Розмова з науковцем-біологом УжНУ, який має поетичний талант і вважає, що наше життя лише дає можливість розкрити свої здібності, котрі вже закладені в генах і передані нам від предків
Про те, що пан Симочко має іскру поетичного таланту, я дізнався випадково. Минулого року, під час роботи в приймальній комісії УжНУ, спільні знайомі надіслали мені його вірш. Зізнаюся, я не є великим цінувальником закарпатської поезії, але вірші Віталія мене вразили. Вразив зміст, манера письма, глибина ідей. Ще тоді домовилися, що якось за келихом (бо ж як говорити про мистецтво без допінгу? ☺) поспілкуємося про Симочка-поета.
Часто так буває, що життєвий вир затягує, кидає в різні боки – і не складається. А тепер саме час! Весна, все квітне, буяє… і пандемія. Дотримуючись правил карантину, спілкуємося на відстані: я на другому поверсі, а він –- на четвертому ☺.
- Віталію, розкажи трохи про себе. Звідки родом, хто твої батьки?
– Народився я в Ужгороді. Батьки майже все життя пропрацювали на Ужгородському фанерно-меблевому комбінаті, жодного стосунку до біології та сфери освіти не мали. Хоча моя мама була ще той педагог ☺! Через її «школу виховання» пройшло чимало молодих стиляг, які починали свою кар’єру на УФМК. Багато з них стали поважними людьми.
Я виріс на правому березі Ужа – у центральній частині міста, тому дуже тонко відчуваю дух старого Ужгорода – міста, яке б ніколи не проміняв на мегаполіс. Будинок нашої сім’ї був на вулиці Панькевича (майже поряд із теперішнім готелем «Унґварський»), а бабуся жила на пл. Корятовича, де виріс мій батько. Там я полюбляв вилазити на дах, дивитися навколо і слухати дзвони храмів. Так, це ще один парадокс Ужгорода, що навіть у радянські часи у місті було чутно церковний передзвін.
Ці спогади часто находять на мене, коли в перерві між заняттями із заочниками у вихідні сиджу вранці на терасі порожньої кав’ярні і чую той самий перегук дзвонів.
- З чого все почалося? Коли написав свій перший вірш і як взагалі в тобі прокинувся цей талант?
– Та починалося якось само собою. Напевно, більшість у дитинстві хоч раз спробувала написати вірш, особливо в момент, коли якийсь шедевр відомого поета вріза́вся в юний мозок і виклика́в незабутні емоції. Ці емоції і дають можливість легко декламувати той самий вірш через десятки років, хоча міг його колись лише кілька разів прочитати.
Одразу хочу сказати, що більшість своїх віршів з пам’яті не продекламую, оскільки, як мені здається, я їх не складаю, а просто записую.
Мій перший вірш як молочний зуб – без коренів, але був. Наївний, сьогодні викликає в мене усмішку. Написав його в 11 років під впливом і в стилі радянського виховання. Добре його пам’ятаю:
– Дружба – это радость и смех.
С другом не пропадешь.
Настоящей дружбе нет помех.
Лучше дружбы слова не найдешь.
Слово дружба знает вся страна –
Оно поможет всех объединить.
Без дружбы злого нам врага
Никак никак не победить!
Потім, років з 16-и, почав писати вірші в суто гумористичному жанрі, часто для якихось вечорів, КВН.
Вже після 35 стало писатися те, що «на душі»… Напевно, мені так легше висловлювати думки, хоча ніколи не страждав на стриманість у спілкуванні (маю такий гріх ☺). Найчастіше викликає потребу вилити на папір недосказане. Моя манера і стиль спілкування не вгадуються у стилістиці віршів, хоча тематика й суть їх почасти однакові.
Взагалі, я можу роками нічого не писати, тоді видати на світ десяток віршів, потім їх десь забути чи й викинути. Бувало, мої однокласники чи однокурсники надсилали мені копії рукописів моїх віршів, про які я вже геть забув.
- Як гадаєш, можна навчитися добре писати чи потрібно народитися із письменницькою іскрою?
– Писати можна навчитися, однак щось потрібно вже для цього мати. Адже наше життя лише дає нам можливість розкрити свої здібності, які вже закладені в генах і передані тобі від предків.
Добре пишуть професійні поети! Вони на це вчилися. Вони живуть творчістю! Це частина суспільної еліти, яка володіє словниковим арсеналом, опанувала й відшліфувала особливі стилі поєднання цих слів у неповторний ряд… Я ж себе до поетів не зараховую. Хоча без зайвої скромності скажу, що маю право вважати себе тим, хто пише вірші.
Колись мені надзвичайно сподобалися слова Володимира Висоцького, який сказав, що не вважає себе співаком, оскільки лише декламує свої вірші під бій гітари. Не ставлю себе в один ряд із генієм, але ця думка мені до душі.
- У тому, що мені доводилося читати, багато про долю України. Яким бачиш її майбутнє?
