Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Надія Бойко: «Наука не бідна, а неправильно організована»

Розмова з непересічною у власних ідеях, неперевершеною у здійсненні проектів жінкою, що вміє робити науку й не скаржиться на власну державу чи брак коштів

0 1 996
Життя Надії Бойко, доктора біологічних наук, професора УжНУ, можна охарактеризувати за проектами, які вона реалізувала і якими продовжує займатися. Сьогодні їх уже 26, і кожному потрібно було приділити як мінімум 2-3 роки роботи. Щоразу вона віддавала чимало власних сил та енергії задля їх утілення, бо не може робити щось наполовину. Завдяки таким, як вона, про УжНУ сьогодні знають далеко за межами Закарпаття й України. Непересічна у власних ідеях, неперевершена у здійсненні проектів, вміє робити науку і не скаржиться на власну державу чи відсутність коштів.

Серед реалізованих пані Надією міжнародних проектів – створення національної композиційної бази даних їжі в рамках проектів BaSeFood та ODiN, розвиток й удосконалення Української національної технологічної Платформи «Агро-продовольча» в рамках проекту CAPINFOOD, масштабна конференція із завершення якого нещодавно відбулася у стінах вишу.

Одне із найбільших досягнень Надії Бойко – створення при УжНУ Центру молекулярної мікробіології й імунології слизових оболонок, обладнаного сучасною технікою, в якому активно застосовуються новітні методи досліджень. Невдовзі із дозволу Міністерства охорони здоров’я України тут виконуватимуть ряд аналітичних послуг для населення, спрямованих на запобігання чи й повне уникнення хвороб населенням.

Надія Бойко займається стількома справами одночасно, що, здавалось би, у неї просто нема часу на речі, які не стосуються науки. Але насправді це стереотип. Пані Надія з усмішкою розповідає про ранкове обливання Ice Bucket Challenge, яке робила саме у день нашого з нею інтерв’ю: «Дістала виклик від Віктора Петрова. Причому побачила цей виклик уже в останню хвилину. Швидко схопила відро з водою, тазик і облилася. Виклик передала знайомим професорам: хай обіллються й вони, чому б і ні?».

Тож сьогодні на сайті Медіацентру УжНУ розмова з Надією Бойко, жінкою-науковцем, заклопотаною непересічними ідеями, власними проектами та їхньою реалізацією, яка знає, чого хоче від життя й упевнено досягає поставлених цілей.

ЖИТТЯ – ЯК ПРОЕКТ

  • Чи пригадуєте той момент у житті, коли твердо вирішили, що будете займатися наукою?

– Так, добре пам’ятаю, коли це було. Вступала спочатку на медичний факультет, але не в Ужгороді, а в Івано-Франківську. У цей же час виходила заміж. Тож коли чоловіка направили в Ужгород на роботу, вирішила поїхати з ним. Вже тут вступила на біологічний факультет. Навчання давалося легко, проблем не було. І десь на третьому курсі стала трохи нудитися. Почала думати, що робити далі: ніби є час, і з навчанням встигаю, хотілось рухатися вперед, тому подумала собі, що можу йти заробляти гроші. Хотіла перевестися на заочне відділення, влаштуватися на роботу на коньячний завод. Але не пішла, бо знайшлася в університеті людина – Алла Іванівна Туряниця, – згодом керівник моєї кандидатської, яка сказала: «Вам гріх іти кудись. Вам треба займатися наукою». Запропонувала взяти участь у розробці держбюджетної теми, тож уже з 3 курсу я почала працювати в науці – з’явилися перші публікації. З тих пір я не залишала науку ні на хвилину. Працювала на біологічному факультеті, нині – на медичному, й увесь час в науці.

  • Чи були науковці у Вашій сім’ї? Звідки Ви родом?

– Приїхала з Калуша Івано-Франківської області. Науковців у сім’ї не маю. Батько і мати – інженери-електрики, мають середню спеціальну освіту. Двічі були за кордоном ще в ті часи: працювали наладчиками на металургійних комбінатах у Єгипті та Пакистані, бо добре виконували свою роботу. Батька, на жаль, вже немає. Але саме він завжди хотів мене бачити неперевершеною у всьому.

