Олександр Волосянський: «Навіть маленький прояв підтримки або допомоги ЗСУ та Україні в цій війні – великий крок до перемоги»

До «помаранчевого» Києва – з 200 гривнями

Початком його історії як активіста стала Помаранчева революція. Тоді Олександр ще був студентом, здобував свою першу вищу освіту на математичному факультеті. Не надто цікавився громадськими процесами, але, коли йому запропонували допомогти з підрахунком голосів під час першого туру президентських виборів, — залюбки погодився. Тоді й почув від знайомого про масові фальсифікації голосів з боку В. Януковича та про можливі акції протесту. Вирішив долучитися, якщо буде потреба. За кілька днів після того, як голоси другого туру були підраховані й побоювання стали реальністю, Волосянський, зібравши однодумців, вирушив до Києва. Проте вже в Баранинцях втрапили в халепу: працівники місцевої ДАІ взялися вишукувати причину за причиною, аби не пропустити автобус далі. Водій, зваживши на можливий штраф, їхати далі відмовився. Та Олександр не збирався здаватися і закликав однокурсників їхати потягом. «Пам’ятаю, купивши квиток, побачив, що в кишені лишилося 200 гривень», — згадує Олександр. Втім рішучості відстоювати справедливість від цього не поменшало…

У столиці хлопці наділи помаранчеві пов’язки, взяли до рук прапори й стали частиною того Майдану, що вразить весь світ… Під вечір потрапили до школи, в якій їх і поселили, надавши спальні мішки й розкладачки, аби забезпечити хоч якісь умови, доки все вирішиться. Щодня ходили чергувати на Майдан. А коли Верховний Суд все ж таки постановив, що потрібен третій тур для визначення справжнього переможця тих виборів, Олександр повернувся до Ужгорода, де став головою дільничної комісії.

З Духом незламного Майдану Гідності

У грудні 2013 року Олександр знову без роздумів став на захист свободи пліч-о-пліч з десятками тисяч людей, які могутнім потоком стеклися в серце Києва проти сваволі промовсковської януковичівської кліки.

Відмова підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, побиття і розгін студентів на Майдані, що зібралися мирно висловити невдоволення цим рішенням, стали тригерами, що вкорте пробудили вільнолюбний Дух українства. Мітинги проти системи, яка лупцює дітей, убиває людей, не даючи виявити свою позицію і  бачення майбутнього власної держави в цивілізованій Європі, а не Азії та росії, сколихнули всю країну, зокрема й Ужгород. Як згадує Олександр, вони з товаришами неодноразово виходили на Євромайдан, допомагали його організовувати. Були переконані, що для успіху протесту слід діяти більш радикально. Тож навідувалися й до будівель органів державної влади.

Чоловік багато чого пережив. Було складно не лише морально, а й у побутовому сенсі, адже перші дні на столичному Майдані провели в тісних туристичних наметах. Лише згодом на Хрещатику встановили великий, військовий, розрахований на 30–40 осіб. Про нього знав кожен закарпатець, який міг знайти там прихисток на час, доки триватиме боротьба.

Олександр добре пригадує 29 грудня, коли разом із побратимами рушили в кількагодинний похід під прапорами до Межигір’я, де була резиденція Януковича… А 25 січня 2014 року пам’ятатиме все життя. Того дня надійшла інформація про перебування беркутівців в Українському домі. Попри холод і крижану воду зі шлангів, протестувальники героїчно штурмували будівлю з силовиками. На даху справді знайшли сліди, що вказували на присутність беркутні. Проте ворогові, що безжально розстрілював людей, вдалося втекти.

Олександр перебував на Майдані від самого початку, раз на два тижні приїжджаючи до Ужгорода, аби владнати справи та побачитися з рідними. Якось, вкотре повернувшись до Києва, був шокований звісткою, що одного з друзів поранено. То було 18-го лютого – день, коли закінчився відносно мирний протест. Почалася фаза збройного протистояння. У ніч на дев’ятнадцяте «Беркут» спалив половину Майдану, а наступний день дістав назву «Кривавого Водохреща». У сутичках із силовиками 18–19 лютого загинуло майже три десятки протестувальників.

Волосянський був в епіцентрі цих подій, допомагав постраждалим. Наступний день Олександрові згадується як справжнє жахіття – масові розстріли на вулиці Інститутській, під час яких було вбито ще майже пів десятка й поранено понад 80 майданівців…

Вибір – жити

24 лютого 2022 року, коли вперше пролунали сирени й вибухи, більша частина українців зустріла в стані страху за життя – своє, рідних, друзів. Олександр, прокинувшись о п’ятій ранку й почувши останні новини, не стояв перед вибором, як діяти. Усвідомлення того, що росіяни, які не одне століття намагаються стерти українську історію, культуру, мову, цього разу, не криючись, прийшли знищити нас фізично, – було сформоване.

Поговоривши з коханою дружиною, дав зрозуміти, що не зможе стояти осторонь, коли його країну нищить ворог. Тож вирушив до військомату… Важливе рішення того дня схвалили для себе й двоє його братів, з якими зустрілися на території ТЦК. Відтак весь час разом, пліч-о-пліч, – в одному батальйоні.

Олександр не зважає на труднощі й небезпеки теперішнього свого життя, не дозволяє собі занепасти духом. Каже, щоранку, прокидаючись під звуки вибухів, згадує про свою родину, яка чекає вдома. Спогади про теплі обійми, щасливий сміх дітей і спокійні вечори в колі сім’ї — дарують йому силу й упевненість у завтрашньому дні. Підтримка товаришів, віра в силу ЗСУ громадян надають наснаги й мотивацію продовжувати, адже Перемога буде.

Перемога буде – Україна розквітне

Війна не минає безслідно, ясна річ. Вона назавжди залишить свої відбитки й на Олександрові. Та побачивши й відчувши ці події на собі, наш Герой переконався, що українці — сильна нація, яка, об’єднавшись, здатна перемогти кого завгодно. А завдяки цьому має впевненість, що після Перемоги все буде гаразд. Людина, яка обіймає керівну посаду, не зможе більше протискати рішення, з яким не згодні громадяни. Вони мають право і будуть відстоювати свої інтереси, а влада буде зобов’язана їх чути. Бо ж недарма неводнораз саме українці доводили, що єдиним джерелом влади є народ.

Нинішній молоді воїн радить поводитися розумно, не піддаватися труднощам. Адже саме студентство стає рушійною силою різноманітних суспільних зрушень. І саме від молодих людей залежить майбутнє нашої держави. А яким його бачить Олександр, ми вже знаємо: перемога у війні неодмінно буде, а за нею – відбудова й економічне зростання. «Події останніх кількох років зміцнили суспільство і сильно його змінили. Як приклад візьміть хоч би людей, котрі після вторгнення перейшли з російської мови на українську. Кожен, хай навіть маленький прояв підтримки або допомоги ЗСУ та Україні в цій боротьбі — робить великий крок до перемоги», – вважає Олександр Волосянський.

Назад 1 з 3 Вперед

У День захисників і захисниць дякуємо Олександрові, а в його особі – всім воїнам за те, що цінною власного життя продовжують відстоювати майбутнє України, дарувати нам спокійні дні та ночі.

Слава Україні!