Михайло Полюжин: «Лінгвістика – це не про слова, а про людей, які ними діють»
До участі в Міжнародній науковій конференції пам’яті визначного вченого зголосилися більш ніж 130 учасників із понад двох десятків міст України та ще п’яти країн – Канади, Словаччини, Угорщини, Хорватії, Чехії
Науковці зібралися, щоб ушанувати пам’ять світлої людини, видатного науковця, педагога і наставника. Його ім’я назавжди вписане в історію Ужгородського національного університету, у розвиток української і європейської філологічної науки, а також – у серця тих, хто мав щастя знати його особисто.
Конференція проводилася в змішаному форматі – віддалено і наживо. Зголосилися до участі понад 130 учасників із понад 20 міст України та ще п’яти країн – Чехії, Словаччини, Хорватії, Угорщини, Канади.
З вітальними словами виступив ректор нашого вишу професор Володимир Смоланка; директор обласного департаменту освіти і науки, молоді та спорту Закарпатської облдержадміністрації професор Мар’яна Марусинець; директор Інституту мовознавства імені О.О. Потебні, дійсний член Національної академії наук України, доктор філологічних наук, професор Богдан Ажнюк; голова вченої ради Київського національного лінгвістичного університету, доктор філологічних наук, професор Роман Васько; декани факультетів-співорганізаторів – професори Микола Палінчак та Юрій Бідзіля, доцент Сніжана Голик; в.о. завідувача кафедри прикладної лінгвістики доцент Мар’яна Томенчук.
Меморіальний адрес, підписаний деканом Іриною Біскуб, було надіслано від колективу факультету іноземної філології Волинського національного університету імені Лесі Українки.
На конференції виступали визначні вчені нашого часу, які провадять дослідження в сучасних парадигмах. Доповіді були надзвичайно цікавими, супроводжувалися презентаціями. Кожен учасник зміг почути для себе щось особливе, нове. Доповідачі щемливо згадували свою співпрацю з Михайлом Михайловичем…
Наукову частину відкрили виступи знаних в Україні та за її межами професорів — Ольги Воробйової, Світлани Жаботинської, Сергія Потапенка, Алли Архангельської, Світлани Шабат-Савки, Романа Васька, Марії Федурко, Володимира Кушнерика та багатьох інших друзів і колег професора, які поділилися своїми спогадами, науковими розвідками й щирими словами вдячності.
Після двох пленарних засідань робота продовжилася в чотирьох секціях.
Михайло Михайлович понад пів століття присвятив освіті та науці, з них понад сорок років – Ужгородському національному університету. Очолював кілька кафедр, а згодом заснував кафедру прикладної лінгвістики, створивши потужну наукову школу. Під його керівництвом захищено 13 кандидатських дисертацій. Опонував 84 дисертації, зокрема 10 докторських.
Як зазначали учасники конференції, праці професора М. Полюжина з германістики, словотворення, когнітивної лінгвістики і перекладознавства стали дороговказом для багатьох поколінь дослідників.
Другого дня конференції була організована цікава екскурсійна програма для тих науковців, які приїхали в Ужгород.
Учасники Міжнародної наукової конференції, наукові вихованці професора Михайла Михайловича Полюжина, поділилися своїми думками про співпрацю з ученим.
Під його мудрим і вимогливим наставництвом я продовжила свій шлях в Ужгородському національному університеті та розпочала дисертаційне дослідження, і саме він супроводжував мене на шляху до здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Від перших кроків у науці до самостійних дослідницьких пошуків він завжди був поруч, завжди підтримував, мотивував і вмів дати ту пораду, яка надихала рухатися далі.
Моя трудова діяльність також пов’язана з професором М.М. Полюжиним. Ми разом працювали на кафедрі англійської філології, а згодом стали творцями нової кафедри та освітньої програми з прикладної лінгвістики. Це був непростий, але надзвичайно важливий і творчий етап, сповнений ідей, викликів і перемог. Понад 22 роки ми працювали пліч-о-пліч, і для мене ця співпраця була справжньою школою життя.
Михайло Михайлович завжди залишався Вчителем із великої літери – вимогливим, але справедливим, відкритим до нового, надзвичайно працелюбним і відданим науці. Він ніколи не дозволяв зупинятися на досягнутому, постійно підштовхував до розвитку і сам давав приклад невтомної праці.