– Так, мені пече доля України. Ще з 80-х років жовто-блакитний прапор завжди викликав у мене шквал емоцій. Я досі ніколи не співаю вголос Гімн, тримаючи на серці долоню (нині це модно… хоч уже й менше). Однак з перших нот нашого Гімна в моїх очах завжди блищать сльози… Не знаю, чому так стається, але це повторюється завжди – незалежно від того, де він виконується і з яких причин.
– Не плачте, мамо, я дістався неба…
І хоч мені ішов 20-й рік,
Я став грудьми, бо в тім була потреба...
Я не герой – я просто ЧОЛОВІК.
Україна – одна з тих країн, які за свою незалежність заплатили високу ціну: десятки мільйонів життів покладені на вівтар протягом багатостраждальної історії.
Тому доля моєї держави завжди є пріоритетною темою в моїх думках, судженнях і віршах. Це не гучні слова – це те, що мені найбільше болить, оскільки не можу повноцінно вплинути на якісь глобальні зміни в Україні. Мені подобається політика, я в ній трохи розбираюся. Однак мене нудить від політиків, які спаплюжили суть політичної діяльності до такого примітивного жлобського рівня, що саме слово політик викликає нудоту в більшості населення і в мене зокрема.
Тому намагаюся впливати так, як можу. У моїх віршах кожен політичний діяч різного рівня й статусу може вгадати свою особу. Більшість зі знайомих політиків дуже помірковано ставляться до моєї творчості, що ще більше стимулює мене писати.
На щастя, маю хорошу роботу. Намагаюся більше спілкуватися зі студентами і по можливості прищеплювати їм любов до Батьківщини, стимулювати до вияву елементарних рис людяності й порядності, насамперед – перед собою.
- Розкажи про свої літературні вподобання? Хто серед твоїх улюблених письменників?
– Сказати, що я затятий читач, то ні. Я читаю так само, як і пишу: можу рік не брати до рук нічого з художньої літератури, а потім – запоєм проковтнути дюжину творів. Серед уподобань – класика. Люблю історичні романи, біографії видатних діячів, золотий і срібний періоди російської літератури. Більше читаю прозу, може, тому, що сам так писати не вмію ☺. З поетів дуже люблю Лермонтова. Напевно, це єдиний автор, вірші якого читав у великому обсязі. Хоча «балдію» від прози Пушкіна. Обидва самобутньо писали в невіршованих формах. З українських письменників мені подобаються Франко і Котляревський.
Найулюбленішою книгою вважаю біографічний роман Девіда Вейса «Возвышенное и земное» (читав його у перекладі на російську) – про життєвий шлях Моцарта від народження й до смерті. Справив на мене таке враження, що відтак я прочитав цілий стос біографій великих людей, викладених у художньому стилі, зокрема Паганіні, Бетховена, Баха, Кромвеля та ін.
- Чи може поезія бути вічною і що для тебе вічність?
– Поезія, як і будь-яке мистецьке творіння, – це і є вічність. Людина живе у своїх ділах. Про пересічну особу пам’ятатимуть максимум три покоління нащадків. Та якщо вона залишила слід своєю діяльністю, то вже внесла лепту у вічність…
Мало хто достеменно знає, як жив Шевченко, але всі пам’ятають «Кобзар», який став уособленням українства і поряд із творами Котляревського є початком увіковічнення української літератури… Принаймні в головах таких, як я, простих людей, котрі не є літературознавцями чи істориками.
- Крім біології та поезії, ще маєш хобі?
– Напевно, основним захопленням для мене є спорт у всіх його проявах. Колись він був найпершим моїм заняттям. Все життя пам’ятаю себе у спорті. Футбол, плавання, важка атлетика – це лише ті види, якими я займався тривалий період. Дуже люблю настільний теніс. Мій батько був кандидатом у майстри спорту з цього виду, очевидно, гени не обминули й мене ☺. Тепер я вже більше глядач, поціновувач і спортивний критик, особливо в компанії однодумців ексспортсменів – наприклад, під час перегляду якогось важливого футбольного матчу. Хоча намагаємося тримати форму, тому систематично граємо у футбол, причому у командах є і старше, і молоде покоління, яке стимулює нас до підтримування належного рівня майстерності.
Люблю відвідувати з дружиною Людмилою та сином Юрієм різноманітні мистецькі заходи. Щодо цього дуже завдячую дружині, яка є генератором й організатором наших виходів у світ. До речі, вона сама дуже гарно й цікаво малює і передала цю рису синові.
Трохи розбираюся в живописі й класичній музиці, однак ця обізнаність на рівні «користувача». Люблю і вмію готувати, хоча роблю це не так часто. Ну, і останнім хобі є… мої куми Віктор і Василь, з котрими знаюся з 6-річного віку. Вони є тим ланцюжком, що поєднує мене теперішнього з тим колишнім, який вилізав на дах у центрі міста розглядати краєвиди й слухати церковні дзвони (мушу скористатися можливістю «Поля чудес» й передати їм вітання! ☺).
