщини, як уже потім стало зрозуміло. Сам воїн майже нічого близьким не розповідав. «Якось лише повідомив, що до них постійно прибувають нові хлопці з інших бригад. Куди будуть іти – не казав, заспокоював нас. Ясно, що їм заборонили. Я зрозуміла, що затівається щось дуже масштабне, коли син сказав, що до них приїжджав головнокомандувач О. Сирський. Поговорив, зробив селфі, побажав удачі. Тоді відчула: добра тут не буде», – пригадує Василина Іванівна.

6 серпня Петро написав матері, що вони готуються виїжджати на завдання. Просив не хвилюватися, попередив, що не буде зв’язку і сказав, що дуже любить.

Воїн не виходив на зв’язок понад тиждень. Рідні розуміли: щось не так. Закралася і все більше підтверджувалася підозра про участь чоловіка у Курській операції, про яку тоді говорили всі медіа. Лише через тиждень стало відомо: Петро Манько загинув 14 серпня 2024 року під час штурмових дій на Курщині.

Родина про загибель внука, сина і брата дізналася 18 серпня, коли з цією звісткою у їхній дім прийшов староста громади. Прощалися з Героєм 20 серпня на його малій батьківщині.

Посмертно Петра Манька нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Мого сина вже тиждень серед живих не було, а я до церкви ходила свічки за здоров’я палити… Розумієте, 2,5 місяці – і моєї дитини не стало. Навіть не рік. Я так чекала, що Петрик приїде у відпустку, побачу його наживо у військовій формі, натішуся ним! А воно он як склалося. Чи вартувала Курщина тих втрат, яких ми там зазнали? Не знаю… Я дуже вдячна командирові, який розпорядився знайти і забрати тіло з поля бою, і побратимам, що це зробили. Якби я сина ще й не поховала, не мала могили, була б у божевільні».

Наступного року Петру мало виповнитися 30 літ, а його бабуся відзначить 80-річчя. Чоловік мріяв гучно відсвяткувати ці два ювілеї разом у ресторані. А ще – відгуляти, як одружуватиметься молодший брат Василь. Весілля попри весь біль родини таки справили цьогоріч. Бо живим треба жити. Та й Петро б цьому радів.

«Мене тепер тримає робота і молодший син. Йому дуже нелегко, але мовчить. Особливо тяжко у вихідні вдома, коли лишаюся сама, – все нагадує про Петра. А тоді, після похоронів, не знаю, як я вижила. Перші півроку приходила з роботи, лягала на диван у кімнаті Петра і плакала. Нічого не робила по дому. Ходила як зомбі. Якось зібралася, бо розуміла, що Василеві потрібна матір, – з болем ділиться Василина Іванівна. – Мама сварить мене, що своїми сльозами сину спокою на тім світі не даю. Я розумію, але, як з цим жити, – не знаю. Як і того, чому Бог забрав його так рано. Певно, і йому треба кращих. Дуже не вистачає сина, наших розмов. Постійно ходжу на його могилу – поговорити.  Перечитую оте його останнє повідомлення… З Петром пішла частинка моєї душі. Горе меж не має, і цей біль від втрати буде зі мною до кінця життя. Але щось робити треба, тож я допомагаю військовим. Моєї дитини не стало, та є інші, теж у пікселі. І відповідати на їхні запити, коли вони несуть такий тягар, – наш обов’язок».