Український американець, який залюбки читає лекції студентам УжНУ, вірить в Україну і щасливий, бо може творити добро

Ігор Айзенберг понад 30 років працює викладачем, із яких 13 – в Америці. До переїзду на інший континент пройшов нелегкий шлях життя і роботи у різних країнах. З іншого боку, цей період був важливий для становлення Ігоря як науковця, і він не міг бути здійсненим в Україні 90-х років. Глибокий сум до сліз в очах охоплює його під час спогадів про переїзд 1996 року. Виїжджати звідси дуже не хотів. І зауважує, що, коли б його молодість припала на сучасні часи, не поїхав би, бо не можна навіть порівнювати повну відсутність умов і перспектив для наукової роботи усередині 90-х з можливостями, які є тепер.

Батько Ігоря Наумовича майже півстоліття пропрацював на математичному факультеті УжДУ, був засновником кількох наукових напрямів. Киянин родом, він зробив вагомий внесок у розвиток вищої освіти краю. Його син не забуває про рідний виш, а всіма силами намагається допомогти у розвитку. Під час перебування в Ужгороді Ігор Наумович налагодив співпрацю між УжНУ й Манхеттенським коледжем, відтак невдовзі співкеруватиме кандидатською дисертацією теперішнього магістранта. Крім цього, хоче включити ужгородський виш до спеціальної програми Фулбрайта, що зробить можливим навчання магістрантів УжНУ у США. Готовий також шукати інших спонсорів, які могли би покрити витрати на проживання та навчання талановитої молоді за кордоном, аби ця молодь, оволодівши знаннями, поверталася в Україну та будувала нову країну саме тут. Взагалі він відчуває велику потребу робити щось для України. Цим частково зумовлено і його нематематичне хобі – написання блогів про події у США, про місце нашої держави у світі, про ставлення до неї в Америці. Він помічає позитивні зміни в Україні і переконаний, що навіть найменший крок може зробити світ кращим, сприяти чомусь позитивному. І від цього є не лише користь для інших, а передусім саме в цьому є особисте щастя.

ПРО ДИТИНСТВО В УЖГОРОДІ 1960-х РОКІВ І СУЧАСНЕ МІСТО

•  Ваше дитинство промайнуло в Ужгороді?

– Так, з 9-місячного віку і до закінчення університету я прожив в Ужгороді. Однак народився в Києві. Мої батьки були киянами в кількох поколіннях. Тому хотіли, аби я теж народився в столиці, це була своєрідна традиція.

• Як батьки потрапили до Ужгорода?

– Тато приїхав за призначенням після закінчення інституту в 1949 році. Мама, коли вийшла за нього заміж, теж переїхала з Києва сюди. Перші чотири роки батько працював у школі й погодинно в університеті, а з 1953 року вже перейшов в УжДУ на постійно. Пройшов через різні посади: був асистентом, викладачем, старшим викладачем, доцентом, професором, завідувачем кафедри. Виховав 11 аспірантів, був засновником кількох наукових напрямків. Віддав університету все своє професійне життя. Загалом пропрацював тут 49 років. Його трудову діяльність обірвав другий інфаркт…

• Він вплинув на ваш вибір професії?

– Напевно, так, але непрямо. Батько ніколи безпосередньо не агітував мене вступати на математичний факультет. У дитинстві я цікавився багатьма речами, зокрема радіотехнікою, мав інтерес до застосування математики для розв’язання задач реального життя. Саме цим і займаюся з часу закінчення університету.

• Яким був Ужгород вашого дитинства?

– Я народився 1960-го року і дуже добре пам’ятаю Ужгород, наприклад, 1965–66-х років. Це було абсолютно європейське місто з дуже високим рівнем культури, який і сьогодні не завжди можна відчути в містах Західної Європи. Я це знаю точно, бо бував у багатьох містах і жив у кількох країнах. Ужгород був дуже чистим. Тут усюди росли квіти. Я не знаю, чи можете ви собі уявити, що набережна Незалежності від пішохідного моста до Масарикового щовесни й щоліта була встелена клумбами з тюльпанами, трояндами. І при цьому не було такого, аби хтось зривав ті квіти. Місто було квітуче, красиве. Люди гарно вдягалося, особливо у вихідні.