МОЖЛИВО, ЩОСЬ ЗАЛИШИЛОСЯ НЕРЕАЛІЗОВАНИМ ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ВСЬОГО БУЛО БАГАТО

  • Якби відстежувати хронологію проектів, якими Ви займалися від самого початку дотепер, то чи є серед них щось таке, про що шкодуєте, що зробили чи, навпаки, – не зробили? Які з проектів є для Вас визначальними, які – ні?

– Усі проекти, в яких я брала участь, можна поділити на господарські, тобто бізнес-проекти, і держбюджетні. Тривалий час ми виконували також проекти, фінансовані Державним фондом фундаментальних досліджень. Сьогодні наука – дороге задоволення, тим паче, якщо вона природнича. З іншого боку, завжди потрібно думати про те, як ти зможеш реалізувати себе у цій науці. По суті, нічого не змінилося. Якщо ти маєш ентузіазм, якщо йдеш до мети, то і тоді, і тепер робитимеш ті самі речі.

Про що я шкодую в науці, то це те, що дуже часто люди, які займаються науковою роботою, змушені себе «продавати», тобто виконувати ті проекти, які фінансуються. Про що точно не жалкую – що у моєму житті є і цікаві фундаментальні теми, і таке поняття, як висока наука. У програмі «Горизонт 2020» це так і називається – «excellent science». Але якщо ти поставлений в рамки бюрократів та ще й в рамки часто рутинної тематики договорів, до того ж не можеш сам розпоряджатися заробленими коштами через відсутність достойного фінансового супроводу, почуваєшся дуже некомфортно… Іншими словами, шкода, що гроші, які ти заробляєш, часто визначають, яку саме науку ти робиш.

Можу сказати, що я щаслива людина, бо я ніколи не полишала те, чим хотіла займатися. У мене завжди вдавалося те, до чого прагнула. Думаю, що це хист, дар від Бога. Ще багато років тому я бачила, як дійти до сьогодні, як, поєднуючи все інше, не втратити оту наскрізну нитку, бо ж можливостей завжди було і є багато.

Ми завжди виконували мультидисциплінарні проекти, у тому числі й на «екологічну» тематику, результати яких захищені, зокрема, патентом з очищення води, який на той час було визнано кращим патентом року. Маємо й інші патенти в галузі охорони здоров’я та біотехнології. Нині працюємо в двох проектах сьомої рамкової програми COST BacFoodNet, присвяченій розробці новітніх методів запобігання формуванню біоплівок і ODiN, який простежує взаємозв’язок між захворюваннями людини і рівнем засвоєного вітаміну Д.

Разом із вченими Академії наук України ми беремо участь у проекті, присвяченому створенню новітніх імунобіотиків для нормалізації вагінальної мікробіоти, фінансованому УНТЦ. Завершуємо також виконання державної теми, метою якої є впровадження новітніх композиційних біопрепаратів у медичну і ветеринарну практику та харчову промисловість.

Якщо підрахувати, то за моє життя  було близько 26 різних наукових тем і проектів. При цьому кожен проект тривав 2-3 роки, і щоразу це було нове технічне завдання, новий колектив. Усі ці проекти пов’язані контактно з ученими різних європейських країн, бізнес-структур, компаній. Чесно кажучи, все моє життя можна охарактеризувати за проектами. Змінюються проекти – змінюється й життя.

У мене склалася своєрідна ієрархія, коли йдеш від менших проектів до складніших. Перші були досить примітивні. Але коли приходиш до складного, то в дечому жалкуєш за втраченою простотою. Завжди треба було бігти. Коли багато плануєш – біжиш. Це і добре, і погано. Біжиш по життю, не встигаєш думати, згадуєш потім, що, якби трохи більше коштів, часу, розуміння, то… І річ тут не в країні, на яку багато хто нарікає. Мене країна і тоді, і тепер влаштовує. Я би сказала, що у нас саме на місцях немає взаєморозуміння – виникають проблеми, які не дозволяють повністю реалізувати суть проекту. Жалкую тільки за тим, що, можливо, щось залишилося нереалізованим тільки через те, що всього було багато.

