Парад Миколайчиків знову об’єднав міста Закарпаття спільною колядою та благодійним збором на ЗСУ
Кілька десятків учасників подолали звичний маршрут від Хуста до Ужгорода, щоб попри війну подарувати малечі віру в диво, а зібрані під час колядування кошти передати на потреби військового підрозділу співорганізатора акції Михайла Штефаня
Цього року до святкової ходи долучилися близько 30 учасників. Вони відвідали кілька міст області, співаючи колядки, роздаючи солодощі й створюючи атмосферу різдвяного настрою.
Традиційно організацією параду займаються брати Михайло та Іван Штефаньо. Уже вкотре до команди долучається Христина Ігнат — учасниця, яка приходить на парад п’ятий рік поспіль. «Це ініціатива, яка об’єднує людей і дає відчуття тепла. Тут ми можемо просто дарувати любов, радість і насолоджуватися процесом», — розповідає вона.
Маршрут Параду Миколайчиків залишається незмінним упродовж років. Учасники відвідують Хуст, Тячів, Мукачево, Іршаву, Ужгород та інші міста. Найчастіше — школи й підприємства, які запрошують ходу щороку. У містах миколайчики водять хороводи, співають колядки, роздають солодощі, а в Ужгороді традиційно долучаються до запалення ялинки.
Цьогоріч учасників було менше, ніж зазвичай. За словами організаторів, це пов’язано з початком сесії. Втім формат і сенс події від цього не змінилися.
«Ми — маленькі помічники Миколая. Наша роль — дарувати дітям радість і показати, що добро існує», — каже одна із учасниць, студентка філологічного факультету Софія Кошовець.
Головна ідея параду — не лише створити святкову атмосферу, а й нагадати: справжнє диво народжується з добрих вчинків. «Коли ми робимо добро для інших, ми й самі створюємо диво. У такі складні часи це особливо важливо», — зазначає співорганізаторка Христина Ігнат.
Парад Миколайчиків має й благодійну складову. Усі долучаються добровільно — хтось приносить солодощі чи мандарини, хтось підтримує фінансово. Окрема увага — допомозі Збройним силам України. Один із організаторів, Михайло Штефаньо, нині служить у війську, тож під час заходу також збирають кошти на потреби його підрозділу. «Це не обов’язок, а можливість. Хто має змогу — долучається до збору, хто ні — просто приходить співати й дарувати настрій», — пояснюють у команді.
Для частини студентів парад став першим таким досвідом. Вони зізнаються: найбільше запам’ятовуються не міста чи маршрути, а емоції людей.
Містяни тепло зустрічали ходу: аплодували, фотографувалися, дякували й долучалися до співів. Саме ці реакції, кажуть учасники, створюють відчуття справжнього свята.
Парад Миколайчиків вкотре переконує: навіть у складний воєнний час можна знайти простір для світла, надії та взаємної підтримки — достатньо просто бути поруч і робити добро.