Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Сергій Вапнічний: «Успіх в IT-сфері прийде, коли йдеш туди з потужним шлейфом досвіду. А він закладається ще в школі!»

Висококласний фахівець-айтівець із Хмельниччини віднедавна підсилив кадровий потенціал факультету інформаційних технологій УжНУ і закарпатської інформатики загалом

0 2 894
Ми вже якось звикли до того, що студенти-айтівці Ужгородського університету перемагають у всеукраїнських і загальноєвропейських змаганнях із алгоритмічного програмування, потрапляють до фіналів світових чемпіонатів, а закарпатські школярі привозять медалі зі світових олімпіад із інформатики. З цього навчального року на факультеті інформаційних технологій УжНУ працює ще один педагог, який підготував багатьох переможців всеукраїнських олімпіад із інформатики, знаний на всю Україну фахівець – Сергій Вапнічний. Ми спілкувалися із Сергієм Дмитровичем ще напередодні його 55-річчя. Тож про його переїзд до Ужгорода, враження від закарпатської IT-спільноти, шляхи розвитку IT-освіти в краї, особливості підготовки учнів та студентів із програмування – читайте далі.
Закарпатські олімпійські команди з тренерами з факультету ІТ УжНУ Олександром Міцою та Сергієм Вапнічним
Закарпатські олімпійські команди з тренерами з факультету ІТ УжНУ Олександром Міцою та Сергієм Вапнічним
  • Сергію Дмитровичу, недавно Ви вирішили змінити своє життя й переїхали до Ужгорода з Хмельниччини. Для закарпатської IT-освіти це, безперечно, великий плюс. Але як погодилися на такий переїзд Ви?

– По-перше, умови на попередній роботі не задовольняли мене в сенсі професійному. Не тому, що не вистачало годин або були якісь проблеми. Так сталося, що із Закарпаттям, особливо з Олександром Володимировичем Міцою, ми співпрацюємо вже тривалий час. Зустрічалися переважно на всеукраїнських заходах – чи то олімпіадах, чи то турнірах, чи на різноманітних школах. Мене вразила гостинність Закарпаття і його людей: не маючи ще мого погодження, тут доклали масу зусиль, щоб запропонувати умови, від яких я відмовитися просто не зміг. І вже не міг підводити Олександра Володимировича, котрий особисто доклав безмір енергії, зв’язав купу людей, вирішуючи чимало проблем, які неминучі, коли переїздиш на нове місце. Це тому, що людина бачить перспективи розвитку, хоче цей край якось вивести на новий щабель у сфері програмування, великий патріот – області, УжНУ… Думаю, удвох буде легше.

Про закарпатську IT-освіту

  • Яке Ваше враження від IT-освіти на Закарпатті? Помітили якусь різницю, як порівняти з Хмельниччиною?

– Дотепер я більше працював у школі, ніж у вишах. У тому, що опинився на цій кафедрі [кафедрі інформаційних управляючих систем та технологій УжНУ. – Ред.], теж є позитив. (Вдячний дружині, що підтримує.)

Інформатика – специфічний предмет, що дає чи не найбільший потенціал для творчого зростання, просування вихованців. Але, з іншого боку, дає і найбільші можливості «сачканути»: є комп’ютер, 45 хвилин і 15 учнів… Ну, ви зрозуміли далі. Як правило, саме так і стається. Бо в людини така натура. Відповідно має бути мотивація.

У Старокостянтинові
Сергій Вапнічний зі старокостянтинівськими педагогами

Велика проблема, яку тут бачу: вчительство, яке викладає інформатику, не організоване. Ось приклад: на всю Закарпатську область активніші – один у Виноградові, один у Хусті.

На Хмельниччині інакше. Я, наприклад, для вчителів читав курс програмування (щоправда, дистанційно – на спеціальній платформі). Педагоги діставали завдання, відтак виконували на тій же платформі, що використовується під час олімпіад. Це 30-годинний курс (а нині ж учителям треба набрати 150 годин, і щоб сертифікат був від фірми, яка ліцензована й має право надавати такі послуги). Можна спробувати об’єднувати тут учителів, підносити рівень. [Поки ми готували інтерв’ю до публікації, така система вже запроваджена, докладніше – тут.]

