Він той, хто мусить бути в безперервному русі, інакше втрачається сенс у житті й покликанні. Той, хто не скупиться поділитися з іншими результатом своє праці. Його обов’язком є вишукувати талановитих студентів і брати їх під свою опіку, забезпечуючи всіма умовами для професійного зростання.
Він народився в Києві 21 вересня 1973 року, там ходив до школи й закінчив університет. Можливо, дух столиці підтримує в ньому високу планку здорових амбіцій, а, можливо, особливе батьківське виховання дозволили стати внутрішньо вільною людиною. «Я виріс у сім’ї, де є глибоке розуміння своїх коренів. Як єдиній дитині, мені надавали достатньо уваги. Водночас я ніколи не ходив по хліб, не мив посуд, не прибирав… Батьки дали можливість жити так, як живу. Можливо, саме через це відчуваю гостру відповідальність за те, що роблю, бо знаю: ніхто за це не відповість».
У вісім років він пішов записатися до ДЮФК «Динамо» – у той час, коли батько записує його до музичної школи. «Це був отой єдиний випадок, коли зробили щось за мене. Воно було фатально. Я просто терпіти не міг піаніно. Але музика навчила мене терпіти, не сперечатися. Грав, бо не мав іншого вибору. Але й тут створив свої правила. Внутрішньо я ніколи не належав музиці. Так навчився робити багато справ, але все одно думати про своє. Ще був один урок від неулюбленої музики: відтоді не піддаюся на дію зовнішніх чинників і залишаюся собою у найскладніших ситуаціях!»
Життя все корегує. Євген Костенко дедалі частіше сідає за рояль. Ніби виправдовувався, мовляв, батько часто просить. А потім додав: «Я граю для душі. Моя музика – музика Шопена. Вона дає можливість вільно інтерпретувати свої знання. Не знаю, чи я творча людина. Але мені важливо, щоб не було рамок».
У 16 він розбився на мотоциклі. Серйозна травма не дала змоги займатися спортом. «У своєму кабінеті за день я стільки роблю нахилів у правий бік, скільки не робить жоден гімнаст. Коли ти 12–16 годин відпрацюєш у клініці, а бувають моменти, коли перенапружені всі м’язи, мусиш працювати в незручній позі, до всього додається важкість моменту операційного поля – то тут вам і спорт!»
«Знаєте, мене ніколи ніхто надто не опікував. І це найкраще, що могло бути. Адже при надмірній опіці людина втрачає далекоглядність – у житті це небезпечно. Перемагає той, хто бачить на три-чотири кроки вперед».
Він працює по 14–16 годин на день. За тиждень проїжджає в середньому по 2000 км. До столиці може їздити й декілька разів. І все одно дістає кайф від роботи. Він не хоче справляти на когось враження. Здаватися милим чи імпозантним чоловіком. У нього своя дорога. «Не копирсаюся у собі, бо не дівчина, аби всім подобатися. Я такий, як є. Ніколи не зроблю того, за що потім буде соромно. У житті ціную свободу. Вона формує простір і можливості займатися тим, що суголосне тобі».
«Я так і не зміг побудувати графік життя так, щоб присвячувати родині вихідні. Для мене не існує свят чи відпусток. Із дружиною працюємо на одному факультеті, і не знаю, де більше бачимося – там чи вдома. Я не зразковий сім’янин, але вдячний рідним за те, що вони дають мені професійну волю».
Він не знає, чи є щось найголовніше. Бо життя багатогранне і постійно нас змінює. У нього є правило – не атакувати. Адже пусте – то завжди полова, яку розвіє вітер. «Я найбільше боюся зради. І того, коли слабкі люди об’єднуються, щоб захищатися. Не можу бачити, як геніальним студентам ніде розвернутися. Талановитих людей дуже легко образити. Це ранимі створіння. У них нема тої броні, яку має сірість».
У свої двадцять років він лікував перших осіб нашої держави. Якщо здається, ніби коло зацікавлень цього чоловіка – тільки практична стоматологія та організація навчального процесу на своєму факультеті, то це буде помилкою. Ось приклад: «Їдучи поїздом, я на своє задоволення написав сценарій фільму, який друзі, геть несерйозно, відправили на один Московський кінофестиваль. Там він виграв якусь номінацію. Нам запропонували контракт, але ми відмовилися, бо дістали іншу пропозицію – зйомки нашого фільму у Голлівуді. Сценарій уже перекладений на англійську, до нього внесли відповідні правки. Зовсім скоро розпочнуться зйомки».
- Чи є щось таке, до чого ніяк не доходять руки?
– Так! Я усе життя мрію навчитися фотографувати. От тільки проблема у часі. Хоча здається, що я б робив непогані фото.
- Над чим часто думаєте?
– Чогось одного немає. Інколи думки про те, що залишилося мало речей, від яких дістаєш нові відчуття, турбують. Я багато чого бачив і відчував. І оце розуміння того, чим усе закінчиться, – дуже страшне, воно вбиває в тобі романтизм.
- Чого б хотіли ще навчитися?
– Скоріше вдосконалити – ніколи не сумніватися в можливостях реалізації того, що запланував.
- Який Ви?
– Я вихований у дусі переможця щодо вирішення будь-якої проблеми. Сьогодні розумію, що немає вершин, які людина, люблячи свою справу, не спроможна б подолати. Якби нам треба було підпис Обами, ми б його знайшли.
- Які у Вас стосунки з Богом?
– Він знає мене на ймення. Напевно, моє життя і є стосунками з ним. Я роблю, сподіваюся, добрі справи.
- Хто такий декан?
– Це інструмент реалізації справедливості і кращого життя.
Мені здається, що у свій вік я не могла вловити темпу цього чоловіка. Він нічого не тримає під контролем, бо це не зовсім той метод керування, який йому близький. У нього просто порядок у всьому. Євген Костенко сказав, що він не романтик. А я переконана: саме романтизм у роботі дозволяє йому замахуватися на неймовірні вершини.
Сказати, що він випереджає час – думаю, так. Коли людина, несе на своїх плечах велику ношу, то рано чи пізно себе запитає: «А чому я? Мені це треба?». То такі, як Євген Костенко, відповідають собі: «Все ж таки я потребую цього!»
Думається, що таких людей наша країна конче потребує. Бо такі вчать не скаржитися, не говорити про інших, нести свої переконання через бурі й стояти, плекати мрії і втілювати їх у реальність.
Відео – Роберта Паппа