Сьогодні я маю честь продовжувати його справу як завідувачка створеної нами кафедри. Для мене це не лише професійний обов’язок, але й глибока внутрішня місія – зберегти і розвивати започатковане ним.
Спогад про Михайла Михайловича для мене – це спогад про Людину, яка вміла виховувати, надихати й вести за собою. Його внесок у науку, освіту та долі багатьох учнів і колег – безцінний.
Озираючись назад, я бачу нашу співпрацю з професором Михайлом Михайловичем Полюжиним як послідовність точних настанов: кожна розмова з ним скеровує до науки, ясності думки й людяності. Ми познайомилися в коридорах Ужгородського національного університету, де він, уже знаний германіст і багаторічний організатор філологічної школи, умів перетворювати будь-яку наукову дискусію на майстер-клас з інтелектуальної доброчесності. Його шлях у стінах УжНУ – від доцента кафедри англійської філології до завідувача кількох кафедр і засновника прикладної лінгвістики – задавав високий стандарт для всіх нас, хто поруч ріс як викладач і дослідник.
Я приходив до нього з рукописами, що ще пахнули друкарською фарбою, з питаннями про прагматику висловлювань і переклад, а виходив із нотатником, заповненим стрілочками, ремарками й «зверни увагу на…». Його керівництво моєю роботою не було «надбудовою» над текстом – радше спів-мисленням: ретельним розгортанням аргументів, де він однаково уважно ставився і до терміна, і до прикладу з живої мови. Для мене це була школа відповідальності за кожне слово – школа, яку він пройшов сам і щедро передавав учням. Факт того, що я належу до кола його аспірантів, для мене – не просто біографічний рядок, а знак довіри, який зобов’язує щоразу підтверджувати рівень.
Студентам я часто кажу: «Ми не просто вчимося говорити – ми вчимося відповідати за мовленнєвий акт». Це – його формула.
Михайло Михайлович умів об’єднувати людей. Його кафедральні семінари були місцем, де молоді дослідники відчували себе почутими, а складні теми – підйомними. Не випадково довкола нього сформувалася ціла плеяда науковців, і я щиро горджуся, що є серед тих, кому він допоміг стати на ноги. Його школа – це не лише бібліографічні позиції чи списки захищених робіт; це мережа взаємної підтримки і вимогливості, яку ми зобов’язані зберегти.
Коли мислю про нього сьогодні, після його відходу, переді мною – не дати і титули, а постать наставника, який завжди знаходив час для «ще одного» питання і «останнього» абзацу. У пам’яті лишаються його точні, майже афористичні нагадування: «Лінгвістика – це не про слова, а про людей, які ними діють». Наші наукові зустрічі давно розійшлися у книжки, курси та лекції, але кожна з них і далі скеровує мене у потрібному напрямку. І якщо мої студенти колись відчують ту саму ясність і вимогливу доброзичливість, яку відчував я поруч із ним, – значить, наша співпраця триває.
Я завжди з теплотою та вдячністю згадую свого наукового керівника – Професора Полюжина Михайла Михайловича, видатного лінгвіста, людини, яка стала для мене справжнім наставником і прикладом відданості науці. Його глибокі знання та безмежна любов до мови надихали мене відкривати нові горизонти у власних дослідженнях. Кожна наша зустріч була для мене джерелом натхнення: він умів уважно слухати, терпляче пояснювати і заохочувати до сміливих наукових рішень.
Особливо я пам’ятаю підготовку до наукових конференцій. Він не просто допомагав удосконалити доповідь, а навчав, як донести свої думки так, щоб вони зачепили серце слухачів і пробудили інтерес до науки. Його поради та заохочення допомогли мені відчути впевненість у своїх силах і сміливо виступати перед аудиторією.
Я щиро вдячна долі за те, що мала честь і щастя працювати поруч із моїм науковим керівником та наставником Михайлом Михайловичем Полюжиним протягом багатьох років. Це був час, сповнений щоденної праці, навчання, відкриттів і великих звершень. Саме він навчив мене бути працьовитою та сумлінною, віддаватися справі сповна й вірити в результат.