Батько багато розповідав про Ужгород, яким застав його у 1949 році. Він закохався в це місто з першого погляду і ніколи не думав переїхати звідси, хоч його неодноразово запрошували на роботу, наприклад, до Києва.
Два роки я прожив у бельгійському місті Льовені. Це університетське місто, менше за Ужгород, але з великим вишем, у якому навчається понад 30 тисяч студентів, а населення там – близько 60 тисяч. Хочу сказати, що Льовен мені нагадував Ужгород саме 1960-х років – часів мого дитинства.

• Відчуваєте зміни в Ужгороді після тривалої розлуки з ним?

–  Я не був в Ужгороді три роки, і мені дуже приємно спостерігати, як місто змінюється на краще. Здавалося, що ця культура втрачена в пізній радянський час і в 90-ті роки, коли було скрутне життя, але вона повертається, і це дуже тішить. Я думаю, якщо так триватиме далі, то вже через 10 років Ужгород буде не впізнати. Коли сучасні студенти визначатимуть життя, то воно буде зовсім іншої якості.

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ В УЖДУ І МОСКОВСЬКИЙ ПЕРІОД СПОСТЕРЕЖЕНЬ ТА ВИСНОВКІВ

•  Які спогади маєте зі студентських років?

– Студентські роки у всіх дуже яскраві, бо це молодість. Я навчався в той період, коли на математичному факультеті працювали дуже сильні викладачі, лектори. Особистості саме з великої літери, яких я відтак, мабуть, ніде й не зустрічав. На першому курсі у мене викладав алгебру покійний професор В’ячеслав Павлович Рудько. Це був не тільки блискучий математик, учений, а й дуже культурна людина, лектор, якого студенти дуже любили. Та й не лише він. Фактично всі викладачі були висококультурними особистостями. Вони добре знали те, що викладали, впливали на молодь з погляду формування її культурного світогляду. А це дуже важливо, аби студенти сформувалися як особистості. Звичайно, студентські роки – період, коли пізнаєш світ, коли в тебе з’являються друзі за інтересами, світоглядом. Це на все життя.

• Деякі з випускників, до прикладу, фізичного факультету – подружжя Голдовських розповідали під час інтерв’ю, що університет дав їм путівку в життя. У вашій кар’єрі вища освіта відіграла важливу роль?

– В УжДУ я здобув дуже якісну освіту. Закінчив університет у 1982 році, після чого поїхав вступати до аспірантури в Москві. У тому місті я прожив майже 9 років. І з перших днів своєї роботи там відчував, що якість освіти, яку мені дав Ужгородський університет, не відрізнялася за рівнем від тамтешніх вишів. Це дозволяло твердо стояти на ногах, відчувати впевненість. Я працював в Інституті проблем передачі інформації Академії наук СРСР. І ніколи не відчував, що чимось відрізняюся від інших за рівнем своїх знань. Тобто університет давав реальну путівку в життя – і в сенсі знань, і в сенсі культури, яка формувала світогляд студентів.

У період мого навчання на математичному факультеті працювало багато видатних учених. Мого батька ви згадали, але ж було й чимало інших: Юрій Петрович Студнєв – провідний вчений в галузі теорії ймовірності, Петро Михайлович Гудивок – багаторічний завідувач кафедри алгебри. Був і є, слава Богу, Василь Васильович Маринець, який теж мене вчив. Його вважаю чудовим лектором, одним із кращих. Всі ці люди були відомими вченими в СРСР, особистостями, які впливали на студентів не тільки професійно, а й у формуванні загального світогляду. Думаю, це мало дуже велике значення для того, аби студенти ставали людьми. У часи мого навчання УжДУ був добре відомим в СРСР, і якби не залізна завіса, яка не дозволяла нашим вченим публікуватися у закордонних виданнях, виш був би відомим і в світі.

Я вдячний долі цей період мого життя. Дуже тішуся, що не поїхав вступати до іншого університету, а залишився тут.

• Після УжДУ ви вступили до аспірантури в Москві. Яким був цей період життя?

– Як я казав, у Москві провів дев’ять років, написав та захистив там дисертацію. Пізніше почав і викладати, проводив практичні заняття. Я працював в Академії наук СРСР, у якій базувалася кафедра Московського фізико-технічного інституту. Звичайно, я багато чому навчився в ті роки у професійному плані, сама лише можливість відвідувати семінари в багатьох академічних інститутах, вишах, слухати доповіді всіх провідних вчених з теренів колишнього СРСР багато чого вартує. У 80-ті роки, особливо на їхньому початку, це було дуже суттєво для професійного зростання.

