Федір Потушняк – справжній фанат своєї справи і жертва політичної системи

Про життєвий і творчий шлях Федора Потушняка, а також випробування, які йому довелося пройти, Медіацентрові розповів історик і краєзнавець Йосип Кобаль. Він добре знав дружину відомого закарпатця Ганну Дмитрівну і сина  – Михайла Федоровича. Крім того, працюючи багато років на ниві археології, ознайомився з науковим доробком Ф. Потушняка, першим серед науковців описував його безцінну колекцію старожитностей під час роботи в Закарпатському краєзнавчому музеї.

Доповнюють публікацію матеріали Державного архіву Закарпатської області. У Фонді під номером 1, опис 1, справа 138 випадково вдалося знайти доповідну записку заступника начальника Закарпатського облліту із критикою вірша Федора Потушняка «Сфінкс». Документ яскраво демонструє безпідставні цькування закарпатця за його неординарну творчість ще в 1946 р. і підтверджує, що людина стала жертвою політичної системи, публічного тиску, зокрема і в стінах університету.

Син сільського старости, заробітчанина, який знав англійську, угорську, чеську

Майбутній енциклопедист походив із села Осій. Тамтешня річка Синявка назавжди залишилася в літературі завдяки його поетичній збірці «В долині синьої ріки». Батько Федора Потушняка працював близько 10 років в Америці. Коли повернувся, купив землю в селі, а згодом став старостою. Знав англійську, угорську, чеську, що було незвично для голови села.

«Федір Потушняк навчався в сільській школі, був дуже здібний, що одразу помітили вчителі. Під час уроків його іноді залишали замість вчителя. Коли в чехословацький період на базі колишньої угорської гімназії в Берегові вирішили відкрити українську гімназію, почали шукати здібних учнів із Мукачівського й Іршавського районів. Так у 1922 р. потрапив до цього навчального закладу і Федір Потушняк. Там викладав і Василь Пачовський – автор поетичної назви Закарпаття – «Срібна земля». Федір Потушняк під час навчання на ІІІ-ІV курсі почав писати вірші, згодом зібрав цілу збірку, яка нині втрачена, однак один вірш із неї зберігся. У 1927 р. у журналі «Пчілка» він опублікував свій перший вірш «Чи це сон?»», – розповідає Йосип Кобаль.

Студент Карлового університету, а в побуті – небагатий, скромний чоловік

В 1930 р. Федір Потушняк вступив до Карлового університету, що в Празі, на філософський факультет, де вивчали різні гуманітарні дисципліни. У той час продовжував займатися літературою, мав можливість їздити з Праги до інших університетів Європи, де слухав лекції різними мовами. Знав німецьку, французьку, розумів англійську, чеську, угорську. Має переклади з польської. У 1934 р. вийшла друком його перша збірка віршів «Далекі вогні».

Йосип Кобаль зауважує: «Весь демократизм, що був у суспільно-політичному житті, плюралізм літератури, науки він пізнав у Європі. Після закінчення вишу він вчителював у Білках, а потім його направили до Великого Бичкова. Робота в цьому селі визначила дальше життя: саме в Бичкові познайомився з майбутньою дружиною Ганною Руснак, у батьків якої винаймав квартиру. Пізніше у своїх спогадах вона описувала Федора Потушняка як дуже розумного небагатого, скромного чоловіка».

«Там, де я живу, – своя Африка, її теж треба досліджувати»

У березні 1939 р. під час загострення міжнародної ситуації навколо Чехословаччини Федора Потушняка закликали до армії. У складі хустської дивізії його відправили до Чехії, де в місті Брно молодого вчителя застала звістка, що угорцям віддадуть частину Закарпаття. Так Ф. Потушняк опинився в Чехії, що і сама потрапила під протекторат Німеччини.

«У Брні знайомий Потушняка допоміг йому влаштуватися в бібліотеку. Затим працював у Німеччині простим робітником. Керівництво звернуло увагу на його здібності та доручило йому роботу з документами. Так з’явився вільний час, почав навідуватися в Берлін у бібліотеку, де багато читав, знайомився з літературою. Один етнограф запропонував йому поїхати в етнографічну експедицію до Африки. Але Федір Потушняк відмовився: «Там, де я живу – своя Африка, її теж треба досліджувати». У 1940 р. Ф. Потушняк повертається на батьківщину, однак влаштуватися вчителем йому не дають через проукраїнські переконання. Незважаючи на це, почав друкувати в газетах етнографічні статті, які помітив у Дебрецені дослідник Бейла Гунда і запропонував йому збирати польові матеріали про знаряддя праці. Згодом йому почали платити за роботу і на ці гроші він купив собі велосипед. Цим велосипедом потім їздив і на археологічні розкопки», – розповідає Йосип Кобаль.

