Інгрід Шпеник: Хоч яка халепа, найголовніше – вірити в себе. І все вийде

Шлях до моделінгу – з викривленням хребта

• Інгрід, поговорімо передусім про моделінг, бо в цьому контексті ми й познайомилися. Як давно ти в цій сфері й чому її обрала?

– З дитинства мріяла потрапити в моделінг, горіла цим. Із батьками домовилися, що після 9 класу я підписую контракт у Київ і за кордон. Але… Мене збила машина, тож мала дуже сильне викривлення хребта. Мрія опинилася під загрозою…

• Поділишся тим, що трапилося?

– Я вийшла до магазину поряд із домом, ішла пішохідним переходом. Водій мене не помітив і врізався фарою. Я сама встала – ніщо не віщувало біди. Думала, що, може, це моя провина, тож водія і не шукала. Того дня мала заняття з репетиторкою, тому поспішила до неї… А з часом одне моє плече стало суттєво нижчим за інше, деформувалися ребра. Хребет на рентгені виглядав як буква W.

Ми шукали лікарні не лише в Україні, а й за кордоном. Проте фахівці в один голос казали, що вирівняти хребет неможливо, потрібна тільки операція. Я ж надто сильно хотіла бути моделлю і ходити на каблуках. Розуміла, що коли мені вставлять у спину залізо, то моделінгу не буде.

Батьки дуже сильно підтримували – морально, фізично, фінансово. Ми змогли знайти реабілітолога, який мені й допоміг – півтора року з ним займалася, ходила в корсеті. І через мій підлітковий вік все-таки вдалося виправити проблему й вирівняти хребет. Звичайно, іноді досі болить, я виконую вправи й продовжую займатися реабілітацією.

Хоч яка халепа, найголовніше – вірити в себе. І в тебе все вийде. Так і сталося. Після тривалої фізичної реабілітації я підписала свій перший контракт на початку 11 класу.

• І в чому він полягав? Як далі розвивалася кар’єра?

– Це був контракт із домом моди «RenyM» нашої місцевої дизайнерки, яка має шоуруми в Україні, Румунії, ОАЕ, Америці. Там я працювала рік, здебільшого то були зйомки в різних вечірніх сукнях.

Поступово в мене почали з’являтися нові клієнти – це були переважно магазини одягу й косметики. Запрацювало сарафанне радіо: мої фото публікували на сторінках і сайтах, позначали мене, а інші замовники почали звертатися.

Коли більше клієнтів, то вже можна обирати, що тобі хочеться. Я не люблю зйомки, коли треба бути з покерфейсом. Люблю, коли можна виявити свою душу, показати себе щирою. Тепер популярне незворушне обличчя. Я ж люблю, коли можна поводитися в кадрі так, якою ти є у житті.

Не хочу стояти на місці – мені важливий розвиток

• Модельну кар’єру ти почала ще школяркою, на додаток – напередодні ЗНО та вступу. Як давала раду з навчанням?

– Завжди ставила собі всі зйомки після навчання і між репетиторами, щоб усе встигнути. У мене середній бал атестата 11,5. З медаллю закінчила школу, брала участь в усіх можливих конкурсах, олімпіадах. В університеті не все на «відмінно», але навчаюся добре, є членкинею Наукового студентського товариства. Я та людина, яка обожнює забитий графік. Для мене важлива продуктивність.

• Бачиш себе у модельній сфері чи плануєш собі інше майбутнє?

— Модельна кар’єра – це класно, круто, це медійність, переїзди, зйомки. Але одна з найважливіших речей – освіта. Я можу бути моделлю до 25–30 років. А далі що? У мене сім’я викладачів. Я не хочу НЕ розвиватися. Мені важливий фізичний, моральний та інтелектуальний поступ. Не завжди все може бути так, як ми прагнемо. Тому освіта важлива.

Юридичний факультет – не те місце, де можна просто прочитати й переказати. Потрібно заглиблюватися й вивчати, розбиратися. Мені це цікаво. Тому в майбутньому, вірю, з мене може вийти хороший адвокат чи суддя. Прагну здобути повну вищу освіту і, можливо, в майбутньому розвиватися в цій сфері. Це те, що мені імпонує.

Також хочу відкрити притулки й фонди для допомоги безпритульним тваринам, діткам. Собаки самі собі не допоможуть. От коти завжди щось придумають: до когось залізуть – і все в них буде добре в них (сміється. — Авт.). Маю подругу, яка займається безпритульними котами. А я хочу займатися собаками. Ну і дітьми: я дуже болісно сприймаю, коли бачу діток, позбавлених батьківської турботи.

• Як організовуєш свій день, аби встигати багато?

– Влітку я приділяла час громадській діяльності в екологічній організації та фотографувалася. У семестровий час на додачу навчаюся. Майже кожен день починаю з комплексу вправ для спини й постави, потім готуюся до зйомок, вони тривають від першої до 3–4 години. Не скажу, що дуже там стомлююся – це моя улюблена справа, якою займаюся зі щирим серцем.

Руйную стереотипи про дурненьких моделей-білявок

• Ти справляєш враження начитаної, розсудливої й спраглої до знань людини. При цьому в суспільстві побутує протилежна думка щодо моделей…

– Ага, хочу зруйнувати стереотип про дурненьких моделей. Я ще й білявка. Проте маю свою думку і люблю її висловлювати.