  • Чим сьогодні «горите»? Чи є такий проект, якому приділяєте найбільше часу?

– Є три речі, які сьогодні мене найбільше захоплюють, і я молю Бога, аби це було правдою, що їх тільки три. Перша – це молодь у науці. Це те, чого ми не маємо сьогодні, бо старше покоління робило так, аби молодь не потрапила в науку. Можна сказати, що я  «горю» соціальним аспектом усіх проектів, тобто хочу повернути молодь в науку. Це завдання, яке бачу для себе. Воно не наукове, але безпосередньо пов’язане з наукою. Нові проекти вимагають талановитої молоді. Це проблема № 1 – кадри. Ми кажемо, що в нас нема матеріальної бази, але це неправда. У нас є поруч сусіди – словаки, угорці… Хто має голову, може з ними співпрацювати, використовувати їх матеріально-технічну базу, вигравати міжнародні проекти, а вже потім і собі купувати обладнання. Бідність – не проблема, проблема в тому, з ким заробляти ці гроші.

Науковий проект, яким найбільше «горю», – це функціональність та управління мікробіомом людини. Це те, чим сьогодні захоплюється весь науковий світ. І можу сказати без всяких перебільшень, що ті дослідження, які робляться в нас у лабораторії,  є визнаними у всьому світі, а наші експерименти є справді піонерськими. Тільки подумайте, що все це відбувається в Ужгородському національному університеті.

Робота в різних проектах формує цілісне бачення. Наприклад, ми бачимо річку, яка почала загнивати. Фактично, порушився баланс екосистеми. Коли ми захворіємо, то скажемо, що порушився наш метаболічний баланс. Причиною, а не наслідком цього є те, що порушилася наша кишкова мікробіота. А якщо порушилося те, що вистилає наш кишечник і ротову порожнину, то порушився і наш імунітет, а відтак і обмін речовин.

Найважливіша наукова ідея, якою сьогодні живу, – це превентивна персоніфікована медицина. Наші організми різні, у кожного свій мікробіом. Відповідно до цього, харчування, профілактика і лікування повинні бути персоніфіковані. Сьогодні ми працюємо над створенням і забезпеченням функціонування композиційної бази даних їжі в Україні. Якщо ми з вами матимемо точну аналітичну інформацію про те, що їмо, і якщо напевне знатимемо, які саме біомаркери є визначальними для тих чи інших захворювань, то зможемо запропонувати і чіп-системи для персоніфікованої діагностики, і персоніфіковані дієти для лікування захворювань, пов’язаних з метаболічними розладами та їх супутніми станами.

Суть превентивної персоніфікованої медицини, власне, і полягає в тому, щоб запобігти захворюванню, а не хворіти, а потім лікуватися. Тому сьогодні розробляємо цілу систему знань, навиків і прийомів, спрямовану на те, аби вчасно діагностувати те чи інше захворювання, виявити, які з біомаркерів є найбільш показовими, яким має бути харчування, щоб підтримувати баланс власної мікробіоти. Усе має базуватися на виключно доказовій базі для того, щоб взагалі не хворіти або хворіти менше. Сьогодні ми можемо вже приблизно означити, якою саме має бути справжня дієта. Всі інші проекти, які ми виконуємо, є дотичними і врешті-решт теж зводяться до цієї ж тематики. Тому три ідеї, якими я сьогодні займаюся, – це соціальна, наукова та ще інноваційна.