Згодом в Ужгороді заснували Подкарпатське общество наук, куди запросили працювати і Потушняка на посаду коректора. Так він переїхав із Бичкова до Ужгорода. Але через невисоку зарплату, потребу в оренді квартири, у якій жили вдвох із дружиною, не міг придбати собі навіть черевики. Тоді, як згадувала Ганна Потушняк, вона звернулася до І. Гарайди – керівника товариства з проханням про допомогу. Невдовзі Ф. Потушняку підвищили зарплату й дозволили жити позаду колишнього будинку «Просвіти», у прибудові з однією кімнатою, де поміщався лише стіл, 2 стільці, ліжко. З того часу Потушняки стали на ноги і Федір Михайлович навіть почав водити дружину в ресторан. Згодом вона влаштувалася на роботу в театр актрисою, – зазначає Й. Кобаль.

Із військового полону привіз із собою три торби книг

У 1944 р. Федора Потушняка призвали до угорської армії і відправили на східний фронт. Тут він потрапив у полон до радянської армії, знаходився у таборі для військовополонених під Івано-Франківськом. Оскільки знав мови, то виконував функції перекладача.

Коли одного разу із Закарпаття в Київ їхала делегація, її члени (П. Лінтур, І. Керча) помітили серед військовополонених Федора Потушняка і почали просити, щоб його відпустили. Але цього не сталося, щоправда, після того випадку військовополоненого поставили обліковцем на хлібозаготівлях. Він почав отримувати зарплату, а на зароблені гроші купував книги. Після того, як радянські війська захопили Берлін, наступного дня – 10 травня 1945 р. – Потушняка відпустили додому. Як згадувала Ганна Дмитрівна, із полону привіз із собою три торби книг.

Заборонений творчий політ думки і феноменальні археологічні відкриття

Після війни письменник працював у місцевих газетах, став членом спілки письменників Закарпаття, почав друкуватися у республіканських виданнях. Але поряд з цим уже в той час його твори викликали стурбованість у відповідних органів. Прикладом цього є вірш «Сфінкс», у 9 рядках якого знайшли посягання на радянську владу. Заступник начальника Закарпатського облліту у доповідній записці виправдовувався, що він пропонував головному редактору «Закарпатської правди» зняти вірш із друку, але головний редактор (Климпотюк) не послухав. У рядках вірша вбачали пригнічений настрій: «в моєму ж серці мовчанка без міри» і загадковий сміх над усім – «мій сміх над всім таємний заковіз…», а також нестриманість у політичному розумінні: «Горять ідеї смертним, бо не знають, що привид все, мов помах той руки…».

«У 1946 р. Федора Потушняка направили на тримісячні курси з археології до Москви. Після того він почав викладати в УжДУ археологію, етнографію й історію первісного суспільства. Із 1947 р. проводив археологічні етнографічні експедиції по Закарпаттю. Відкрив десятки стародавніх поселень, зібрав скарби бронзового часу. Наприклад, у Мукачівському районі у селі Чаплівці, відкрив три стародавні поселення. В одному знайшов дистиляційний пристрій для самогоноваріння. У сусідньому селі, в урочищі Шкоробабка, розкопав курган що виявився з ІІІ тисячоліття до н.е. У Берегові дослідив колодязь бронзового віку, заповнений глиняним посудом ХІІІ ст. до н.е. Але найбільше приділяв увагу своєму селу – Осою. Відкрив там кілька різночасових поселень, розкопав кургани скіфського часу. Найцікавіше, що зібрав там кам’яні знаряддя праці. Виявилося, що частина цих знарядь виготовлена із рокосівського обсидіану і має вік 100-200 тисяч років. Отже, Федір Потушняк – першовідкривач палеоліту у цій частині долини річки Боржава», – наголошує Йосип Кобаль.

У 1958 р. за власний кошт він опублікував монографію «Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на Закарпатті», на яку донині покликаються науковці майже всієї Європи.

