Подія народилася з глибокої потреби популяризувати рідну українську мову, відкрити світові неповторну красу поетичного слова Закарпаття та об’єднатися.
Слово було не просто метафорою, а символом оберегу, молитви і водночас кришталевої краси та ніжності учасників і присутніх. Також захід символічно став дорогою, котра розпочалася з найголовнішого – з голосів, злитих в унісон у Державному Гімні України, та з хвилини мовчання, якою вшанували світлу пам’ять полеглих Героїв. Завдяки їхній незламності маємо розкіш тримати в руках книжки, говорити рідною мовою і дихати осіннім повітрям вільного Закарпаття.

Відкриваючи захід, директор коледжу Володимир Росоха нагадав рядки Шевченка про те, що серце оживає, коли чує слово. У цій залі слово справді оживало – і як духовний блокпост у благословенні отця Владислава Ігнатишина, і як головний камертон усього вечора, коли на сцену вийшла натхненниця й ініціаторка цього дійства, голова циклової комісії й поетеса Мар’яна Андрусь із авторським віршем «Дорога». Це задало стилістичну архітектуру вечора, проклавши глибоку внутрішню мандрівку поколінь, пам’яті, болю і світла.
Мар’яна Андрусь зуміла перетворити поетичне слово на міст, що з’єднав земні клопоти й високі небесні орієнтири, зв’язавши в один гармонійний клубочок голоси студентів, викладачів, знаних майстрів пера та кожного слухача в залі. Ця поетична «Дорога» нагадала про головне: кожен наш крок, кожне мовлене українське слово і кожна добра справа на цьому шляху мають значення, аби через терни випробувань іти до світла, рятуючи одне одного.
А потім чекав міст крізь кілометри та кордони – зворушлива відеоробота випускниці коледжу Анни Андрусяк «Не дайте голосу замовкнути», яка об’єднала українців в далекій Ірландії. Вона довела: українське слово не має відстаней, воно зігріває крізь кордони. Далі на нас чекало сузір’я голосів Срібної Землі, яке відкривалось усім присутнім як пелюстки осінньої хризантеми. Зі сцени лунала мудрість і сила від очільника закарпатських письменників Василя Густі, витончена жіноча лірика Христини Керити, глибоке філософське слово науковця і письменника Михайла Рошка, а також щемкі поетичні рядки викладачок коледжу — авторська поезія Ліни Дорогих та декламація Альвіни Лукавської.

Особливо трепетною нотою відгукнулося вшанування пам’яті видатного Дмитра Креміня. Його син, відомий науковець і колишній державний мовний омбудсмен Тарас Кремінь, хоч і не зміг бути присутнім особисто, надіслав відеопривітання із читанням батькових віршів. Цей зв’язок поколінь, пропущений крізь екран і тишу залу, наповнив простір особливим трепетом.
Поезія цього вечора дивовижно перетікала в музику. Неперевершене вокальне тріо Закарпатського народного хору (Ольга Свида, Ольга Міщенко та незрівнянна заслужена артистка України Яна Садварій) у супроводі Михайла Бровді подарували і крилату пісню «Якби я мала крила орлині…», і життєствердні «Білківські співанки». А виступи скрипаля та співака Сергія Пічкаря, сольний блок Яни Садварій та зворушливий родинний дует Тетяни й Соломії Ловских створили ту неповторну атмосферу, коли музика стає продовженням слова.
Далі підхопили вектор нашої дороги юні голоси – студенти коледжу та філологічного факультету, промовляючи зрілу, болючу, але світлу поезію, стверджуючи, що у нашого слова є майбутнє. Студентка філологічного факультету Ольга Савляк зворушливо виконала пісню «Назустріч долі», коледжанка Євгенія Заєць торкнулася струн душі «Ой у вишневому саду», а юні філологині Ганна Зубець і Тетяна Гриненьків декламували власні вірші так проникливо, що здавалося, ніби сама осінь зупинилася біля дверей залу, прислухаючись до їхніх рядків.
Найголовніше – «Осіння палітра» не була замкнена сама в собі. Усе, про що говорили, чого прагнули й чому аплодували, було сповнене щирого прагнення підтримати і словом, і ділом.
Кульмінацією вечора став благодійний аукціон книг із підписами авторів та цінних мистецьких виробів. Заступниця директора коледжу Наталія Александра та старша викладачка Інна Шаркань провели його настільки майстерно, енергійно і з теплом, що кожен лот знаходив свого власника, перетворюючись на реальний внесок у велику справу милосердя.
Вечір залишив по собі почуття натхнення, вдячності і тепла. Учасники дійства і глядачі пройшли дорогою завдовжки в кілька годин, але ця дорога триватиме далі в серцях. Бо поки плекаємо рідне слово, підтримуємо одне одного у найважчі хвилини й перетворюємо любов до мистецтва на дієву допомогу – ми непереможні.
Бережіть українське слово, творіть добро і вірте в Україну! Слава українському слову! Слава Україні!