Ми звикли говорити, що наука бідна. Але найгіршим є те, що вона неправильно організована. Я багато пишу про це, звертаюся з пропозиціями в деканат, до нашого ректора, в МОН України. Вважаю, що науку потрібно комерціоналізувати. До прикладу, своїми силами ми створили в Україні технологічну платформу, яка об’єднує науковців, бізнесменів, політиків. Ми переконалися, що кожен окремо не зможемо себе реалізувати, а колективно це дасть хороший результат. Ми вважаємо, що наука має бути по-справжньому інноваційною, а це значить, і прибутковою. Коли ми зустрілися з Володимиром Івановичем з цього приводу, він сказав: «Надіє Володимирівно, таким є і моє бачення розвитку науки, маємо саме такі плани». Йдеться про інноваційний центр, який створюється в УжНУ.

ЩО МИ ДАЛИ МОЛОДІ, АБИ ЗАЦІКАВИТИ ЇЇ НАУКОЮ?

  • Сьогодні можна почути чимало нарікань на молодь, мовляв, вона не хоче вчитися, здобувати фах  не те що йти в науку. Ви ж, навпаки, говорите про молодь в науці. Чи маєте за цей час вихованців, якими пишаєтеся, які ламають стереотипи про те, що молодь не цікавиться наукою?

– Думаю, що відповідь на ваше питання залежить від того, хто буде відповідати. Молодь досить часто критикують: студенти не вчаться, не виховані тощо. Так, вони інакші, не такі, як ми. Але мені здається, що просто смішно не сприймати молодь тому, що це молодь. Це зміна, яка все одно прийде, тому не сприймати її безглуздо. Це означає вкладати роки в науку і не бачити, як вона продовжується у твоїх послідовниках. Для мене це те, що мусить бути реалізованим.

Якщо подивитися на все це з іншого боку, варто запитати себе: що ми дали молоді? Ми приходимо в неоснащені аудиторії, в яких сидить по 150 студентів, і лектор змушений перекрикувати їх, бо молодь хоче сміятися, молодь хоче глянути в свій телефон…

Ми іноді втрачаємо терпіння, хочемо з них зробити таких собі ідеальних індивідуумів: хороших, правильних, старанних. При цьому говоримо, щоб вони брали підручники, яких, і самі знаємо, немає, електронних ресурсів ми не наготували, заняття ведуться викладачами часто абияк, на посади не завжди беруть по заслугах. Я знаю, що з молоді треба питати. Але для того, щоб питати, молоді треба дати хоча би щось, щоб було цікаво.

Коли мене звинувачують, що я не люблю навчати студентів, відповідаю, що не люблю навчати в цій системі, коли в мене в руках немає нічого, коли я перетворююся на якогось робота, який має півтори години просто розповідати, не маючи необхідних засобів, мікрофона, до прикладу. Коли не можна отримати задовільне зображення, продемонструвати фільм чи організувати елементарні тренінги, і коли все ще немає адекватної оцінки знань студентів і роботи викладача.

Сьогодні у нас більш чи менш облаштовуються аудиторії, маємо де-не-де проектори. Раніше я сама носила проектор за собою, і всі дивувалися, навіщо я його тягаю на пари. Є аудиторії і зараз, взагалі не придатні для читання лекцій, а могли би бути просто ідеальними за умови їх модернізації.

Якщо молодь не зацікавити, не стимулювати – не буде працювати. Вона не росла в комуністичні часи. Молодь сьогодні вільна – і це найголовніше. Усьому іншому можна навчитися, якщо захотіти – ще є час. Жаль, що є частина молоді, яку змушують вчитися батьки. Але скажіть, хто винен у цій ситуації? Молодь? Чи батьки? Викладачі намагаються пояснити, що дитина не хоче вчитися. Але батьки все одно наполягають – хай буде про всяк випадок диплом.

Але навіщо цей диплом, якщо ти не можеш його потім застосувати? Жаль, що молодь часто дуже непрофесійна, неграмотна, немотивована. Тому ваше питання досить складне. Я думаю, що молодь така, яка вона є, тільки тому, що не затребувана. Вважаю, що розуміння – це двосторонній процес. Проблема стосунків молодшого і старшого покоління є вічною. Тому я роблю все можливе, щоб постаратися зрозуміти молодих, і в першу чергу виховую не молодь, а себе.