• Наскільки для тебе важлива власна зовнішність? Тепер, під час повномасштабної війни, багато людей зазнає поранень і зміни зовнішності…

– Думаю, що для кожної людини, і зокрема дівчини, вона дуже важлива. Чим красивішою почуваєшся, чим більше себе приймаєш, тим повніше відчуваєш любов до себе. Наприклад, втратити руку чи ногу – це горе, це погано. Але найважливіше – любов до себе і прийняття себе. Якби зі мною щось таке трапилося, вчилася б любити себе й поводитися так, ніби цього нема. Для мене здоров’я найважливіше. Але треба приймати себе будь-якою і вкотре повторю – любити себе. Треба показувати людям, у яких якісь особливості у зовнішності, що це нормально. Це не є проблемою, і їх можна любити такими, як вони є. Не треба закриватися вдома і в собі. Хай що стається, ти прекрасна. Це має розуміти кожна дівчинка, кожна людина.

Насправді я була дуже закомплексованою дитиною. А потім просто сказала собі відчепитися від себе ж. Я собі подобаюся і тому подобаюся іншим. Транслюю любов до себе – і це відчувають люди.

• Тоді провокативне запитання. Якщо зовнішність для тебе не головне і ти прагнеш любити і приймати себе: то чи вдалася б до пластичної хірургії чи інших способів корекції зовнішності?

– Я трошки підколола верхню губу, бо в мене була асиметрія, це мені не подобалося. Вважаю, якщо нема потреби хірургічного втручання через здоров’я, то й не треба цього робити. Ну ти дивишся в дзеркало і усвідомлюєш: це не твої груди – знаєш і сама, і твій чоловік, що ти не така. Я ще розумію, коли груди роблять після народження дитини. Коли є проблеми з носом – то лікують. Ти є така, якою є, такою і залишайся. А щодо ботоксу – так, коли в цьому є потреба, тоді так. А обколоти себе просто так в молодому віці, я в цьому потреби не бачу.

Обожнюю допомагати іншим. Люблю, коли люди всміхаються

• Ти торкнулася теми допомоги іншим і волонтерства. Розкажи про це трохи. Яким було твоє 24 лютого?

– 24 лютого мене розбудив батько, сказав, що почалася війна. Мала шоковий стан – не розуміла, що відбувається. Близько місяця чи півтора не могла цього усвідомити й зрозуміти. З татом почала займатися волонтерством через організацію «Угорщина допомагає». Було кілька закладів, які допомагали нам із харчуванням: я возила готову їжу військовим, мамочкам, дітям.

Із 8 ранку розвозила їжу для вимушених переселенців, які прибували на вокзали, в лікарні. Пам’ятаю, як везла 500 контейнерів із ланчами, а під колеса машини вискочила жінка. Загальмувала – вся їжа вилетіла на лобове, на коробку передач, на мене. Я так плакала! Зате було дуже приємно, коли на автомийці дізналися, що я волонтерка, і помили авто безплатно.

Я відчувала внутрішній спокій, бо роблю добро – і це людям допоможе. А я люблю, коли люди всміхаються. Самій на душі добре від того, що роблю добро іншим.

• На початку охочих допомагати, будьмо відверті, було суттєво більше. Тепер же скоротилася й кількість волонтерів, і швидкість закриття зборів впала. Проте твоє бажання допомагати не зникло…

– Обожнюю допомагати іншим, творити добро. Мабуть, занадто багато злих і недоброчесних людей мені траплялося, тому прагну бути максимально іншою. Я не хочу бути озлобленою. Я люблю навколо себе створювати добро – не важливо, чи близькі це, чи ні. Люблю, коли люди всміхаються. Ні за які гроші не купиш отого дитячого щастя, коли людина просто всміхається. Гроші, класна машина, крута робота – це нічого не значить. Я не хочу уподібнюватися стаду, яке думає лише про себе. Хочу віддавати народу й своїм близьким – це для мене все.

Якщо порядок навколо, то порядок і в голові

•  Ти багато розповіла про свої цінності й погляди на життя. А маєш якісь побутові звички, у яких твої цінності також відображаються?

– Завжди допомагала безпритульним собакам. І досі, коли бачу песика, то купую йому їсти й везу до ветклініки, якщо це потрібно. Ми з мамою завжди піклуємося про природу, про тваринок. У дитинстві з татом робила годівнички, турбувалася, щоб пташки були нагодовані і в безпеці.

У мене взагалі батьки і бабусі з дідусями – правильні люди, вони й мене так виховували. Ніколи не викидала сміття на тротуар. Мені завжди боліло бачити, як хтось жбурляв непотріб посеред вулиці – підходила й викидала у смітник. Вдома не використовую пластик. Ми з мамою все сортуємо: скло складаємо у пакети, щоб, якщо розіб’ється, то ніяка собачка не наступила. Екоторби у нас із мамою завжди є. Як за кордоном, так і в Ужгороді. Трубочками не користуємося або використовуємо паперові.

Завжди прибираю на БАМі. Я там живу, для мене важливо, щоб було чисто й акуратно. Прагну виховувати й молоде, і старше покоління, хто не розуміє, яких проблем це завдає планеті. Завжди все навколо себе прибираю. Якщо порядок удома, довкруж тебе, то порядок і в голові.

• Дякую тобі за розмову і нехай вдається надихати інших робити разом ще більше добра.