Людвик Шимон: «Якщо людина працелюбна, то рано чи пізно вона досягає успіхів»

Серед них і Людвик Шимон – унікальний науковець, керівник відомих за межами України досліджень з фізичної електроніки, який і досі скромно стверджує, що був усього лише здібним учнем свого вчителя – професора Івана Запісочного. Спільно вони реалізували чимало наукових проектів, винайшли прилад, дія якого базується на використанні закону поглинання світла речовиною: так його і назвали – «Прилад Запісочного І. П. – Шимона Л. Л.».

Сьогодні Людвик Шимон – заслужений працівник народної освіти УРСР, відмінник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік Академії наук вищої освіти України, член Американського фізичного товариства, член Академії наук Угорщини, Соросівський професор, Міжнародна людина року 1997–1998 (визначений міжнародний біографічним центром Кембриджа в Англії), лауреат нагороди Ярослава Мудрого, лауреат конкурсу «Кращий закарпатець ’ 2001», заслужений професор Ужгородського національного університету. Під його науковим керівництвом підготовлено 12 кандидатів та 4 докторів фізико-математичних наук. Упродовж 26 років очолював кафедру квантової електроніки, майже 17 років обіймав посаду декана фізичного факультету.

«Коли людина за віком наближається до стану, що визначається цифрою 80, неминуче приходять на думку окремі епізоди з прожитого. Хочеться з кимось про це й поділитися, аби власні оцінки були визнаними або спростованими», – пише Людвик Шимон у вступному слові до своєї книги «Життєвий шлях у спогадах», яку видав з нагоди ювілею. Зрозуміло, що краще, ніж сам автор, про його життя не розповість ніхто. Тому це інтерв’ю можна вважати лише доповненням до тієї великої і величної розповіді про відомого науковця, який міг працювати далеко за межами України, але присвятив себе фізичній науці в рідному Закарпатті.

Мріяв керувати потягами і бути схожим на батька-залізничника

• У Вашій біографії сказано, що батько був залізничником. Напевно, Ви багато подорожували у дитинстві. Чи пригадуєте ту найпершу мандрівку?

– Найперша подорож, яка закарбувалася в моїй пам’яті, це коли дітям залізничників організували екскурсію з Іршави до Будапешта. Їхало близько 10 дітей, серед яких і я зі старшою сестрою. Це були воєнні роки, тому в приміщенні, де ми ночували, зачиняли вікна, щоб уночі було затемнення від ворожих літаків, які тоді вже літали над Будапештом.

Тоді вперше я дуже багато побачив, мав неймовірні враження, зокрема, від гірки – хвилястої залізниці. Вперше побував у зоопарку. Закарпатські діти моїх років не мали такої можливості, тим більше – в час війни.

• А з років війни що пригадуєте?

– Коли Червона армія визволяла Іршаву в жовтні 1944 року, мені було неповних 10 років. Брат повів мене в центр селища – Іршава не була ще тоді містом. Напередодні всюди стояла мертва тиша. З села вже вийшли німці, потім пішли й угорці, останніми втекли жандарми. Три дні після цього тривав спокій, люди боялися вийти на вулицю. Потім почули, що руські прийшли. Ми з братом спостерігали, як маршує військо. Я хотів побачити танк, але війська з технікою, очевидно, пішли через Сваляву, тому в Іршаві була лише піхота.

Я запитав брата: де солдати? Він показав на тих, що чеканили крок. Порівняно з угорцями, німцями наші виглядали не так, одягнені були по-різному: шапки-ушанки, шинелі, фуфайки, різне взуття. Охайністю вирізнялися командири. На грудях вже мали медалі. У цілому хлопці виглядали втомленими, хоча воєнні дії вже не велися і пострілів не було чути.

• Як ставилися німці до населення в Іршаві?

– Німці в Іршаві відпочивали, доукомплектовувалися. Я часто ходив до німецьких солдатів. Моя покійна мама була німкенею, і я тоді вже трохи розмовляв із ними німецькою. Їм було приємно, що в цьому краї є ті, хто вміє щось сказати їхньою мовою. Вони мене пригощали цукерками. У німців не було потреби проявляти ворожість до місцевого населення.