Другий величезний недолік: після появи ОТГ їм почали давати квоти, за якими слід відправляти учнів на обласні змагання. А в них ні грошей на це, ні часто – й школярів із належною підготовкою. Тому Закарпаття на обласному рівні раніше мало 100 осіб, які більш-менш серйозно вправлялися в інформатиці, а тепер – 54. І це велика біда, бо якщо так триватиме, то джерелом юних айтівців лишаться тільки центри – Ужгород, Хуст. Не може 10 осіб їхати на всеукраїнську олімпіаду, а на обласну – лише 54. Це абсолютно неадекватно.

  • І що робити?
Сергій Вапнічний
Сергій Вапнічний

– По-перше, хоча б на першому етапі запровадити обласну інтернет-олімпіаду. І не тільки УжНУ має бути «попихачем» цієї ситуації – громадськість треба залучити, адже чиновник не бачить цього, і то йому зайвий головний біль, за який платити не будуть. З іншого крила – ІТ-компанії мають бути залучені, бо це їхні майбутні працівники. Не приїдуть же зі Львова працювати в Ужгород. Це їхнє підживлення ресурсів.

Що дає інтернет-олімпіада? Її треба проводити так, щоб вона не порушувала правил таких змагань і давала можливість переможцям потрапляти прямо на обласну. Ресурси є в УжНУ, треба залучити кваліфікованих спеціалістів, які можуть ці задачі підготувати. Упродовж жовтня – грудня якісь етапи відбуваються, потім визначають переможця. Це дасть можливість усім, у кого є інтернет (незалежно від того, чи є вчитель, бо нині багато чого можна здобувати самому), брати участь. В усякому разі потроху дитина буде ставати помітною. Навіть якщо хтось засвітився єдиний раз, цього досить, щоб узяли на замітку.

Другий момент – показувати вчителям, що вони можуть хоча б на районному рівні робити елементарні речі, спрямувати їх, наштовхнути на перші етапи. Є така приказка (можна по-різному до неї ставитися), що тренер із футболу не зобов’язаний грати в футбол. Ви якщо добрий організатор, то можете це запровадити.

Сергій Вапнічний
Сергій Вапнічний

Свою роботу до певного часу я ділю на два етапи. Уявіть собі гірку, і ти на неї возик штовхаєш. Штовхаєш-штовхаєш, а прийдеш на заняття – той возик унизу. А от коли доправив його нагору – тікай, бо роздавить! Просто тікай, бо тебе будуть діставати – вони вже заряджені. Розворушити цю вчительську масу можна спробувати хоча б на тій самій платформі. Маємо таку можливість. У чому суть? Ти під’єднуєшся до платформи з правами лектора, маєш стіл робочий, цей стіл моделюється на кожному комп’ютері і області. У Хмельницькому інституті вдосконалення педпрацівників на цій платформі проводять багато оперативних нарад, повідомлень тощо.

Наступний момент – потрібно тягти тутешніх студентів на стажування. Покотиться такий клубок… з’являться нові можливості – усі будуть долучатися. Відповідно й знатимуть про УжНУ, хотітимуть сюди вступати, і ми будемо втримувати тих, хто подає надії.

Розумієте… Як би то пояснити… Я приїхав з іншого регіону, маю ще кілька годин тут у школі-інтернаті… Ви не уявляєте, яким потенціалом володієте! Просто не уявляєте! Я приходжу в клас, де група з 15 учнів. І це 15 людей реальних, котрі прагнуть знати, немає таких, хто б не хотів учитися. І так у 3 класах – 9-му, 10-му і 11-му. Я вам просто передати не можу!

