Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Ілюзія справжньої сім’ї, або Чому заробітчанський хліб моїх батьків ніколи не був смачним

2 4 478
Віра Лабич
Мені 21, і я досі засинаю зі словами «На добраніч, мамо! На добраніч, тату!». Так мене навчила бабуся, коли мені було 5. І в перший клас повела за руку сама, бо батьки, як і тисячі українців, поїхали шукати кращої долі за кордон. Мої ж узяли курс на Португалію. На березі Атлантичного океану їх чекав аж ніяк не відпочинок, а виснажлива фізична праця задля мене й старшого на два роки брата. Із того часу на родині Лабич тавро – заробітчани.

Складна ситуація в державі й фінансові труднощі наприкінці 1990-х змусили моїх батьків розставити життєві пріоритети й податися світ за очі… аж на 12 років.

Зі словами: «Іду заробляти на ваше майбутнє!» – мама зібрала речі й поїхала до тата, який уже чекав на неї у маленькому містечку Ла-Корунья. Ми попрощалися на львівському вокзалі. Ще дитиною я розуміла – моя мама їде надовго. Тоді я гірко плакала, а брат витирав мої сльози. Так ми з ним залишилися самі.

Не буду лукавити: жилося нам добре, бабуся нас любила, ми з братом були відмінниками у школі. На хліб та відпочинок вистачало, а іноді й на більше. Роки йшли, батьки не поверталися, гроші зароблялися…

З-за кордону ми отримували цінні речі: унікальні іграшки, наймодніший одяг, а також солодощі, коштовності й нову техніку.

З братом

Бабуся намагалася робити все, аби ми з братом не почувалися гіршими за інших. А також недолюбленими та покинутими. Саме тому й дозволяла нам багато чого. Ми жили з відчуттям уседозволеності. Батьки надсилали гроші, тим самим компенсуючи брак уваги та тепла. Та марнотратниками ми з братом так і не стали. Бо у мами дуже сумний і проникливий погляд. У її очах я завжди бачила журбу всього українського заробітчанства. Тато тримався, намагаючись бути сильним, проте постарів завчасно. У свої 54 виглядає значно старшим і погано бачить. Ще підлітками ми з братом зрозуміли – батьки нещасливі.

Вже тоді я глибоко усвідомила, що заробітчанський хліб проклятий, бо залишає по собі глибокі рани. Дорогою ціною обходиться ця трудова міграція, і йдеться не про гроші.

Перший наслідок  життя без батьків  – надмірна самостійність.

З мамою

У старших класах я відчула, як духовно віддалилася від мами, котра й так жила за 4 тисячі кілометрів від мене. Вона не була мені подругою, не розуміла моїх прагнень, їй далекими були мої мрії і плани на життя. Це зробило мене бунтаркою й змусило самій бути відповідальною за кожне рішення. Починаючи від кольору волосся й до вступу у виш. Я не радилася з мамою, коли захотіла кинути університет й переїхати в інше місто. Брат не питав дозволу в неньки при написанні заяви на відрахування з ВНЗ, аби піти до війська. Ми вважали, що наше життя належить тільки нам. Батьки не знають про наші маленькі перемоги й поразки, тому не можуть розділити з нами наші великі радощі. Це стосувалося й проблем. Коли виникали труднощі – тато і мама були останніми, до кого ми зверталися, знаючи, що у них і своїх клопотів вистачало.

Звідси другий наслідок – непереборне відчуття самотності.

Пригадую, ще у 8 класі я зрозуміла, що гроші – не головне в житті: це було у Великодню неділю, коли прийшли зі святковим кошиком з церкви до порожньої хати. Бабуся спекла для нас паску, а я наготувала чимало вишуканих страв – тоді уже вміла. Проте шматок у горло не ліз. Мовчки сіли за стіл і подзвонили до батьків: ми з мамою плакали, а тато і брат мужньо зберігали мовчання… Батьки не хотіли нас забрати до себе, бо завжди наголошували – ти пан тільки на своїй землі. Але й самі не поспішали повертатися.

Та ось уже 5 років батьки вдома, а мене не відпускає відчуття провини. Відчуття провини – ще один біль, що залишився від зароблених грошей у розлуці. Мама почувається винною, бо не повела мене в перший клас, тато – бо не був поруч на випускному брата. Так, періодично вони приїжджали, але ілюзія справжньої сім’ї була тільки на свята. А я себе мучила запитаннями: «Чому я маю родину тільки на Різдво та Пасху? Хіба я не заслуговую на таке тепло щодня? Як можна проміняти таких золотих дітей, як ми з братом, на фінансову забезпеченість?»

Ми станемо дорослими тільки тоді, коли зрозуміємо своїх батьків – розумом і серцем зрозуміємо, та пробачимо їх. Життєва істина, до якої я дійшла зовсім недавно.

З бабусею

Ця моя рана вже починає загоюватися. Але 12 років довгої розлуки даються взнаки чи не щодень. «Чому ти нечемна? Коли була мала, то поводилася по-іншому? Ти все вирішуєш самостійно й не зважаєш на мою думку!» – чую від тата. А що я можу сказати людині, яка мене не виховувала?! Батько поїхав, коли мені виповнилося 4, й повернувся, коли я вже зустріла свою 16-у осінь.

Свого тата я знала з фотографій. Перших шість років до мене телефонував якийсь дядько, і голос у телефоні питав: «Як справи в школі? Чи отримаєш похвальний лист? Як там кашель? Чи пройшов уже?»