Одного разу я почув українську пісню «Запрягайте, хлопці, коні», яку співали німці. Не міг зрозуміти, звідки німці її знають. Мама сказала, що вони навчилися за час перебування в Україні. А потім я з’ясував, що це в німецьку форму були переодягнені добровольці, які зрадили Україну і служили німцям. У формі вони ніяк не відрізнялися від тих солдатів, але напідпитку почали співати українських пісень і цим себе виказали.

• Як ви обирали майбутню професію? Що пригадуєте з років навчання?

– Я носив обіди батькові на станцію, де він працював бригадиром потягу. Коли потяг маневрував, я спостерігав за ним, і мені дуже подобалося, як батько керує діями машиніста. Я знав усі сигнали, які виконував потяг. Коли батько проходив щорічну атестацію, то інструкція була російською мовою. Батько вмів читати, але не дуже розумів російську. Тоді ми з ним ішли на річку рибалити, закидували вудки, і я читав інструкцію для нього, щоб він відновлював у пам’яті знання й добре склав атестацію. Батько дуже ретельно готувався до служби, був керівником, відчував відповідальність. Мені теж хотілося бути таким, як він, і працювати на залізниці.

Коли вже в 10 класі сказав батькові, що хочу стати залізничником, він був категорично проти. Відповів, що це важка робота, а я добре вчуся, то маю йти в науку. Правда, не нав’язували мені спеціальність – батьки були дуже раді, що я вступив до університету. Проти того, аби я навчався на залізничника, виступали ще й тому, що для цього потрібно було їхати до далекого Харкова чи у Львів, який на той час мав славу кримінального міста. Мама наслухалася розповідей і сказала, аби їхав до Ужгорода. А вже на вибір спеціальності вплинула моя вчителька з фізики.

Феномен закарпатських фізиків – у двох відомих школах, одну з яких очолював Людвик Шимон

• Розкажіть про становлення тих відомих шкіл, які досі славлять фізику УжНУ?

— Фізичний факультет відкритий 1950 року. Тоді було всього кілька викладачів без ступенів, тому до викладання залучали й учителів шкіл, гімназій. Потім сюди направили фахівців із Москви, Ленінграда, які вже мали науковий ступінь. Ми називаємо окремих з низ фундаторами, бо вони були надзвичайно активними, жили фізикою, створювали лабораторії для наукових досліджень. Тоді була відкрита перша кафедра будови речовини. Згодом відкрили кафедру оптики. З цієї кафедри розпочинається і моя історія, адже засновником її був професор Іван Запісочний, на той час молодий доцент.

Наукові школи іноді неправильно інтерпретують, пов’язуючи їх з іменами окремих вчених, які мають своїх учнів. Для того, щоб створити школу, слід дотриматися певних критеріїв. За всю історію фізичного факультету таких шкіл було всього дві — Школа фізики напівпровідників професора Дмитра Чепура, який приїхав останнім із фундаторів і згодом став ректором УжНУ, друга — Школа професора Запісочного з фізичної електроніки. Представники лише цих двох шкіл здобули Державні премії. Це дуже висока оцінка. Фізичний факультет може пишатися тим, що підготував 22 лауреатів Державної премії за короткий проміжок — протягом 30-40 років із дня заснування.

Нині діяльність шкіл продовжують послідовники. Так, Школу професора Д. В. Чепура очолював колишній ректор Володимир Сливка, тепер колективом керує проректор Юліан Височанський. Після І. П. Запісочного впродовж 26 років (1982 – 2004) напрям школи очолював я, нині – професор І. І. Шафраньош. Нині дослідження в обох школах вже не такі масштабні, але напрямки всесвітньо відомі. Нещодавно я отримав запит з Німеччини з проханням надіслати результати досліджень 30-річної давності. У наших школах переважають фундаментальні дослідження, а застосування отримують через роки.

• Напевно, Ви пригадуєте будівлю фізичного факультету – колишній Василіанський монастир, ще не зафарбований комуністами. До речі, як ставитеся до прохання передати приміщення знову у власність церкви?