Учні мають навчитися рекламувати себе

  • У Вас уже є вироблена роками своя система підготовки…

– Досить довго йшов до неї. Я постарався максимально налагодити контакт між вихованцями різних поколінь: випускник школи, який стає студентом, зобов’язаний упродовж п’яти років навчання у виші (коли виходив із гуртка, то підписував «договір кабали»☺, як ми його називали) приїхати, як мінімум, двічі на рік і почитати лекції новим гуртківцям, провести кілька контестів із власними задачами. А ми, зі свого боку, підтримували й підштовхували, спрямовували, щоб не тільки навчання було у виші. Бо я переконаний у тому, що студент має, як мінімум, попасти в якусь потужну корпорацію – Facebook, Microsoft, Google – на стажування. А стажування – це, по-перше, мова; по-друге, – надсучасні технології, з якими працюють потужні фірми; по-третє, – це сприйняття студента в компанії. Ми цю стезю проклали, тобто вже маємо там своїх вихованців, а ті зобов’язані менших за чуба тягнути, щоб скоротити шлях, криву шляху вирівняти, щоб швидше наш студент туди попадав.

Учора-позавчора полетів ще один у Google на стажування – маємо вже кількох, які там працюють. Ті, хто приїжджає, налаштовують на ці речі інших. Моя робота полягала в тому, щоб ланцюжок від учня до студента не переривався: я мусив займатися, щоб менші підходили, аби завжди була тусовка, з одного боку, а з іншого – щоб студенти відтак не зникали з поля зору, якось нагадували про себе.

Я помітив одну річ: студенти приходили на наші заняття залюбки, бо коли ти йдеш на інтерв’ю, мусиш навчитися володіти аудиторією, переконати її, мусиш вміти висловити свою думку. А такого досвіду ще студент-айтівець має мало, бо переважно працює з клавіатурою, монітором, тому словесно оформити думку – це, виявляється, проблема. Але цікаве ще одне: ти готуєшся хвилин сорок, щоб задачу пояснити, а студент приходить – і передає на рівні інтуїтивному «е-е-ме-е-у» –  учні зрозуміли й швидше задачу розв’язали ☺.

Система сама нараз не прийшла. Я потратив років 8, щоб знайти потенціально таку яму, яка дасть змогу енергетично затрачати мінімум і мати певний результат. Багато вчився – є люди, які ще кращі результати мають. От Валентин Іванович Мельник, у якого вже давно блискуче створені, як він їх називає, різновікові динамічні групи: це означає, що в групці, яка працює над певною проблемою, є учні різного віку. І якщо ти в одній групці досяг якогось результату, що можеш перескочити в іншу, – є динаміка. А менші вчать старших, як правильно. Бо менші якось швидше долучаються.

За цими словами багато років роботи насправді. Дуже жалкую за дітлахами, яких там залишив. Але думаю, що згодом їх заберемо до Ужгорода. Мами ще тепер не відпустили, побоялися, але пізніше заберемо, бо вони відчувають якусь спорідненість, коли ти з ними на рівні, розуміють, чого хочуть, і докладають стільки зусиль, що тільки встигай підживляти.

  • З Вашого досвіду: з якого віку дітям треба вчитися програмувати?

– Тут різні підходи можуть бути. Є такі, що до мене з другого класу приходили, ми собі з ними якимись етапами бралися працювати. А так, щоб уже спрямовувати на результат, я зупинявся на 4–5 класах. Не боявся в 4-му класі пояснювати складні речі, ту ж теорему Піфагора. Дитина розуміла, що це треба, аби розв’язати задачу. Але уявляєте, коли вона підростає й доходить до потрібності цих речей. Коли вивчаючи, уже має розуміння, що це  десь була почула перше, і є розуміння, що воно потрібне, а не просто якась абстракція. Звичка вчитися відіб’ється й на інших предметах – тій самій англійській, математиці, тій же українській мові, бо рано чи пізно треба й висловлюватися.

У 4-5 класі діти ще хочуть, просто хочуть. Бо вже як старші трохи стають, доводиться працювати на те, аби психологічно якось їх переконати, що воно потрібно. А як дитині показати, що завдяки хотінню ще й результат якийсь маєш – тут чи там щось виграв, – на 8 клас уже буде боєць. Цікаво спостерігати за шкетом, котрий зауважує, що одинадцятикласник не знає того, про що він сам уже знає в 5-му класі ☺.