Разом ми пройшли безліч відкритих уроків, кожен із яких був новим викликом і водночас можливістю зростати. Він завжди підтримував, вірив у мене навіть тоді, коли я сумнівалася у власних силах, надихав й допомагав відчути себе невід’ємною частиною великого колективу. Його слова й поради були орієнтиром, а його віра в майбутнє надихала працювати й не зупинятися.
Для мене він був не лише керівником, а й справжнім наставником, який умів бачити більше, ніж інші, і завжди мотивував рухатися далі. Цей досвід співпраці став важливою частиною мого життя, а його уроки назавжди залишаться зі мною.
Професор Михайло Михайлович Полюжин був надзвичайно вимогливим до нас, своїх аспірантів, проте ще більш вимогливим до самого себе. Його життєвим кредо було цінувати кожну мить і віддавати сили лише тому, що справді веде до мети. У спілкуванні з ним ми завжди намагалися бути максимально зосередженими на науковому пошуку, уникаючи всього другорядного.
Однак за суворою вимогливістю завжди відчувалося щось дуже тепле й справжнє – людяність, життєлюбність і дивовижна здатність підтримати тих, хто поруч.
Михайла Михайловича вже немає з нами. Та його мудрість, його наука і доброта залишаються назавжди в пам’яті та серцях учнів, яким пощастило мати такого Вчителя.
Михайло Михайлович залишив у моїй душі не просто глибокий слід... Його вплив на мене однозначно вийшов далеко за межі науки: він навчив мене вірити у власні сили, не боятися труднощів і шукати натхнення навіть у найскладніші моменти. Ця людина – титан. Для мене він був не просто науковим керівником, а гуру, який тонко відчував, коли треба підтримати, а коли дати, м’яко кажучи, «прочухана». Пам’ятаю безліч годин, проведених за обговоренням дисертаційної роботи. Кожна наша зустріч була фонтаном розмаїтих емоцій. Його суворість і вимогливість завжди мали глибокий сенс: він завжди хотів показати, де ще і як можна стати кращим! Але робив це з добротою та повагою; критика від нього ніколи не обтяжувала, а спонукала мислити глибше і не зупинятися на досягнутому. Не хочеться зараз пафосу, але все ж хочу зазначити, що, однозначно тільки завдячуючи його наставництву, я навчилася не лише наукового мислення, а й прискіпливості та уважності до деталей. Ці навички я відтоді із вдячністю несу по життю.
Дякую долі за те, що мала честь знати Михайла Михайловича і навчатися під його керівництвом. Спогади про наші спільні години праці, обговорення, маленькі наукові відкриття та перемоги – скарб, який назавжди зі мною.
Початок моєї роботи над дисертацією був хвилюючим і водночас трохи лячним. Я добре пам’ятаю перші розмови з професором М.М. Полюжиним: він уважно слухав мої ідеї, ставив запитання, які змушували мене замислюватися глибше і працювати ще більше.
Саме тоді я вперше відчула, що лінгвістика – це не просто робота з мовою, а справжнє захоплення, в якому є місце сумнівам, помилкам, відкриттям і натхненню. Тут нема готових відповідей, їх потрібно шукати самостійно. І це стало початком не лише дисертації, а й мого становлення як дослідниці. Цей перший етап навчив мене головного: справжнє дослідження – це не лише про тексти, а про внутрішній пошук і постійний рух уперед, навіть якщо здається, що дорога попереду складна і неясна.
Мені пощастило бути аспіранткою професора М.М. Полюжина. Пам’ятаю свої перші несміливі кроки в науковій діяльності. Спочатку для мене все було дуже складно. Але йшов час, мій науковий керівник завжди був на зв’язку, тлумачив незрозуміле, відповідав на мої запитання, потім вичитував, виправляв написане мною. Запам’яталася його вимогливість до наукового тексту, водночас доброзичливість у ставленні до мене, тоді молодої дослідниці. Його настанови, поради завжди зі мною, використовую їх у своїй науковій та викладацькій роботі. Для мене Михайло Михайлович – взірець справжнього вченого, що мав глибокі знання, щедро ділився ними зі своїми науковими вихованцями.
Світла пам’ять і вічна шана професору Михайлу Михайловичу Полюжину – людині, яка залишила глибокий слід у науці, освіті та серцях своїх учнів і колег в Ужгородському національному університеті та багатьох інших закладах вищої освіти в Україні та за кордоном.
Мар’яни Томенчук, Сніжани Голик