— Коли створили фізичний факультет, у нього не було навіть окремого деканату, а процесом керував деканат хімічного факультету. Два роки існував фізико-хімічний факультет, у складі якого був хімічний факультет і фізико-математичний. Ми знаходилися у корпусі сучасного хімічного факультету. А тут, де зараз фізичний, були біологічний, історичний, філологічний. У приміщенні сучасної великої фізичної аудиторії була церква, де молилися майбутні священики, які навчалися у корпусі.

Пригадую, як ми робили амфітеатр у великій фізичній лабораторії. Перші роки після передачі будівлі університетові у церкві проглядалися місцями розписи. Згодом греко-католики почали порушувати питання про повернення будівлі. Але повертати її сьогодні, коли тут стільки всього змінено, безглуздо. Тут доведеться робити капітальний ремонт – легше побудувати нове приміщення. Та й студентів немає куди переселити, тим більше наукові лабораторії.

У сучасних студентів немає мотивації

• Що хороше успадкувала сучасна система освіти від тієї, за якої навчалися Ви?

— Тоді у студентів була мотивація. Фізичні дані сучасних студентів у жодному разі не гірші, бо звивин мозку не стало менше. Але на сучасну молодь звалилася величезна кількість інформації. Коли я починав вчитися, не було ні телебачення, ні мобільних телефонів, ні Інтернету. Ми проводили спортивні змагання, самі шукали собі розваги. Переважна більшість студентів була з малозабезпеченої категорії, і в нічні клуби ми не ходили. Коли я кажу студентам, що за 5 років я пропустив три пари, вони дуже дивуються. Після смерті Сталіна зберігалася всюди жорстка дисципліна. Пропущена пара вважалася злочином проти держави: який із тебе буде будівник комунізму, якщо ти не хочеш вчитися? Та й мотивація була! Я вже на 5 курсі знав, що буду працювати в університеті.

• Ваше керівництво факультетом упродовж 16 років (1998 – 2004) збігається в часі з ректорством Володимира Сливки. У Вашій книзі зазначено, що ректор уплинув і на те, аби Ви пробули на посаді декана на рік більше. Розкажіть, як це було?

— Володимир Сливка був людиною надзвичайної порядності. Іноді ці здібності виявлялися аж занадто. Наприклад, коли проводили вступні іспити, у нього в кабінеті була облаштована спальня. Нічим не міг допомогти, коли ми ночами перевіряли контрольні, але перебував там, бо дуже відповідально ставився до іспитів. Був висококваліфікованим ученим. Не випадково йому випала честь керувати напрямком наукової школи протягом 17 років. Мав чудові організаторські здібності. Ніколи не кричав на підлеглих, хоча міг бути й сердитим. Пригадую, як прибиральниця почала мити новий полакований паркет. Коли він це побачив, то сам не знав, що робити. А на факультет саме прийшли знімати фільм. «Ніякого кіна не буде!» – вигукнув Сливка.

Уже після закінчення терміну деканства досить довго не надходило нове положення про обрання нового декана. Коли ж таки надійшло, то ректор Сливка сказав, що хоче, аби професор Шимон зустрів 70-річчя на посаді декана. Виходило, що мені потрібно було працювати ще цілий рік.

• У книзі спогадів ви згадуєте також професора Йосипа Дзендзелівського, відомого мовознавця…

— У 1949 році, коли на Закарпаття переїхала сім’я моєї майбутньої дружини — Єзерських, біля них оселилася і сім’я Дзендзелівського. Вони проживали у підвальному крилі Ужгородського кафедрального Хрестовоздвиженського греко-католицького собору. Дзендзелівський був серед тих науковців, яких командирували в Ужгород на 2 роки, як і отця Єзерського. Мати моєї дружини дуже любила пригощати їх, вони часто спілкувалися. Мені багато розповідали про Дзендзелівського. Ми з ним віталися і теж досить часто спілкувалися, оскільки обоє працювали в університеті.

• Як спостерігаєте зміну університету за 50 років, адже більше півстоліття тут працюєте?

— Університет надзвичайно змінився. Це важко сказати одним словом. Колись було всього 6 факультетів, а тепер їх стільки, що й перерахувати не зможу. Університет перетворився із периферійного вишу у відомий науковий і педагогічний центр України. Колись я подавав довідку в Академію наук про відомий навчальний і науковий центр України – фізичний факультет УжНУ. Ще тоді мене виправили, написавши замість «відомий» – «провідний».