Одним із останніх хобі, яке перетинається з моєю професією, є вирощування винограду. Ти, напевно, знаєш, що ми заклали невеликий університетський виноградник в урочищі Деренівка, де почали вирощувати традиційні для Закарпаття технічні сорти білого винограду. Завдячуючи керівництву УжНУ, маємо можливість втілити давній задум. У планах також створити власну виноробню, щоб не тільки робити власне університетське вино, а й навчати студентів цієї цікавої справи.
- Усі колись писали вірші. Якісь так і залишилися лежати під матрацом, деякі побачили світ. Чи стимулює бажання писати, чи підживлює талант готовий продукт? Бо ті, хто не реалізувався в літературній сфері, зазвичай припиняють писати. І що для тебе є стимулом писати?
– Натякаєш на те, що треба видавати збірку? Можливо… Колись… З часом… Бажання писати не завжди корелює з бажанням виставляти свої спроби на широкий загал… Очевидно, головною причиною є те, що я не відчуваю себе справжнім поетом. Мені достатньо показати свої твори певному колу людей, чия думка мені важлива й цікава. Вони також не сприймають мене за поета – просто трохи в іншій формі чують мою думку про ту, чи ту проблему.
- Хто є першим слухачем-читачем твоєї поезії?
– У дитинстві деякі вірші читав мамі. У той час більше писав з гумором, ще й діалектом… І якщо мама сміялася – добре, коли ж ні – щось не так.
Нині це однозначно моя кохана дружина, яка завжди скаже правду, не боячись зачепити моє еґо. Якщо їй подобається, це однозначно шедевр ☺. Часто кидаю вірші у різні групи у вайбері чи окремо деяким знайомим. Ось і тобі також… Думка професіонала – важлива річ!
- Над чим працюєш нині і про що плануєш писати далі?
– Тепер працюю над навчальними планами на наступний рік, бо вже давно їх потрібно було здати, а карантин геть розхитав налагоджений ритм діяльності.
А якщо серйозно, то особливих планів чи грандіозних проектів не маю і ніколи не мав. Мої вірші народжуються довільно, а я лише записую їх на папір чи у ґаджет. Тому час від моменту ідеї до готового твору може займати десяток хвилин.
- Чи не всі, хто творить, хочуть бути впізнаваними, бажають відомості, а то й слави. І велику роль у популяризації себе відводять соціальним мережам. Ти – якийсь виняток! Ти – «антисоціальник». Чому таке ставлення до інтернет-пандемії ХХІ століття? Чому нема гонитви за визнанням?
– Я теж люблю визнання, славу. Нормально мати похвалу за те, що добре робиш. Колись одна відома й дуже шанована мною людина в УжНУ сказала, мовляв, Віталій не має амбіцій. Це не так. Не маю хворих амбіцій, такі мені справді не потрібні. Я дуже рано став керівником, і, можливо, це стримало бажання здійматися по кар’єрній драбині. Вважаю себе самодостатнім у своїй діяльності і звик робити справу на тому місці, де перебуваю, без мети стати най-най. Так само відчуваю себе у творчості. Як той американець у радянському анекдоті, що їсть тільки тоді, коли схоче, і стільки, скільки хоче, а не все, що є на загальному столі до останньої крихти.
Щодо соціальних мереж, то справді мене в них знайти важко. Соцмережі, на мою думку, нині втратили своє основне призначення – сприяти комунікації. Тепер соцмережі здебільшого наповнені самопіаром, плітками й банальними фото з покрокового життя індивідів, щоб якнайчастіше та якнайголосніше заявити про свою присутність у цьому світі. Мене це дратує, деколи навіть викликає огиду, хоч я, безумовно, не ототожнюю всіх користувачів соціальних мереж і не применшую значущості цих каналів у сучасному житті. До того ж також користуюся Твітером. Через нього повною мірою дізнаюся про світові новини, політику, важливі події економічного та соціального життя. Та особливість Твітера в тому, що там люди зазвичай не випинають своє життя на передній план, а справді комунікують, обмінюються важливою аналітичною інформацією. Там люди здебільшого навіть не знають імен одне одного, їм вони не цікаві. Це нівелює піарність і пліткуватість стрічок користувачів. Колись і у Фейсбуку так починалося, а поступово з’їхало до рівня «що в кого в хаті та дворі і хто що одягнув вчора». Про такі мережі, як Інстаграм і подібні, взагалі краще промовчу. Повторюся: не зачісую всіх користувачів під одну гребінку, і можна в мене випустити тисячі гострих стріл, але це моя думка. Знайомі люди можуть поспілкуватися і наживо, це набагато цікавіше й корисніше, натомість частіше спілкування між ними зводиться до вподобайок та смайликів… До речі, новини на телеканалах не дивлюся вже близько 6 років.
З часом хочеться більше спілкуватися з тими людьми, у яких не вловлюєш фальші, награних емоцій і постійного відчуття корисливості… На щастя, можу собі це дозволити.
А збірку обов’язково видам. Війна закінчиться, тоді цим і займуся.
фото з особистого архіву Віталія Симочка