Своїм учням кажу, що вони впродовж своїх шкільних років повинні зробити. Одну річ – навчитися себе рекламувати. Коли закінчите школу, дайте Googl-ові запит про своє прізвище та ім’я. І Google цю сторінку має заповнити не покликаннями на соціальні мережі, а вашими здобутками. А здобудете їх на олімпіадах, конкурсах, турнірах – інакше неможливо. Навіть відмінник втрачає преференції, які мав ще донедавна: тепер ти повинен уміти зробити. Якщо вмієш, тоді роботодавець за тобою бігатиме, а не ти за роботодавцем. Маємо таку проблему, що після вишу, коли треба виходити у світ професії, мусиш уже мати якийсь шлейф досвіду. А який досвід, коли тільки починаєш? В IT-сфері зовсім інакше: цей шлейф уже має бути дуже потужний, і закладається він ще в школі.

Студентам варто стажуватися у великих компаніях

  • А де Ваші випускники працюють?

– Не буду називати маловідомі й на теренах України компанії. Маємо своїх представників у Фейсбуку, у Майкрософті, в Ґуґлі, Амазоні, Букінґу, в німецькій корпорації, яка займається інтернетом речей (якраз має приїхати звідти хлопчина, і чекаємо, щоб розповів про тамтешні переваги).

Хотілося б таку систему запровадити тут, бо студент має їздити на стажування. Коли йому кажеш про реальність таких речей, то відчуваєш, що не вірить у можливість туди попасти. А воно ж реально. Єдине: мова спілкування – англійська, мусиш нею говорити, пояснювати…

Помітив, що дівчатам (їх мало в цій сфері) пробитися легше. У той же Фейсбук чи Ґуґл їх візьмуть навіть при гірших результатах під час тестування. Мало того, дівчатам дають легші завдання, ніж хлопцям.

  • Інтерв’ю проводять переважно хлопці?

– Так. Там просто гендерна політика відповідна: мають вирівнювати, пропорційно набирати. А якщо ще показувати якісь здібності в цій сфері, то стовідсотково візьмуть. Хоча, зізнаюся, за роки моєї практики не було жодної дівчини, яку я зміг би довести бодай до обласного рівня. Усіх їх люблю, всіх готовий підтримувати, але чомусь  випадали мої дівчатка на середньому рівні. Чи, може, я якось недостатньо докладав зусиль чи не знайшов іншого підходу…

У Фейсбук можете попасти так: є їхній сайт, де подаєте власну кандидатуру і просто чекаєте своєї черги на тестування. Ну, поки черга дійде, це буде тривалий проміжок часу. Є інший варіант: коли працівник Фейсбуку приходить у відділ, де набирають працівників, дає рекомендацію. За рекомендацією сам Фейсбук телефонує – і ти будеш здивований, що вони про тебе знають. Цей ланцюжок ми просто замкнули. У Львові хлопчина, який вступив на інтернет речей, каже, що з Microsoft зателефонували йому і просять іти до них на тестування та спробувати стажування.

Мало того: хто рекомендує, солідну суму дістає. Я не стою на тому, щоб молодь виїжджала й працювала на чужу країну, – я за те, щоб за студентське життя діти підняли свій рівень і поверталися сюди з новими знаннями й накопиченим капіталом. А вони повертаються, бо є особистостями, лідерами, – така людина не буде працювати «на дядю», мусить своє робити, а тут легше, краще й дешевше.

Освіта й IT-спільнота

  • А як щодо співпраці освіти й IT-спільноти в Закарпатті?

– Це ще одна сторінка діяльності. Їх теж треба ворушиити, теж треба доводити… От, наприклад, є нормальна компанія у Києві – «Bitfury». Я не знаю тої фірми, її керівника, чим вони займаються. Але відбувається літня школа на Закарпатті – вони дають усім футболочки з написом «Bitfury». Дітлахи приходять до мене на уроки в цих футболках, і я вже сам таку ж одягаю, бо їх там п’ятеро сидить. Це вже зовсім інше сприйняття тої «Bitfury», воно десь у підсвідомості осідає.

Ми недавно мали розмову з представниками IT-компаній. Полеміка вийшла на тому, що до речей, які робить УжНУ, має бути долучена IT-сфера. Кажу представникам IT: Закарпаття вже другий рік поспіль має призерів на міжнародній олімпіаді. А хлопці не знають, хто такий Томаш, Макарович. Насправді ж кожен має думати: а що я доклав до того, щоб чи втримати цих людей в Ужгороді, чи започаткувати внесок, щоб інший такий виріс. Чемпіонат світу все-таки, і є медаль. Двічі вже маємо такий результат, отже, вироблена система, яка дає плоди.

