На ФІМВ організували літературний вечір до дня народження Івана Світличного

Модерувала літературний вечір голова СНТ «Кліо» Іванна Бабинець. У вступному слові підкреслила, що такі ініціативи зберігають пам’ять про дисидентів, формують духовну тяглість поколінь, дають студентам можливість творити і звучати, єднають університетську спільноту. Це школа громадянської свідомості й простір, де слово виховує любов до свободи і гідності.

Відтак учасники заходу мали змогу переглянути відеоматеріал про біографію й відомості про творчість самого Світличного.

Звичайно, не обійшлося без читання поезій. Вікторія Ковальова розпочала вечір світлими й водночас гострими словами І. Світличного «Життя коротке, а мистецтво вічне». Юлія Костяк прочитала поезію «В. Стусові».

Катерина Буришин декламувала поезії «Тюрма», «Моя свобода», «Провина», Світлана Бучок — «Завжди в’язень», Анастасія Різник — «Н. Світличній».

Маніфестом, що не дозволяє схилитися перед неправдою, прозвучав вірш «Моя свобода» у виконанні Евеліни Свищо.

Колеги дівчат ділилися поезією інших українських дисидентів. Так, Артур Сегеді переніс слухачів у глибини лірики М. Вінграновського і В. Стуса, а Юлія Костяк вдруге прикрасила вечір, цього разу читаючи Стуса й Симоненка («Сто років як сконала Січ» і «Де зараз ви, кати мого народу?»).

Андріяна Волошин ніжно й щиро декламувала Симоненкове «Задивляюсь у твої зіниці», Владислава Грищенко — «Лебеді материнства», Іванна Бабинець — «Зустріч».

Відчуттям простору й свободи наповнила залу Тімея Корент, декламуючи вірш П. Тичини «Там тополі у полі на волі».

Мирослава Когут потішила авдиторію поезією Ліни Костенко «І не дивуй, що я прийду зненацька…». Анастасія Різник продекламувала «Рідну мову» В. Сосюри.

Після цього блоку виступів розгорнулося жваве обговорення.

Присутні замислювалися над тим, що для них означає дисидентство: для одних — це мужність і готовність пожертвувати собою заради правди, для інших — внутрішня свобода, яку не зламати жодними кайданами, для когось — прагнення до духовного самовираження всупереч системі.

Учасники ділилися власними враженнями, називали імена тих, хто найбільше їм імпонує серед дисидентів. Хтось знаходив у Василеві Стусові взірець непохитної стійкості, інші відчували душевну близькість до Василя Симоненка з його ніжною, але водночас гострою правдою. Не оминули й постать Івана Світличного — символа братньої підтримки й духовної сили, що гуртувала навколо себе ціле покоління.

Під час заходу студенти ділилися і власною творчістю.

Надія Роуканич у поезіях «Шати міста», «Гавань віри», «Етонова поема» відкрила слухачам внутрішній світ метафор і символів. Катерина Мигалейко у вірші «Життя мине» промовляла щиро й філософськи. Її виступ залишив відчуття тихої мудрості й нагадування про плинність часу.

Світлана Бучок представила поезію «Кокон» про глибоке переживання внутрішньої трансформації. Артур Сегеді поділився своїми віршами, сповненими експресії та пошуку сенсу.

Іванна Бабинець подарувала залу три поезії: «Мадам в чорному капелюсі», «Якби», «Ми вистоїмо». Особливо потужно пролунала остання — як віра у стійкість покоління та надія на майбутнє, незважаючи на жахи сьогодення.

Поетичне слово учасники вечора органічно переплели з музикою. Так, Катерина Буришин виконала пісню «Хай буде весна», а Катерина Мигалейко заспівала легендарну «Червону Руту».

На завершення літературного заходу учасники й слухачі ще раз підкреслили: це було не просто вшанування Івана Світличного, а свідома зустріч поколінь у слові й пісні. Літературні тексти класиків-дисидентів і власні авторські поезії студентів утворили живий діалог минулого й сучасного.

Атмосфера вечора була пронизана відчуттям духовної єдності, віри в силу мистецтва й любові до свободи. І хоч захід завершився, та в серцях присутніх довго ще звучав відлунням голос Світличного й його побратимів, нагадуючи: слово здатне змінювати світ.