Системний публічний тиск

«Незважаючи на всі досягнення в галузі дослідження історії, археології, етнографії та успіхи на літературній ниві (а може, саме тому), Федора Потушняка систематично критикували. Наприклад, у газеті «Радянське Закарпаття», 1953 р. від 9 травня заступник директора Закарпатського краєзнавчого музею Костантин Бернякович (із Ленінграду) написав статтю про викривлення стародавньої історії Закарпаття, в якій піддав нищівній критиці Федора Потушянка. Причому переважно його філософські погляди. Така критика непублічна чи публічна була постійно присутня. У такий спосіб на нього постійно психологічно тиснули як на людину з дорадянських часів. На кафедрі історії неодноразово розглядали його лекції, оскільки він часто користувався зарубіжною літературою. Сам Потушняк намагався бути максимально лояльним до радянської влади, але цього виявилося замало», – розповідає Й. Кобаль і додає, що після цього розпочався найважчий період життя Ф. Потушняка.

«Наприкінці 50-х р. системний тиск досяг апогею. На історичному факультеті розкрили групу студентів, які висловлювали антидержавні, антикомуністичні й націоналістичні думки, погляди. В одного з них знайшли щоденник, у якому було написано про позитивне ставлення до лекцій і праць Потушняка. У листопаді 1959 р. створили спеціальну комісію, до якої ввійшло понад 30 осіб. Комісія перевіряла історичний і філологічний факультети. Комісія працювала до середини січня. Весь цей час Потушняк піддавався психологічному тиску і публічним цькуванням. Він перестав спати, часто блукав містом вночі. Це призвело до серцевого нападу, а 12 лютого 1959 р. у нього стався інфаркт. Як згадувала дружина Ганна, перед тим до Федора Потушняка прийшов хтось із університету і розповів, що студента Кушніра, який писав у щоденнику про викладача, засудили на 5 років і 2 з них він дістав нібито через Ф. Потушняка. На той час відомому письменнику й археологу було всього 49 років.

У березні 1960 р. дружина звернулася до найвищого керівництва СРСР, а саме до Микити Хрущова, з проханням розслідувати всі обставини смерті її чоловіка. Вважала, що його цілеспрямовано переслідували і цькували, що й стало причиною смерті. Написала прізвища людей, які брали участь у переслідуванні Ф. Потушняка. Звичайно, ніякого розслідування не провели», – розповідає Йосип Кобаль.

Перед смертю встиг вийти в друк роман Ф. Потушняка «Повінь». Думав, що таку працю оцінять, мав плани і на другу книгу, але це не допомогло, а якраз навпаки. Письменник і археолог став жертвою радянської системи.

Крадіжка і відновлення меморіальної дошки

Після смерті почалася реабілітація Федора Потушняка як письменника, з’явилися дослідження про нього. На стіні будинку, де він проживав (вул. П. Мирного,4) встановили меморіальну дошку, автором якої був відомий закарпатський скульптор Іван Гарапко. На відкритті були присутні представники спілки письменників Закарпаття, його добрий знайомий Федір Манайло, викладачі з університету. А сам будинок взяли на державний облік як пам’ятку історії – будинок, в якому проживав відомий закарпатський історик, етнограф Федір Потушняк. Меморіальну дошку згодом встановили і в Осої на рідній школі науковця.

У 1997 р. обласна рада прийняла рішення про заснуванні літературної премії Ф. Потушняка. А 26 травня 2011 р. рішенням Закарпатської обласної ради його ім’я присвоїли головній книгозбірні Закарпаття.

У 2017 р. сталася прикра подія: з будинку в Ужгороді, де жив Ф. Потушняк, вкрали меморіальну дошку. Родина кілька років намагалася відновити пам’ять про відомого закарпатця. Невістка Габріелла Потушняк – музикантка, скрипалька, викладачка зверталася до різних установ з приводу відновлення дошки, але все було безрезультатно. Однак напередодні 110-річчя знайшовся меценат – гендиректор фірми «Нобілекс» Андрій Півень, завдяки якому в грудні 2019 р. на місці вкраденої дошки встановили нову. Її автором став свідомий скульптор Богдан Корж. Так Федір Потушняк повернувся до Ужгорода.

Спадщина письменника, археолога, етнографа, філософа потребує дослідження, а обставини його смерті досі викликають чимало запитань. Хочеться вірити, що наукова спільнота заповнить невідомі прогалини у біографії одного з найвидатніших закарпатців ХХ століття.