Але Росія – не моя країна, і я це відчував ще в ті роки, з самого початку життя там. Я поїхав з Ужгорода, але ніколи не мав думки залишитися в Росії назавжди. Протягом усіх років московського життя у мене було відчуття перебування в чужому середовищі. Так, я значно ріс професійно, але відчував постійний дискомфорт у суто людському плані. Тому й повернувся. І моя дружина, москвичка, поділяла мої погляди. Вона приїхала зі мною в Ужгород у 1991 році. А щодо росіян, то багато з них, і це було видно ще у 80-ті роки, вирізнялися своєю агресивністю, нетолерантністю, але, на жаль, це мало хто тоді помічав. Мені було достатньо добре зрозуміло, що станеться з Росією, власне, було зрозуміло те, що вона навряд чи здатна змінитися. Коли приїжджав в Ужгород, тут душа відпочивала. Друзі захоплювалися подіями, які у другій половині 80-х тривали у Москві, тамтешніми мітингами. Я зауважував, що все це може вилитися кінець кінцем у щось недобре. Просто через те, що у російському суспільстві забагато негативної енергії.

Про жоден народ не можна казати, що він поганий, але так історично склалося, що росіяни в переважній частині дуже зневажливі до всього, що відрізняється від їхнього. Більшість із них вважали і вважають усі народи республік колишнього СРСР своїми васалами, другорядними людьми. Такий світогляд – і він завжди таким був. Звичайно, що не в усіх. Але дуже багато саме таких. Більшість. Зневага, зверхність мене завжди дратували. Ці риси було добре видно ще до перебудови.

Ось один характерний приклад. Під час свого московського життя я передплачував українську «Спортивну газету». Все життя вболіваю за київське «Динамо», а в Москві не показували їхніх матчів, тож принаймні хотілося прочитати, як вони грають. Газета друкувалася українською, надходила в Росію із тижневим запізненням. Коли читав її десь ще у 1983 році у метро, спостерігав на собі численні погляди, ніби я шпигун, іноземець. Але це ще не кінець історії. Приходжу на роботу, кладу газету на стіл. І тут хтось, нібито з російських інтелігентів, а це ж Академія наук (!), проходить повз стіл, бачить газету і з подивом заявляє: «Якою це мовою?». «Українською», – відповідаю. А мені натомість: «І в них своя мова навіть є? Ой, як смішно! Це ж пародія на російську мову». Жити серед таких людей насправді дуже важко. Я й не хотів, тому кінець кінцем поїхав звідти. А з 2014 року розірвав усі зв’язки з Росією. Востаннє був там майже 17 років тому, і ще тоді дав собі слово більше не їздити. Пам’ятаю, перебував там тиждень – і вже рахував дні, щоб поїхати звідти.

Спостерігав таку картину під час останнього приїзду. При вході в метро б’ються двоє чоловіків, жінка кличе міліціонера, а він відповідає, що це не його справа. Він захищає лише територію метро, а що перед входом коїться, його не турбує. Це приклад того, як виливається в навколишнє середовище агресивність, до чого вона призводить. А коли агресивність ще й культивується в суспільстві, вона сприяє війні з Грузією, з Україною… І більшість це підтримує, бо більшість суспільства складається з таких агресивних людей, на жаль. Тому я дав собі слово, що більше не поїду туди, доки щось не зміниться. Але воно й не зміниться, принаймні не бачу, як би могло змінитися.

«МЕНІ БУЛО ДУЖЕ ВАЖКО ВИЇХАТИ…»

• Що сприяло вашому переїзду з Ужгорода до Європи, а потім Америки?

– Ми виїхали в Бельгію у 1996 році. Мені хотілося займатися наукою, а тут не було тоді для цього можливості, бо потрібно було витрачати весь час на те, аби просто заробити на життя й ледь звести кінці з кінцями. Мене запрошували до бельгійського університету ще 1995 року, але я тоді не поїхав. Не хотів звідси виїжджати. Для мене це було дуже важке рішення. Страждав кілька місяців, коли ми вже все-таки вирішили, що будемо їхати, перебував у депресивному стані. Це можуть підтвердити мої друзі, які бачили той стан. Я вважав, що діти вже через якийсь час будуть розмовляти лише іноземними мовами, матимуть іншу культуру, і просто мені було дуже важко виїхати… Але дружина підтримувала, вона розуміла, що коли я себе не реалізую як учений, теж буде погано.