У мене є колектив молодих науковців, і я не боюся сказати, що він – кращий. До них теж іноді виникають претензії з боку моїх старших колег, але це не проблема. Так, вони не ідеальні, однак вони молоді і завзяті. Серед них Віктор Петров, унікальний як фахівець, інфекціоніст не за фахом, а за душею, а також Ольга Левчук, Марія Мудрик, Вікторія Баті, Наталія Маркуш, Саша Сарваш, Катя Очеретна. Серед них і колеги-медики, з якими тісно співпрацюємо в різних проектах, – Тарас Чендей, Ольга Олексик, колеги-хіміки Сергій Сухарєв, Іванна Чонка. Широко залучаємо до роботи і студентську молодь.

Ці люди працюють у лабораторії не за принципом, що туди беруть тільки молодих. Вони просто справді люблять і справді роблять науку. Всі вони часто їздять на стажування за кордон, мають різні дипломи і свідоцтва, нагороджені різними преміями. Молоді колеги мають підтримку й більш досвідченого колективу: Антона Когутича, Павла Кіша, Ярослави Гасинець, Руслана Марійчука, Сергія Туряниці, які, власне, і рекомендували нам ці молоді кадри.

Сьогодні ми, як і увесь світ, переходимо від експериментів над тваринами до використання в дослідженнях культур клітин і тканин та інших доступних in vitro моделей. У нас є зараз така можливість культивувати клітини, ми працюємо з дуже дорогими реактивами, де один реагент може коштувати до 500 євро. Щоб дозволити собі підтримувати такий рівень науки, мусимо думати над тим, як її комерціоналізувати.

Наша лабораторія мала би перетворитися в потужний аналітичний Центр на Закарпатті, покликаний не лише давати теоретичні знання, а й справді допомагати людям. Нам допоможуть в цьому також кращі фахівці біологічного, хімічного, стоматологічного факультетів та факультету здоров’я людини. У співпраці зацікавлені клінічні кафедри університету, діагностичні центри і бізнес-компанії, адміністрація університету. Маємо нині спільну партнерську структуру зі словацькими та угорськими колегами – Касовія Лайф Саєнс (CassoviaLifeSciences є добровільною неприбутковою асоціацією науково-дослідних інститутів та інноваційних підприємств у галузі медицини і наук про життя).

УНІВЕРСИТЕТ МАЄ БУТИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКИМ

  • Ви чимало поїздили світом, побували в багатьох університетах. Чи маєте сьогодні свій образ вишу? Яким у Вашому розумінні має бути справжній університет?

– Звісно, в мене є цей образ, і він давно відомий у світі. Ще попередній ректор УжНУ Федір Ващук говорив про те, що університет має бути науково-дослідницьким. І це правильно. Я думаю, що нинішній ректор Володимир Смоланка і його команда будуть реалізовувати цю ідею. Володимир Іванович уже зробив це у своєму центрі нейрохірургії та неврології, де наука абсолютно не віддільна від клінічного процесу та процесу викладання. Насправді це дуже логічно, бо як може викладач навчити студентів, якщо він не науковець? Чи як може бути успішним лікар, далекий від науки? Я дуже горда, що вчила студентів, які сьогодні працюють у тому центрі.

Проблема наших університетів і в тому, що коли викладач має 900 аудиторних годин на рік, то займатися наукою в нього нема ні бажання, ні сил. Величезною проблемою є псевдонаука або ще більш банальна причина – фахова обмеженість самого викладача. Ми всі знаємо, що у навантаженні кожного викладача є т. зв. наукові години, які насправді часто не виконуються.

Більше того, деякі викладачі сьогодні вважають це нормою. Насправді університет має бути науково-дослідницьким. Якщо це науковець, то він має вести лекції і займатися наукою. Молодим науковцям варто віддавати практичні заняття – давати їм шанс навчитися викладати.