Наразі прірву між нами заповнити вкрай важко, але треба набратися терпіння. «Маємо пробачити, зрозуміти й підтримати одне одного», – на одній із сімейних нарад ми домовилися, що труднощі не зруйнують нас. Саме завдяки цьому нам і вдалося зберегти сім’ю. Тому моя історія, насправді, належить до щасливих ☺.

Як адаптувалися батьки після поневірянь світом?

З татом

Якщо раніше в команді Лабичів були тільки я з братом, і ми вдвох боролися проти всього світу, то тепер до нас приєднався тато, який з кожним роком неначе оживає. Батька ми називаємо паном’європейським, бо став іншою людиною, навчився смачно готувати, багато жартує й намагається йти в ногу з часом, – блукаючи просторами Інтернету. Тато відновлює сили й мріє про власну міні-ферму. Як корінний стрілківчанин (стрілківчани – жителі села Стрілки, Старосамбірського району, Львівської області. – Авт.) прагне дожити свій вік на землі, де народився, на землі, що його вигодувала… Його іntermezzo – тут.

А мама все ще не може змиритися з тим, що прожила своє життя не так, як мріяла в юності. На її тендітні плечі випало чимало випробувань. Моя мама є типовим персонажем класичної української літератури: сприймає все близько до серця, часто плаче й нарікає на долю. А ми з братом – молоді Степани Радченки, що підкорюють місто, ставлять цілі й не бачать перешкод. Наш оптимізм впливає і на неї. Тепер ми разом і всіляко підтримуємо її. Останні три-чотири роки наша четвірка й справді як єдине ціле. Аж тепер усвідомлюємо, що таке – бути надійним командним гравцем. А чого ще бажати?!

Тато завжди каже мені: «Учися, серденько, і будуть з тебе люди! Щоб оминули тебе заробітки! Ти потрібна Україні». І я прислухаюся до нього.

Досвід моїх батьків навчив мене любити країну, в якій народилася, цінувати її, вірити в неї і дати їй шанс на розвиток. Мої батьки повірили в майбутнє України і повернулися додому. Тепер вони собі пани – горді галичани, які у вишиванках ходять у неділю до церкви. Тяжка фізична праця не зламала їх, а навпаки – додала патріотизму. Заради таких, як мої батьки, саме моє з братом покоління повинне будувати Україну, тому не можна з неї втікати!

P. S. Я довго вагалася чи варто публікувати текст, у якому пропустила крізь себе кожне слово. Нічого відвертішого ще в житті не писала. Це моя промова з дисципліни «Риторика», яка спершу не була призначена для широкого кола. Найголовнішим аргументом для рішення надіслати текст редактору стали бабусині слова: «Зростати поруч із мамою і татом є великою розкішшю для дітей із Західної України». Моя історія повинна бути почутою, тому що таких, як я, – тисячі. Нас усіх об’єднує одне – розуміння того, що є щось цінніше й дорожче за гроші… Батьківська любов…

Крім того, це мій перший медіатекст, який прочитала мама, хоч журналістом я себе називаю вже 4-й рік…

Віра Лабич
2 Коментарі
  1. Victoria каже

    Шановно Віро, не переймайтеся, будь ласка. Так, дитячі рани важко гояться, і я знаю це у свої 43. Мене також, здебільшого, виховували бабуся – царство їй небесне і велика дяка. Батьки жили поруч, але їх для мене не було: наруга моральна та фізична, постійні сварки вдома і я – як “хлопчик для биття”. Ні, вони не алкоголіки і не нетюпутящі. Мама закінчила кар’єру заступницею начальника обласного управління, тато був доцентом вишу. Не було любові, розуміння, підтримки, лише вимоги – щоб я задовільняла їх амбіції (комплекс неповноцінності), тільки гарно вчилась – в хату не пускали, поки не розповім, які оцінки у школі і чому так сталося, що я отримала “четвірку”. Пісню Лещенка про батьківський дім, як начало начал та надійний причал, яка була популярною у роки мого дитинства, я просто не розуміла. Не розуміла, як можна розслабитись у батьківському домі, де ти завжди винна у чомусь, не така, як чужі діти, не достатньо хороша. Ситуація з роками особливо не покращилась: претензії, вимоги, все не так. Хіба, як докторську захистила і поїхала на стажування у США, їх трохи попустило. Ну, і, звичайно, я ніколи не слухала батьків, що мені робити у житті: не за того вийшла заміж, пішла спочатку замість науки у журналісти (за 10 років побувала головредом декількох газет, у тому числі – щоденної), а мати була єдиною людиною, яка пропонувала мені зробити аборт, коли я завагітніла першою дитиною. Ви ж мусите радіти з того, що батьки ХОЧУТЬ Вас підтримати і вони Вас люблять. Все пізнається у порівнянні. У Вас все склалося и ще складеться, а за підтримки люблячих батьків життєві перешкоди надалі даватимуться заввиграшки. Тому що батьки – поряд і вони Вас люблять. Вам тільки треба забути про дитячі образи і відкрити їм своє серце. Коли Ви дорослішатиме, зміняться й відносини з батьками, Вам буде легше їх зрозуміти. Все буде добре, просто не озирайтесь, а дивіттся лише уперед.

  2. Віра Лабич каже

    Дякую Вам за вашу щирість і поради)….безмежно дякую)

Залишіть відповідь