Для експериментальної роботи мені потрібні було принаймні кілька достатньо потужних комп’ютерів, придбати які тоді не було жодної можливості. Дешевше було купити машину, ніж комп’ютер. А що в університеті тоді нічого не було, це й так зрозуміло. У всьому колишньому Союзі ситуація була однаковою. Наука була в занепаді.
Коли ми переїхали до Льовена, перший рік я майже не виходив з роботи, так хотілося займатися наукою. Там я досить багато зробив – більше, ніж за багато попередніх років. Під час другого року навіть книжку написав за тими результатами, що мав за перший рік. Тут це було неможливо в той час.

Невдовзі з Європи повернувся до Ужгорода, пробув тут трохи більше півроку, протягом семестру викладав в університеті. Повернення було вимушеним, бо в батька стався другий інфаркт. Це були для всієї родини важкі часи, ми всіма силами намагалися його врятувати. І врешті завдяки допомозі колег я майже насильно відправив батьків до Ізраїлю. Там татові зробили операцію на серці – продовжили життя на 4 роки. Тут би його не стало вже в 1998-му. Бо тоді операцій на серці в Україні просто не робили.

• • У яких містах ви ще проживали?

– Крім двох років роботи й життя у Бельгії, майже 4 роки я працював в Ізраїлі; у Німеччині, в університеті Дортмунда, – два роки; майже рік був у Технічному університеті Тампере у Фінляндії. Але такий спосіб життя, коли робота базується на ґрантах, виявився досить складним. Доки є ґрант, є робота, а потім не знаєш, що буде. Діти вивчили багато мов завдяки переїздам, але потрібно було десь приземлитися. У Європі без громадянства ЄС це було, напевно, досить складно зробити. Тому я почав шукати роботу в Америці, бо там більше можливостей. Так і потрапив туди 2005 року.

Не можу сказати, що мій шлях легкий. Професійно він багато чого мені дав, але в кожній країні потрібно було пристосуватися до умов, способу життя, ситуацій, які там виникають. Це було нелегко. Читаю недавно новини, скільки українців їде працювати за кордон. Там справді вищі зарплати, але життя теж значно дорожче. Українці скаржаться, що на пенсію не вижити. На американську теж. Її не вистачить, якщо немає своїх накопичень. Держава дає максимум 2 тисячі доларів на місяць людям, які працювали все життя. Але там це мало, бо життя дороге. Видатки на медицину дуже суттєві, на оренду квартири, комунальні послуги. Тому люди похилого віку теж скрутно живуть. Дуже часто пенсіонери переїжджають у ті частини країни, де дешевше житло, де менше інших видатків.

• Як дружина сприйняла переїзд до Америки?

– Ми жили багато років на півдні – на кордоні між Техасом та Арканзасом. Я працював в університеті в Техасі. Для дружини це було нелегко. Вона лікар. А в цій частині США правила, за якими з іноземним медичним дипломом давністю понад 10 років людина не може подати навіть заяву, щоб складати там іспити й здобути ліцензію на лікарську діяльність. Тому дружина не могла працювати лікарем. Вирішила піти вчитися, і через три роки вже мала американський ступінь магістра з клінічної психології. Сьогодні працює психотерапевтом у клініці психічного здоров’я.

МРІЯ – ВИГОТОВЛЯТИ НЕЙРОПРОТЕЗИ, АБИ ДОПОМОГТИ ЛЮДЯМ, У ЯКИХ ЧАСТИНА БІОЛОГІЧНОЇ НЕЙРОМЕРЕЖІ ВИХОДИТЬ З ЛАДУ

• Розкажіть про свої наукові пошуки.

