Євгеній Красовський: Німець, який обрав бути українцем

Євгеній народився 1 січня 1977 року в м. Карл-Маркс-Штадті (Німеччина) у сім’ї військового медика Леоніда Петровича й бібліотекарки Софії Федорівни. Хлопчик був довгожданою й бажаною дитиною. Особливо чекала на появу брата старша сестра Вікторія Кесель. Саме вона дала йому ім’я.

«Женька цікавий був дитиною. Навіть повзав малям не вперед, а назад. Змалечку демонстрував затятість і загострене почуття справедливості. Відчував фальш. Хворобливий, проте міг бути дуже активним, втрапляти у халепи, як і всі хлопчаки. Якось уже в Ужгороді ледь не втонув. Урятував його тоді солдат, який випадково проходив поряд, – пригадує Вікторія. – У школі займався гімнастикою і танцями. Покинув, хоч виходило добре. А от захоплення футболом було з ним усе життя. Як і любов до книг, особливо історичних, фантастики. Ми вдома багато читали. Завдяки нашій мамі, котра працювала в книгозбірні, надбали добротну свою бібліотеку, мали доступ до літературних новинок, журналів. Тож постійно щось читати, думати, обговорювати прочитане, дискутувати було нашою сімейною традицією. Це все зробило його інтелектуалом у дорослому віці».

З дитинства Євген вирізнявся ніжним ставленням до дівчат, жінок. Можливо, завдяки мамі, з котрою завжди був дуже близьким. Дещо відлюдькуватий за характером, хлопець не поспішав обростати друзями, хоч до нього й тяглися. Але коли знаходив «своїх» людей, то це було на все життя.

У школу Євгеній пішов в Ужгороді, а потім батька знову направили спочатку в Чехію, відтак – у Німеччину. Їхати за кордон хлопець категорично не хотів – йому подобалося жити в Україні, Ужгороді. Та й однокласники у закордонних школах були йому не до душі: переважно радянські діти-мажори, зациклені на «шмотках» та інших модних штучках, яких не було в Совєтах, не відповідали нутру начитаного, вдумливого Жені. Для нього матеріальне ніколи не було першорядним. Проте лишатися вдома було ні з ким, тому довелося їхати. У чужому середовищі його рятували книги.

Старші класи закінчив вже в Ужгороді. А що завжди цікавився історією, політикою, вступив на історичний факультет УжНУ. Студентські роки для Євгенія були щасливими: він знайшов близьких друзів, з якими компанією їздили в гори, на лижі, ходили на пікніки, святкували дні народження.

«Женя був надійним другом. Таким, що постоїть за тебе, вступиться за слабшого. Хоча його інтелігентна зовнішність не виказувала цих рис характеру, могла вводити в оману 😊. Мав прекрасне почуттям гумору. Жарти в нього були інтелектуальні, витончені, іронічні. Ми постійно з ним сміялися. Попри те, що був з не з говірких. Дуже емпатичний. Щодо навчання, то йому не треба було вчитися. Він просто всмоктував інформацію з будь-яких джерел – усе це в його голові систематизувалося й складалося в цілісну картину. Женя мав аналітичний склад розуму, критичне мислення. Попри ґрунтовні знання за оцінками він ніколи не гнався. Це, бувало, навіть сердило викладачів, бо ж знали, що він може більше. Та Женя вчився для себе передусім», – розповідає близька подруга Мальвіна Шепа.

Євгеній у принципі жив за своїм внутрішнім компасом, а не йшов за течією. Займався не модним, а тим, що подобається, бізнесової жилки не мав. До людей ставився з повагою, але сприймав крізь призму «його» чи ні. Регалії, посади його ніколи не вражали.

Після закінчення університету і аж до 2022 року працював менеджером у різних установах.

Військовим-строковиком свого часу Євгеній Красовський не став через проблеми з судинами. Медкомісія тоді визнала його як умовно придатного.

2016 року чоловікові прийшла повістка. Він з’явився у військкомат, упевнений, що воювати не піде. Але побачив хлопця, який, рюмсаючи, просить воєнкома його відпустити, і, як скаже потім близьким, йому стало гидко. Бо це було не по-чоловічому. Та й якщо всі отак плакатимуть, то хто стоятиме за Україну? А свою країну він любив. Після БЗВП мінометник Євгеній Красовський вирушив виконувати бойові завдання на Донеччину, брав участь у боях біля селища Зайцевого.