Чи то ужгородські фірми не об’єднані навколо цієї ідеї, чи то чекають, поки ще ближче насунеться той монстр зі Львова і їх просто поглине. Мають жити за рахунок тих ресурсів, які є тут, на місцях. Бо ж не є такими гігантами, які є в сусідів. Якщо ж повинні жити на цьому ресурсі, то мають якось потужніше залучати талановитих дітей. Залучайте, покажіть, що ви можете! А це такі діти, що створять вам продукт, – навіть не очікуватимете, що воно може бути. Просто колосальні речі.

По-друге, долучайтеся до різноманітних заходів. Проводьте під час інтернет-олімпіади на тій самій платформі змагання й для своїх співробітників, покажіть, що зацікавлені в цьому. Поки що живуть, може, тим, аби заробити.

  • Вони як ті гриби – ще під листям…

– Не знаю, може, й так. Зрозуміло, що вершок піде, і хай іде. Є величезний прошарок, який зробить речі кращі. Коли підійшла золота команда Закарпаття (де був Томаш, Баренблат, Фекете), я, будучи в Хмельницькому, переймався, щоб хтось залишився в Ужгороді просто з цієї когорти. І коли побачив, що жоден із них не залишився, з різних причин, – мав величезний стрес… Далі з’явився Макарович, прийшли інші. І знову сталося те, що сталося. Хоч я вже помітив, що другий потік майже 50 на 50 сумнівався, тоді як перші стовідсотково думали, що підуть звідси. Київ є Київ, але тут є те, чого ніяка столиця не дасть. І вони залишаться тут, коли буде якась тусовка. Вони повертатимуться. І це буде початок відродження цього студентства, воно стане сильнішим.

От дивіться: відбувається міжнародна літня комп’ютерна школа на базі УжНУ. Ну, так сталося, що в Севастополі, Харкові відмерли школи. А ви оцініть, хто лектори в Ужгороді. Та майже всі закарпатці. Приїжджають з усієї України студенти з різних вишів, і виходить Ваня Фекете з Хуста та починає розказувати… І це закладається – тут цей осередок є.

Знаєте, який момент для мене значущий? Коли закінчилася перша школа, випустили книжку з її матеріалами. І на одній із всеукраїнських імпрез (чи то була десь літня школа, чи якийсь турнір), де презентували й давали цю книжку, пролунала фраза: шановні, ви зауважте, що це єдина книжка, яка надрукована за матеріалами специфічними – щодо літньої комп’ютерної школи, але випущена українською мовою. І я собі думаю: ну дивися, навіть такий незначний момент, але він визначальний.

Тут керівник фірми каже, що бере працівника, докладають якихось зусиль, щоб підняти його рівень, а він бах – і йде. Ну, хай іде. Але це як риболовля. Перше що треба зробити? Вкласти гроші в спорядження. А якщо в тебе вже є спорядження, має бути приманка, підживлення. Якщо є спорядження і гачок, приманка має бути. У них все ще розібрано просто. Чи вони не вірять у те, що тут є великий потенціал – і творчий, і науковий, – який дасть заробіток.

І не відчувають того, що глобалізація не сидить там, у Львові, – або поглинуть вас, або ви знайдете нішу й будете підживлювати. Сила в тому, що мають бути скрізь. Хоча б на тих заходах, де ці діти їдуть, вони мають бути. Тут дуже молоді люди. У Львові ж перші айтівці скоро на пенсію вийдуть, а тут тільки починається.

Одне слово, треба об’єднуватися, спілкуватися, створювати якісь майданчики…

  • Який формат співпраці IT й освіти оптимальний?