– Я багато років займався й нині займаюся штучними нейромережами та їхнім застосуванням для розпізнавання образів, зокрема розпізнавання зображень, прогнозування рядів, що змінюються в часі. Наприклад, спільно з колегами з Мексики ми займалися прогнозуванням продуктивності нафтових свердловин. Також мене дуже цікавить моделювання біологічних нейронів. Займався декодуванням сигналів для спеціальних пристроїв, які можуть допомогти хворим людям після інсульту. По суті, цей процес виглядає так, що на людину надягають спеціальну шапочку, з’єднану з роботом, а електродами знімається енцефалограма. І людина, яка не може говорити, рухатися, але може думати – видає команду роботу.

Декодування таких сигналів – досить специфічна проблема, оскільки людина думає одночасно про багато різних речей. Тому треба розпізнати, виділити основну думку, і це можна робити за допомогою штучних нейромереж. Упродовж кількох років таким займався. Однією з моїх мрій є виготовлення нейропротезів, аби допомогти людям, у яких частина біологічної нейромережі виходить з ладу. Хотів би допомогти людям, що потерпають від хвороби Альцгеймера чи Паркінсона, коли частина нейромережі перестає функціонувати. Дуже сподіваюся, що через 20–30 років допомога таким пацієнтам стане реальністю, принаймні аби вони були частково реабілітовані.

Також я займаюся застосуванням нейромереж до обробки зображень, їх фільтрації, відновлення дефокусованих зображень. Це моя друга любов у науці. Працював над цим у співпраці зі своїм учнем з Ужгорода, якого навчав тут ще в 90-ті роки. Потім він був моїм аспірантом, я співкерував його дисертацією, яку він захистив у Фінляндії. Мені би дуже хотілося, аби тут були аспіранти, які б нікуди не їхали, а працювали саме в Україні. Я тепер точно не поїхав би звідси, якби був молодим. Бо все змінилося, сьогодні є можливості й перспективи. У 90-ті роки все було по-іншому. Можливостей займатися справжньою наукою зовсім не було – темрява без світла в кінці тунелю.

• Діти пішли вашим шляхом?

– Дочка захистила дисертацію, певний час викладала в університеті й паралельно займалася реабілітацією підлітків зі складних сімей, де батьки асоціальні – алкоголіки, наркомани тощо. Сьогодні вона працює з підлітками, займається розробкою програм психологічної допомоги дітям. Це їй більше подобається, а в університеті викладає один курс для магістрів.

Син навчається в аспірантурі, займається аналізом медичних зображень, знімків за допомогою магнітно-резонансної томографії. Він шукає алгоритми автоматичного комп’ютерного аналізу таких зображень для діагностики різних захворювань. Ця галузь на межі медицини, математики, комп’ютерних наук і обробки сигналів.

«МОЄ ОДНЕ З НАЙБІЛЬШИХ ПОЗИТИВНИХ ВРАЖЕНЬ ВІД ПРИЇЗДУ В УЖГОРОД – ЦЕ СТУДЕНТИ УЖНУ»

• Ви працювали у багатьох університетах. Яка модель викладання, організації навчального і наукового процесу вам найбільше імпонує?

– Мені подобаються американські університети. Там студентів залучають до активного навчального процесу. Немає такого, аби викладач читав лекцію і не звертав увагу на слухачів, на їхню реакцію. Лекція є діалогом, завжди є зворотний зв’язок зі студентами. У СРСР такий спосіб викладання був майже неможливим, бо студенти просто боялися рота відкрити. Спілкування передбачалося хіба що під час практичних занять.

В Америці і Європі мені дуже подобається те, що студентів навчають працювати. У цьому найбільша різниця між освітою в Україні і на Заході. В Україні все ще триває радянська традиція перевантаження студентів теоретичними знаннями. Я не кажу, що вона погана, але вона несучасна. Тут дають великий обсяг фундаментальних дисциплін. На Заході немає жодного університету, де студенти-комп’ютерники чи прикладні математики слухали би впродовж 4 семестрів математичний аналіз, окрім математиків теоретиків, яких там дуже мало. А тут це повсякденна практика. Я, звичайно, не кажу, що матаналіз не потрібний, просто сучасним студентам треба більше практичних знань, ніж теоретичних. В Америці це добре розуміють, бо навчання дуже дороге. Тому, аби заохотити студентів, треба ще на тому етапі, коли вони вступають до вишу, показати, що в цьому конкретному університеті вони навчаться працювати, що з цим дипломом зможуть подаватися на роботу будь-куди. Бо під час співбесіди їх не будуть запитувати про теорію, а дадуть розв’язати реальну задачу. Бо теорія без практичних навичок формує світогляд, але не дає того результату, який важливий у сучасному світі. Думаю, тут теж до того прийде. Бо в ХХІ столітті акценти змінюються. Треба вчити студентів так, аби потім їх не потрібно було перенавчати.

