Микола Михайлович Палінчак народився у селі Хижа Виноградівського району. Його мама була робітницею у радгоспі. Батько працював там теж. Через нещасний випадок помер. Ця рання втрата болить Миколу Михайловича дотепер. Саме усвідомлення того, що ти не знаєш, що тебе чекає за мить, з ким із найдорожчих бачишся востаннє, перевернуло його світ. Тому нині дуже цінує тих, кого пустив до свого серця. А робить він це без поспіху і нечасто. Не через те, що не хоче, а через те, що розуміє: доведеться відповідати за цю людину.
Ріс Микола Михайлович у родині, де, крім нього, було ще двоє дітей: сестра та брат. До неї він ставиться, як до чогось маленького і крихкого: дуже близької людини, якій ніколи не відмовить у допомозі, завжди підтримуватиме. Ну а брат – справжній авторитет. Його поради, його прості слова підбадьорювання не мають ціни – безцінні. Дотепер усі питання соціального характеру, які потребують вирішення і стосуються мами, – на ньому. І не важливо, що живуть вони в різних містах. «Я намагаюся телефонувати раз у два-три дні. Мама завжди дякує – я знайшов час для неї».
У його родині багато майбутніх науковців: «Одна племінниця – аспірант, інша пише дисертацію, донька теж вступила до аспірантури. Я радію з цього. Бо знаю, що, будучи вірним науці, можна здобути особливий вид щастя: такий собі тандем самореалізації та служіння іншим».
Допомагати, намагатися полегшити життя своїх близьких декан почав ще з дитинства. «Доводилося багато працювати, аби хоч якось прислужитися рідним. Я кожне літо був у молодіжній бригаді. На той час заробляв 28 рублів за вісім днів, потім тридцять два рублі за 16. Але завжди віддавав усі гроші мамі. Для мене це було неписане правило. Його ніхто не встановлював. Проте її очі, відчуття того, що я, як маленький чоловік, можу вже простягнути їй руку, було класним!».
«У школі я рано став активістом: голова ради загону, дружини, комсорг класу. Багато їздив до піонерських таборів, проходив школу комсомольсько-піонерського активу. Дуже рано подорослішав – такий собі маленький старичок. Сказати, що я дуже рвався до роботи, не можу, але завжди виховував у собі таке прагнення. Якщо ж була змога просачкувати – сачкував».
Так складаються обставини, що найдорожчі йому люди бачать його вкрай рідко. Просто немає часу: «Зараз я майже ніколи не їжджу до батьків з ночівлею. Як правило, забігаю на декілька годин. Поєдную якісь ділові зустрічі з відвіданими рідних. Особливо приємно мені їздити туди навесні, коли все цвіте і пахне. Отоді серце щемить, сильніше починають пульсувати думки про те, аби змінити теперішній ритм життя на той, давно забутий. Але ще маю сили їм противитися. Не через те, що не хочу, а через те, що ще багато чого треба встигнути зробити».
Коли я запитала Миколу Михайловича про його дитячі пригоди, відразу зрозуміла, чому саме йому випало на долю очолювати факультет міжнародних відносин: уже тоді вчився успішно комунікувати з людьми. «За моїми пригодами у дитинстві можна писати книги. У третьому класі ми пішли з дітьми у ліс. Я заблукав і вийшов у Велятині, а це зовсім інший район. Це був перший похід у ліс. Відтоді я страшенно люблю такі вилазки. От тільки зараз їх майже не роблю».
Тепер і тоді найкращим другом вважає старшого брата. «Для мене він є і був авторитетом. Це дуже порядна і хороша людина. Пам’ятаю, якщо я заколядував у дитинстві гроші, то приносив і все до останнього віддавав йому. У нас різниця сім років. У нього ж уже дівчата тоді були – мав на кого витрачати :)».
Я зрозуміла, що для Миколи Михайловича дитинство було не просто казковим – він дотепер черпає звідти сили. «Я був улюбленцем у свого дідуся. Ой, що це була за людина. Дуже люблю його й досі. Тільки від однієї згадки про нього мені стає тепло і спокійно. Легше навіть примиритися із самим собою. Дуже шкодую, що він не дожив до часу, коли я вступив до університету».
Це був справжній дід із книги: садив свого внука на коліна і міг годинами розповідати напам’ять багато-багато віршів, оповідок, неймовірних казок, а ще багато цікавих життєвих речей. І все це зі справжнім старечим закарпатським колоритом, довершеним любов’ю до онучка. Дід навчив малого Миколу молитися. «Тепер я не роблю цього, хоч вірю в Бога. Вірю у силу релігії, силу молитви. І студентам розповідаю про свого діда, який вірив у Бога, хоч і не ходив до церкви».