«Сім’я в мене винятково хороша»

• Чи підтримувала Вас родина у роботі? Як дружина ставилася до того, що присвятили себе науці?

— Дружини тих перших вчених, які виросли і працювали при фізичному факультеті, були винятково терплячими. Практично всі роботи ми виконували вночі, бо ж потрібне було абсолютне затемнення. Ми дуже багато працювали. Одна єврейка-сусідка моїй дружині казала: «У вашего мужа на лице написано «робота и семья», когда идет по улице». Дійсно, моя дружина взяла на себе всі домашні турботи. Її мама завжди казала, що жінка повинна забезпечити успіх чоловіка на роботі. Часи були непрості, з харчування було складно. А дружина працювала в Технікумі радянської торгівлі, мала знайомства серед своїх колишніх студентів, тож використовувала зв’язки. Я з дитинства мріяв мати власний автомобіль. Коли купив його, вона частіше їздила містом. Сім’ю ми створили винятково хорошу.

• Чи переглядаєте своє життя сьогодні? Чи підсумовуєте досягнення? Про що шкодуєте і навпаки — чим пишаєтеся?

— Коли тобі вже 80, то дійсно приходять різні думки. Лікарі теж стверджують, з віком старші люди можуть пригадати такі деталі, які вже давно забули. Ні з сього ні з того я згадав, як падав з високого берега в річку, бо дуже любив рибалити, й одного разу, ступивши на край обриву, впав у воду. А тепер згадав цей епізод, бо хотів би знову поїхати на Іршаву, пройтися тими місцями. Побачити, чи зберігся млин Матія. Це був водяний млин — наче міні-електростанція, про які сьогодні так багато говорять. Яка з нього була смачна кукурудзяна мука! Неподалік річки Іршавки я проводив ціле літо. Риби там було стільки, що зараз в цілому Ужі навряд чи буде стільки.

• Чи можете сьогодні розповісти, у чому формула Вашого життєвого успіху?

— Якщо людина трудолюбива, то рано чи пізно вона досягає певних успіхів. Я не планував нічого, але поетапно воно досягалося самостійно. І навряд чи виходить щось у того, хто щось планує.
Я дуже багато працював і ніколи цього не соромився. З того часу, як вступив на фізичний факультет, не шкодую, що став фізиком.

У книжці наводжу слова Тараса Шевченка «У всякого своя доля і свій шлях широкий…». Вважаю, що доля обумовлена випадковістю. Наприклад, іде людина під стріхою, падає на неї бурулька – і пробиває голову. Така доля. А шлях широкий залежить від того, хто цей шлях проходить. Усе залежить від того, як працюватимеш, як будеш вживатися з людьми тощо. У мене немає ворогів. Зрозуміло, що були незадоволені моєю роботою, бо керував чималим колективом. Але коли я знав, що правий, то ніколи і ні з ким нічого не з’ясовував. Все згодом ставало на свої місця.

Шевченко не каже, наскільки довгий той шлях. Він прожив лише 47 років, але скільки всього створив. Своїм широким шляхом я не можу бути незадоволений. Вважаю, що зробив усе те, що міг. Були, звісно, й трагічні події. Син помер 2010 року у віці 52 років. Потім дружина померла — роковини нещодавно були. Тому не можу сказати, що життя йшло рівно. Навіть із учителем мав конфліктні ситуації. Але у власній книзі він напише, що тільки двоє його учнів досягли висот. Один з них – Отто Шпеник, інший – я. При цьому він навмисно не вживає слова другий. А ставить обох учнів поряд, бо, крім іншого, Іван Запісочний був ще й дуже хорошим психологом.

• Як гадаєте, у чому щастя?

— Якщо людина досягла трохи більше, ніж інші, хіба це не щастя? Правда, воно завойоване важкою працею. Щастя — коли створив хорошу сім’ю, маєш взаєморозуміння з колегами. Хіба не щастя, коли в сім’ї немає розладу? Хіба не щастя, коли в тебе є внуки? У мене вже троє правнуків. Оце все щастя.