• Як вам студенти математичного факультету? Чи розуміли вони те, про що ви їм розповідали під час пар?

– Я помічаю дуже позитивні зміни. Одне з найбільших позитивних моїх вражень від приїзду до Ужгорода – це студенти УжНУ. Це молоді люди зовсім іншої якості, навіть як порівняти зі студентами трирічної давності, з якими працював під час минулого приїзду в Ужгород. Теперішня молодь дуже впевнена у собі. Тоді студенти були трохи збентежені, все ще достатньо закомплексовані. Може, й ситуація в країні впливала на них. Ті, яким я тепер читаю лекції, мають по 19–20 років. Це нове покоління, яке стає дорослим після революції. Це особистості, і настільки приємно дивитися в їхні обличчя, настільки багато вони запитують… Вони зовсім інші. За ними – майбутнє. І з такими молодими людьми майбутнє має бути дуже гарним.

ІДЕЇ СПІВПРАЦІ З АСОЦІАЦІЄЮ ВИПУСКНИКІВ УЖНУ

• Під час зустрічі з правлінням Асоціації випускників УжНУ ви розповідали, що хотіли би мати аспірантів з цього університету. Чи є молодь, охоча до такої співпраці?

– Так, з осені буде аспірант, яким я зможу співкерувати. Хлопець закінчує математичний факультет, дуже здібний, талановитий. Я знаю його ще зі свого попереднього візиту. Я співкерував його курсовою роботою. Тепер він працює над дипломною роботою з цієї ж тематики – з нейромереж. Під час зустрічі з ректором Володимиром Смоланкою я просив, аби спеціально для цього хлопця створити місце в аспірантурі. Ректор дуже позитивно поставився до такої ідеї. Мені би не хотілося, щоб цей студент виїжджав за кордон у пошуках роботи. Я хотів би, щоб він захищав тут дисертацію, працював тут. Думаю, зможу допомогти йому завдяки програмі Фулбрайта провести певну частину навчання в аспірантурі в Америці. До речі, в угоді про співробітництво між університетами, яку підписав ректор УжНУ, передбачено два дуже гарні пункти. Перше, що американські професори зможуть співкерувати аспірантами та магістрами з УжНУ, причому з різних спеціальностей. Друга можливість, що студенти УжНУ можуть безкоштовно пройти семестр в Америці, обрати собі 5 курсів. А один курс, аби ви розуміли, коштує не менше, ніж 3 тисячі доларів. Студентам залишилося знайти гроші на переїзд і проживання, що теж, звичайно, нелегко. Тому я пробував зв’язатися з представниками діаспори, аби вони допомогли молоді вступити до магістратури в США, з умовою повернення в Україну після навчання. Будемо працювати у цьому напрямку.

Варто зауважити, що Програма імені Фулбрайта започатковує окрему програму підтримки українських студентів, які хочуть здобути диплом магістра в Америці. Там оплачують квиток, дають стипендію, на яку в принципі можна прожити. Тривалість – до 2 років. Тому я хочу домовитися, аби до цієї програми включили й мій університет, щоб студенти з України могли туди приїздити на навчання на магістерських програмах.

• Чи будете підтримувати контакти з ГО «Асоціація випускників УжНУ», яка сьогодні займається організацією відокремлених підрозділів у різних країнах? Чи, можливо, вже визначили певні напрямки співпраці?

– Під час зустрічі з членами правління асоціації я висловлював думку, що найбільш ефективною допомогою від колишніх випускників вишу є допомога розвитку науки, допомога студентам, співкерування курсовими, дипломними роботами, щоб тут займалися сучасною наукою, аби статті ужгородських науковців публікували закордонні журнали. Університету потрібно повернути ім’я. Він може бути відомим працями своїх науковців. Тому колишні випускники, які працюють за кордоном в академічних установах, могли би сприяти цьому, бо це не потребує грошей, фінансування.