Викладачам треба займатися наукою. Якщо в університеті буде сильна наука, то буде й сильне викладання, і студенти теж будуть змінюватися. Для покращення ситуації треба просто адекватно впровадити Болонську систему, що дало б студентам право самим вибирати курси дисциплін в рамках обов’язкової програми, а нам, викладачам, пропонувати нові предмети відповідно до вимог часу.

  • Як Ви готуєтеся до пар?

– Готуюся, і, знаєте, це забирає в мене дуже багато часу. Я часто їжджу у відрядження в зв’язку з науковими проектами та іншою діяльністю, зокрема, часто допомагаю іншим колективам готувати і подавати проекти. До речі, нещодавно ми відкрили в нашому університеті національний контактний пункт, затверджений Міністерством освіти і науки і Європейською комісією у Брюсселі з двох пріоритетних напрямів програми Горизонт-2020. Це дозволить нам систематично поширювати інформацію про оголошені конкурси, про наявні партнери і перспективи міжнародної співпраці серед фахівців усієї країни. Проекти мали б скоро стати нашим звичним ділом, робота НКП почнеться уже з 20 вересня. Маємо повне розуміння тут і справжню підтримку Мирослави Олександрівни Лендьел.

Тож коли я іду до молодих людей, не можу викласти двічі одну і ту ж лекцію, бо я знаю, скільки всього відбулося нового. Я, звісно, дотримуюся плану лекції, яку розробила, але постійно додаю щось нове. Збираю для студентів новий матеріал в окрему електронну папку, пропоную копіювати – тоді вони мають більше інформації. Дуже багато матеріалу є англійською мовою. І коли я не встигаю перекласти, то даю студентам матеріал в оригіналі. Досить часто отримую через це  несхвальні відгуки від колег. Але перш ніж критикувати когось, раджу подивитися на себе.

ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ Є БАЛАНС

  • У такому насиченому наукою житті чи вистачає часу на родину?

– Не завжди вистачає, і не можу сказати, що це правильно. У мене двоє онуків, і я щоразу собі кажу, що переформатую все, аби більше часу проводити з ними. Стараюся, принаймні є прогрес. Цього літа я аж на три дні поїхала з ними відпочивати, до того ж ці три дні були вихідними. Знаю, звучить трохи дивно… У мене дуже багато завдань, але я впевнена, що як тільки вдасться налагодити роботу, як я собі це уявляю, то часу стане більше. Цього року планую подати перші проекти, яким будуть керувати вже мої наступники.

Я ніколи не йшла у відпустку. У мене один син, який сказав, що він вступає в університет лише з тією умовою, що ніколи мене не побачить на своєму факультеті. Він економіст, не пішов у науку, наслідує справу батька. З іншого боку, діти таких батьків, які фанатіють наукою, не можуть повністю відмежуватися від неї. Мій син допомагає мені в багатьох речах, у тому числі і в проектах. Тому коли він говорить, що не має стосунку до науки, думаю, що помиляється.

У програмі «Горизонт-2020» є такий напрям, як «Smart City» – розумне місто. Це коли ми з вами розумні, коли річка чиста, коли не будується чиясь хата будь-де. «Розумне місто» правильно харчується, дихає чистим повітрям, їздить на електромобілях… І в мене є така мрія, щоб мій син працював в одному із таких проектів. Я переконана, що коли бізнесмени будуть долучатися до науки, а ми – до бізнесу, тоді нарешті у нас буде «Smart Life».

  • Як Ви гадаєте, у чому сенс життя і чи можете сьогодні дати відповідь на питання, що таке щастя?

– (Задумалася – Авт.) Сенс життя – це бути потрібним. Це могти щось зробити, могти дати. Немає нічого більш приємного, ніж давати … У цьому і є сенс життя, скоріш за все. Щастя – це коли ти в гармонії. Я би відповіла словами науки: щастя – це коли є баланс. Тобто сенс життя – бути потрібним, а щастя – це мати внутрішню гармонію. Коли ти сам із собою в гармонії. Думаю, що щось інше не може зробити тебе щасливим.

Розмовляла Наталія Каралкіна
Фото Віталія Завадяка

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.