Через два роки демобілізувався. Цікаво, що командири пропонували йому лишатися, підписати контракт. Але армія – із суворою ієрархічністю, жорстким статутом і необхідністю коритися навіть явно нерозумним наказам – кардинально суперечила натурі Жені. «Це була людина безмежної внутрішньої свободи, не зашорена, справедлива, з внутрішнім стержнем, яка не любила, коли її до чогось змушують, командують. Ним зманіпулювати можна було лише якщо це стосувалося допомоги комусь. Армія ж абсолютно регламентує життя військовослужбовця. Тому у 2016 році новина про те, що він долучився до Збройних Сил, неабияк здивувала всіх нас: надто ця структура і Женя були непоєднувані. Та й дізналися ми постфактум. Правду сказати, тоді не оцінили належно вчинок друга», – ділиться Мальвіна.

УБД після демобілізації у 2018-му оформляли рік, допомагали волонтери. У Євгенія не виходило спілкуватися з чиновниками, а приходити у формі й кричати: «Я за вас кров проливав» – було не в його характері.

Війна змінила чоловіка. З’явилася жорсткість, кудись поділася природна м’якість. Це відчули і рідні, і друзі, від яких після повернення майже на 2 роки відмежувався. Як сам скаже потім, просто не міг ні з ким спілкуватися. Вікторія пригадує, що тоді з братом було важко: він часто зривався, постійно перебував у напрузі, роздратуванні. Давався взнаки посттравматичний стресовий розлад. Втім поступово чоловікові вдалося подолати внутрішній злам, і вони із сестрою стали як ніколи близькими, налагодилися стосунки з друзями.

Бойовий досвід трансформував світогляд воїна, спонукав переосмислити себе у багатьох аспектах. Зокрема, саме на війні Євгеній чітко усвідомив свою українську ідентичність, коли на власні очі побачив, чим ми відрізняємося від росіян. Вихований у зросійщеному середовищі, у підлітковому віці хлопець, було, щиро засмутився, дізнавшись від батька, що він українець і це буде вписано в паспорт. «Він тоді дуже хотів бути росіянином, – пригадує Мальвіна Шепа. – Уже дорослим, згадуючи той епізод, казав, що в ньому говорив підсвідомий комплекс меншовартості, який дитина просто не здатна усвідомити, неспроможна зрозуміти глибинні причини своїх переживань». Внаслідок внутрішніх змін чоловік відчув потребу і спілкуватися, писати українською мовою. Було нелегко, але сердився, коли йому для зручності пропонували перейти на російську.

Вдома Євгеній повернувся до свого тихого розміреного життя: робота, рідні, друзі, коти (він дуже любив тварин, а вони – його), книжки, улюблені подкасти. Навчився готувати – виходило смачно. Мріяв купити авто. «Брат любив домашній затишок, своє середовище існування, Ужгород, у світи ніколи не рвався», – каже Вікторія.

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну Євгеній Красовський з позивним Німець іде добровольцем на фронт у складі 128-ї бригади.

У березні 2022 року зазнав важкого поранення під містом Оріхів Запорізької області. Після трьох операцій у лікарні ім. І. Мечникова пройшов реабілітацію. На відновленні, згадує сестра, Женя все одно думками був зі своїми хлопцями на передовій. Через 2 місяці після поранення з численними осколками в тілі, які не можна було оперувати, щоб додатково не травмувати, воїн повернувся на фронт.

«На ВЛК його визнали придатним, ще й у штурмовики записали. Звичайно, з цим рішенням можна було сперечатися, пробувати якось домовлятися. Його боліло, було важко просто сідати, не те що тягати на собі десятки кілограмів спорядження. Але брат нічого не хотів оскаржувати, просити. Я бачила, що переконувати його – марна річ. Сказав тоді: «Якщо вважають, що я можу йти в штурмовики, – значить, можу». Він повертався, бо розумів, що його знання, досвід потрібні побратимам, а найперше – новобранцям, які зовсім нічого не вміють. Потім якось висловився, що війна 2014 року – це дитяча забавка порівняно з тим, що відбувається тепер. І його вмінь у сучасній війні недостатньо», – ділиться Вікторія.

Спочатку Євгеній виконував бойові завдання у Соледарі на Донеччині, потім був знову Запорізький напрямок, відтак – Херсонщина. Цікаво, що, перебуваючи на посаді стрільця-санітара, воїн фактично виконував обов’язки командира відділення. Усіляко опирався цьому призначенню, бо не хотів ухвалювати рішень, від яких залежатиме чиєсь життя. Та й робити кар’єру чи відзначитися перед командуванням ніколи не прагнув. Проте і в цій іпостасі Німець проявив себе гідно: міг сперечатися з командирами щодо наказів, дбав про своїх хлопців, особисто ходив з ними на завдання. За це його дуже поважали воїни. «Вийшло так, що в армії у певному сенсі Женя проявив себе як батько. Він дуже турбувався про своїх солдатів. Особливо переймався за новобранців, навчав їх, захищав як міг, помагав упоратися з панікою, – розповідає Мальвіна. – Дуже тяжко переживав втрати. Казав, що це ніби відривають шматок від нього самого. Було складно і психологічно, і фізично. Та ніколи не скаржився, міг жартувати, як завжди. Лише в голосі відчувалася безмежна втома. А потім, коли перебував на Херсонщині, Женя не казав прямо, але з якихось фраз, прохань зчитувалося його передчуття чи знаття: додому він уже не повернеться. І не було на те ради».