Університет був добре відомим в СРСР у 60–70-ті роки. Чому би не зробити його відомим у світі? Наука – інтернаціональна, є доступ до ресурсів. Треба просто займатися сучасними речами й друкуватися в іноземних, міжнародних наукових журналах, які читають у світі. Мине кілька років, і люди будуть проситися попрацювати до УжНУ. Мені дуже подобається, що мої ідеї підтримує ректор Володимир Іванович. Він це добре розуміє, їздить і бачить, як це роблять інші. У нього є щире бажання зробити університет відомим.

БЛОГЕРСТВО ЯК ХОБІ, І ЩАСТЯ ВІД ТОГО, ЩО МОЖЕШ РОБИТИ ДОБРО

• Пошукова система видає лінки на чималу кількість ваших блогових публікацій. Звідки таке захоплення?

– Сталося це так. Після виборів президента США я пояснював своєму українському другові, який сьогодні живе в Європі, про їхні можливі наслідки для України, світу, тощо. Він порадив мені писати про це у Фейсбуку. Запевнив, що такі дописи будуть читати люди, особливо ті, які не знають англійської. Так я почав писати й пишу досі. Однак не вважаю, що маю право повчати когось, тому дуже обережно висловлюю свою думку.

Мені подобається видання «Тверезий погляд», про новини в Україні дізнаюся здебільшого звідти. На цьому сайті періодично публікують мої блоги про те, що пов’язано з Америкою. Інші сайти копіюють їх звідти. Я всіляко підтримував Україну і близько до серця приймаю події останніх чотирьох років. Помічаю, що в Україні досить мало інформації про Америку. Українські видання не мають постійних кореспондентів у США. На жаль, в Америці сьогодні відбуваються нелегкі процеси, пов’язані з тим, хто прийшов до влади. Тому намагаюся про це розповідати у своїх блогах.

• Як ставляться до України у США?

– З повагою і прихильністю до України ставилися у 2014–2015 роках, коли вона часто була на шпальтах газет, на телебаченні. Звичайно, люди висловлювали великі симпатії до України, навіть студенти просили мене пояснити, що відбувається. Сьогодні понад 90 % інформації у ЗМІ стосується того, що відбувається в Америці, а також негативного ставлення до Росії. Україну згадують менше, про війну майже не пишуть. Американські ЗМІ мають таку властивість: коли десь щось вибухає, багато жертв, про це, звичайно, пишуть. У 2014–2015 роках, коли інформації було досить багато, я не зустрічав жодної людини, яка не співчувала би Україні. Тож коли в мене запитували, звідки я, а я відповідав, що з України, – при цьому відчував повагу до себе, до держави загалом.

• Чи повернетеся до Ужгорода і коли?

– Звичайно, повернуся. Я планую поїздку до Львова на міжнародну конференцію у серпні, яку організовує мій друг, професор Євген Бодянський з Харкова. Запросив мене прочитати там лекцію. Якщо не буде нічого, що мені завадить, то планую, звичайно, заїхати в Ужгород. Але вже без лекцій (Усміхається. – Авт.), для душі та спілкування з друзями. Наступного року в Будапешті буде світова конференція з нейромереж, також можна буде використати шанс і заїхати до Ужгорода. Намагаюся використовувати всі можливості. Мені дуже приємно сюди приїжджати, стільки позитивних відчуттів маю, що не передати словами.

• Чи відчуваєте себе щасливим і чи знаєте, у чому щастя?

– Був колись радянський фільм, нетиповий для СРСР, неідеологічний – «Доживемо до понеділка». У ньому вчителька літератури пропонує школярам писати твір на тему «Що таке щастя?». Один учень написав лише одне речення: «Щастя – це коли тебе розуміють». Я би відповів так само коротко, але трохи по-іншому: щастя – коли ти можеш робити добро іншим. Я почуваюся щасливим, коли розумію, що зробив щось хороше, сприяв чомусь хорошому. Щастя в тому, щоб творити добро, щоб нести його у світ, робити свій маленький внесок у те, аби світ ставав кращим.

Так, я почуваюся щасливим. У мене дуже хороша родина, діти, онук. Я відчуваю велику потребу робити щось для України. І якщо хоч щось буде змінюватися на краще завдяки маленьким зусиллям, на які я здатен, буду щасливим. Бо чим більше добра у світі, тим щасливіші ми всі будемо.