– Дивіться, об’єднався IT-кластер Львова з політехом. Так вони створили цілу спеціальність – інтернет речей. Що зробили? Там із першого курсу визначені предмети, які читає виш (математику, філософію, ще якісь загальноінститутські), а на все, що пов’язано з технологіями, ідуть на різні фірми. Приходять в компанію, заняття відбуваються в тій самій залі, де розробляються відповідні проекти, студентів зразу залучають до якихось розробок, вони бачать, із чого розробка починається, які етапи проходить, є відповідний менеджер, який супроводжує цей проект до логічного завершення, проводять вони ті хакатони, захисти… Якщо проекти на виході вдаються з якоюсь родзинкою, то на міському рівні роблять цей захист, і телебачення запрошують, і так далі. Є мої учні, які кажуть: я там виступав, там виступав. А це перший курс. На сьогодні там мінімум державних місць було, але рекорд за кількістю охочих вступити.

  • Є така перспектива тут?

– Так. А чого б не було? Єдине, про що я вже теж говорив айтівцям: дивіться, я (чи будь-хто інший) як викладач, ну, наприклад, предмета розробка великих програмних систем, який не задіяний у цій сфері, прийшовши до студента, теоретичну базу видам. А коли ти прийдеш із фірми, візьмеш шмат цієї роботи, залучиш кілька проектів, паралельно запустите, молодь пройде їх під вашим керівництвом… Хай буде пшик, хай буде воно навчального плану, але ви наблизите студента до реальних речей – від постановки чи прочитання завдання, від документації, програмного коду, до виходу проекту. Студент пройде всі етапи – і це вже буде зовсім інше бачення…

  • Був період, коли до викладачів кафедри журналістики ставилися як до теоретиків, які навчають, але не працюють у редакціях, попри те, що була газета «Погляд». На якомусь етапі представники кафедри журналістики створили ще й Медіацентр, де, власне, й перебуваємо. І фактично наші студенти-медійники проходять те, про що кажете: є теоретична складова, і виробнича. Чого така модель не прийнятна для вас?

– Та прийнятна. Будемо шукати точки дотику, будемо збиратися й виробляти якісь…

  • А як не чужу фірму кликати?.. На кафедрі є люди, які вміють працювати. Є студенти. Є робота, яку треба виконати…
Сергій Вапнічний
Сергій Вапнічний

– Є нюанси. Не знаю, може, з журналістикою такі речі проходять, але не з ІТ. Без образ. Поєднати всі ці менеджерські задатки й дбати, щоб оте об’єднане було націлене на заробіток… Це все одно, що свою фірму створювати. Ми можемо й проект не доробити, а наших хлопців розхаплють, адже нема тих ресурсів, що мають на фірмах, де все на промисловому рівні. Не можна на інженерно-технічному факультеті завод відкрити і там щось виготовляти. Нині обсяги грошей в ІТ-фірмах настільки великі, що коли говориться про якийсь проект, то йдеться про сотню тисяч доларів зразу.

  • Від нас теж зманюють, хоч у нас ринок журналістський, не бозна-які гроші крутяться…

– А тут такий дикий ринок, що коли хто десь засвітився і його витягли, то треба думати, кого далі шукати. Зовсім інша система і зовсім інші гроші. Тут краще об’єднатися. Бо проблема відтоку кадрів в ІТ – одна з головних.

От у мене хлопчина у Фейсбуку вже 5 років, каже: я 5-річний рубіж пройшов, тепер попадаю у 10% співробітників, які працюють 5 і більше років. А Фейсбук – це потужна компанія: не один десяток тисяч людей по всіх філіях.

Це єдина сфера, де я відчуваю, що можу більше, – не заради грошей

  • Ви роки-рокенні вже в цій справі. Не було в самого спокуси –  десь туди?..

– У мене життя було динамічне. Коли в ті буремні дев’яності мені дали 11 квадратних метрів квартирку із зеленими стінами (а вже дитя було маленьке), я зрозумів, що там і помру, якщо не зміню щось. Тому мусив полишити школу, щоб вирішити якісь проблеми. Тобто 10 років у мене випало.

Я знаю, скільки можу заробляти. Знаю, що на квартиру можу за рік. Не одну машину за цей період можна поміняти. Знаю, бо я це відчув, пройшов. Не раз падав, не раз піднімався. А з іншого боку – це єдина сфера, де я відчуваю, що можу більше. Не заради грошей. Тут краще, бо не треба лукавити, обманювати, переступати через щось. Тут є якісь цінності, яких ти просто дотримуєшся. Не задумуєшся над тим, що відбувається за стінами. Є діти, і якось трохи в цьому світі краще.