За виявлену мужність у березні 2022 року Євгенія Красовського Указом Президента нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни», а 22 червня – «За військову службу Україні». Він мріяв про відпустку.

Переміщаючись Україною, воїн у розмовах з близькими часто зворушено розказував, яка в нас красива країна, які прекрасні люди їм трапляються, як помагають. Вікторія каже, брат безмежно любив свою землю: «Він ніколи про це не говорив, бо воно якось пафосно звучить, а пафос – це не про Женю. Та Україна була невід’ємною, органічною частиною його самого. Тому пішов за неї воювати. Хоча, беручи участь у важких боях, цілком усвідомлював і приймав той факт, що це квиток в один кінець. Ота фатальність повсякчас проступала в наших розмовах. Мені здається, він відчував це як власну місію, яку мав виконати попри страх і небажання».

15 жовтня 2022 року три відділення, одне з яких очолював Євгеній Красовський, йшли на штурм на Херсонщині. Через недостатню розвідку потрапили в пастку – під сильний обстріл. Зазнавши контузії, воїн разом із частиною особового складу відійшов у лісок неподалік. Тягнули з побратимом хлопця, якому відірвало ногу. Коли знову почався обстріл, Євгеній зазнав смертельного поранення в голову…

Нашим дали наказ відступати. Територія відійшла під контроль московитів, які не віддавали тіл, тому Євгенія Красовського оголосили зниклим безвісти.

«Що брат загинув, нам повідомили відразу, в жовтні, бо були люди, які це бачили на власні очі. За тілами пішли в листопаді, коли Україна відбила цю територію. Проте Женю нам не повернули, даних ніяких не надали. Тож ми до останнього сподівалися, що це все-таки помилка, – розповідає Вікторія. – Із жовтня до січня брат вважався зниклим безвісти. Ми навіть серед полонених його шукали на російських пабліках. Хоча точно знали, що полону він боявся більше за смерть. Нас водночас і лякала ця перспектива, й давала надію. Врешті, після довгих пошуків, я знайшла чоловіка, який був у тому бою й підтвердив мені особисто загибель Жені. Після багатьох місяців вдалося розшукати тіло. У травні надійшло офіційне ДНК-підтвердження, що це мій брат».

Старшого солдата Євгенія Красовського – Німця – поховали в Ужгороді на Пагорбі Слави 30 червня 2023 року.

У січні 2024 року воїна посмертно нагородили орденом «Хрест Героя», а в травні 2025 р. – «За мужність» ІІІ ступеня.

Прийняття цієї втрати було важким і поступовим, каже Мальвіна. Знадобився час, щоб зібрати пазли обставин в одну картину, примиритися з шляхом душі Євгенія. «Ми сумуємо за ним. Він був стабільністю, опорою, хоч які б шторми лютували навколо. Постійно з’являються відсилки, що ось тут Женя би так сказав, зробив. У такі моменти розумію, що в якомусь сенсі він все одно з нами. Біль від утрати намагаюся трансформовувати у жагу жити назло всім тим, хто приніс нам так багато горя. І як вдячність Жені за його велику жертву. Він виборов нам Життя ціною власного. Це розуміння спонукає йти далі, аби Вчинок всіх наших воїнів не був даремним».

«За два дні до братової загибелі я прокинулися з чітким відчуттям, що у мій дім прийшла смерть. Відігнала його… Я не знаю, чи ми справилися з утратою. Батьки живуть ним. А мене тримає, що я потрібна їм, власній сім’ї, на роботі, – ділиться Вікторія. – Часто думаю, що, хоч життєвий шлях Жені видався коротким, він все-таки багато чого встиг завершити. Головне – виконав свою місію. Я так відчуваю. І пішов у засвіти швидко, безболісно, гідно. Напевно, таку смерть ще треба заслужити у Бога. Розумію це головою, а серцем… Дуже не вистачає брата, отого всього, що творило наш спільний світ, але я знаю, що незримо мій Женька завжди десь поряд».