Можливо, там, на дідусевих колінах, вслухаючись у слова великих людей, істину, сформульовану у простих життєвих фразах, відчув у собі любов до науки. «Спочатку мріяв бути юристом, власне, готувався до цього: хотів вступати на юридичний у Харків. Проте у 16 років вступив на історичний факультет – у 21 його закінчив. І тільки потім вступив на юридичний. Ще закінчив міжнародні відносини, маю ліцензію адвоката».
Цю жагу до знань добре розвинули у Хустській школі-інтернаті. «Вона дала мені багато. Ми прийшли туди усі з хорошими оцінками, а з’ясувалося, що не все так добре у наших головах, як здавалося. У своєму житті я так багато не вчився ні до, ні після. Ми вставали до підйому, аби повчитися, після відбою знову йшли у спеціальні кімнатки сідати за підручники. Там мені добре дали усвідомити, що з наукою у жодному разі не можна халтурити!».
Університет довершив розпочате в Хусті. «Я почувався у своїй тарілці. Мене вчили імениті професори, неймовірної мудрості люди. Так якось склалося, що в Ужгороді я опинявся серед дуже порядних і чесних. У гуртожитку жив із третьокурсниками. Дотепер дружимо, у нас прекрасні стосунки. І хоч я був меншим, все одно відчував до себе завжди повагу. На п’ятому курсі був заступником секретаря університету. Вже тоді зрозумів: якщо люди виявляють тобі довіру, – будь гідним цього».
Не самою лише наукою були наповнені молоді роки. «Я дуже люблю танцювати. Ходив у Будинок офіцерів на бальні танці. Не можу сказати, що був професіоналом чи мав великі успіхи. Проте музика мене заводить. Коли був худішим, то виходило досить непогано!» ☺
Малим Микола Михайлович ходив на олімпіади з художнього мистецтва. «Уся стінка в однокласника дома була обвішана моїми малюнками. На їх основі я робив трафарети. Тоді ж не було майок із різними малюнкам. Так-от: усе село ходило в моїх майках. Це був своєрідний бізнес. До мене приходили як до графічного дизайнера замовляти унікальний малюнок. А все робилося просто: вирізаєш трафарет і зафукуєш його нітроемаллю. Ото були часи!».
Микола Михайлович одружений. У нього доросла донька та 9-річний син. Фотографії обох – на робочому столі. Вони для нього найбільша радість. Донька самостійна, син завжди зустрічає з роботи. «Я навчив його, що у нього особливий поцілунок і обійми, які дають мені енергію на цілий день. Мої діти мають на мене просто магічний вплив!».
- Про що Ви мрієте?
– Дожити до онуків свого сина. Побути зі своїми дітьми якнайдовше.
- Ви романтик?
– Зовсім трохи.
- Яку книгу тепер читаєте?
– Про соціальну доктрину церкви.
- Яку музику слухаєте в машині?
– Ну, маю записи Степана Гіги та Стаса Михайлова.
- Який смак вашого дитинства?
– Згущеного молока. Я б його тоннами їв.
- Чого б Ви ніколи не пробачили?
– Не знаю відповіді на це запитання. Я швидко запалююся і так само швидко відходжу. Колись мені здавалося, що не пробачу зраду, але думаю, що і це можна пробачити, якщо подивитися іншими очима.
- Що розумієте під словом декан?
– Це головний з господарської частини. Людина, яка має захищати студентів від викладачів і викладачів від студентів.
Він назвав себе маленьким старичком. Упродовж нашої розмови так і було: то щиро, по-дитячому розповідав про щось ностальгійне, то глибоко замислювався, відповідаючи на серйозні запитання. Я зрозуміла, що ця людина не намагається комусь щось доводити, когось чимось вразити чи сподобатися. У нього є правило: добре роби свою роботу, будь чесним, аби серце твоє було спокійним. Аби дітям не було соромно за батька.
Колеги називають його Миколою Миротворцем. Бо має унікальний талант – примиряти ворожі сторони. Він дуже покірний долі чоловік. Мене вражали його розповіді, коли він не намагається протистояти життєвим обставинам, вважаючи їх потрібними для загартування, хай і через страждання. Мені жаль за рани у його серці, які так і не загоюються.
Якщо щодо себе він може змиритися, то усіма силами захищає близьких йому людей. Завершивши розмову з ним, збагнула, що розпитати про нього самого вдалося дуже мало – Микола Михайлович говорить здебільшого про інших. Але ж він якраз у цьому: в інших, для інших, заради інших. Навіть на прощання сказав: «Знаєте, якби я зустрів Бога, то подякував би йому за все. Мені щастило на хороших людей».
Відео Роберта Паппа