  • Але своїх дітей Ви все-таки спрямували в IT…

– Сина – так. Він уже має вибір – на Ґуґл чи на Фейсбук, там вирішує. Щодо нього інших варіантів і не було. Тепер навчається в магістратурі. Ото недавно у Сан-Франциско святкував 20-річчя Google ☺.

  • А де він уже стажувався?

– Чотири рази стажувався у різних корпораціях – у Фейсбуку, в Майкрософті, двічі в Ґуґлі. Він зрозумів, що краще йти на стажування, ніж на фірму підробляти (як нерідко роблять студенти): він їде на 3 місяці, виш зацікавлений, щоб він стажувався, робить усе для того, щоб поробити індивідуальні графіки, а з іншого боку – за ці три місяці вони дуже солідно заробляють. Компанії роблять для стажерів усе. Стажер у Фейсбуку забезпечений усім: харчуванням, медичним страхуванням, проживанням, перельотом туди й назад; вони навіть ухитряються поїсти в Парижі в Макдональдсі, долучити той чек – то й такі дрібниці оплачують, навіть таксі до аеропорту.

Коли приїжджає – каже: комунізм. Навіть якщо тобі треба білизну випрати, залишаєш мішок зранку, а ввечері забираєш випрасувану. Сказав на кухні, що будеш у суботу-неділю працювати, тобі на 2 дні їжі напакують. Захотів удень поспати – є місця, йдеш і відпочиваєш. Випивки, каже, на тих поверхах – маса. Правда, під камерою ☺.

Ну, і платять солідно: стажер отримує десь близько 8 тисяч доларів. Це при тому, що ти на повному соціальному забезпеченні.

  • А донька?

– А дочка просто діставала те, до чого мала потяг. Досвід, до речі, показує, що з дівчатами мені простіше. Навчила таких речей, що не знаю, чи десь би цього ще навчився.

Ну от, наприклад. Вступила до Київського торговельно-економічного. На першому курсі каже: хочу бути ведучою на загальноінститутських заходах. А я їй: «Аню, нащо воно тобі? Намагаєшся йти в цю сферу – шоу?». – «Ні». – «А нащо тоді? Це скільки ж часу забере…». Відповідає: «Я раз вийду на загальноінститутський захід – і мене побачать усі. А скажи-но мені: скільки потрібно часу, щоб побігати до всіх і щось таке виробити, аби мене впізнавали?» І воно спрацювало. Правда, вона має результати ще й тому, що прислуха́лася й до того, що я говорив. На другому курсі за моєю порадою взяла участь в олімпіаді – і стала єдиною в історії того вишу, хто здобув друге місце на профільній олімпіаді з англійської мови (виш непрофільний).

Тепер вона в Парижі – одна з VIP-менеджерок корпорації L’Oreal Paris. Цю стезю пройшла в Україні, але теж із розумом: із більших грошей погодилася на суттєво меншу зарплату, зате з більшою перспективою кар’єрного зростання. Коли запитую її, скільки заробляє, відповідає: «Більше, ніж твої айтішники!» ☺.

На дітях воно якось відігралося, і ця вся методика на них спрацювала, хоч вони в різних сферах. Але й інші можуть бачити на цьому прикладі, що все в їхніх руках.

  • Які проекти хочете найближчим часом реалізувати в Ужгороді?

– Я думаю, інтернет-олімпіаду спробуємо запустити. Бо більше дітей треба залучати. Розумієте ж: чим більше дітей буде долучено, тим вища ймовірність не загубити когось.

Ну, й обов’язково в Ужгороді проведемо перше змагання на комп’ютерах з автоматизованою системою перевірки. Бо так, як міська олімпіада наша проводиться… Ми їх всіх запросимо, запросимо дітей – і проведемо так, як це має бути. Спробуємо залучити фірми, щоб вони побачили юнь. Давно пропонували це.

  • Схоже, що ужгородська IT-освіта має нові перспективи… Бажаємо Вам успіхів!
Розмовляли Василь Шаркань і Василь Путрашик

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.