Хоча Лемаковиця зветься хутором, насправді тут проживає близько тисячі мешканців, на що не завжди натрапиш серед сіл, скажімо, Ужгородського району. Старожили Лемаковиці, котра адміністративно підпорядковується місту Виноградову, хоча й лежить дещо осібно, досі зберігають традиції одних із найдавніших сільських ремесел – ткацтва й вишивки.
Щороку місцеві жительки Марія Дмитрівна Поштак, Надія Іванівна Данкович та Анна Петрівна Данкович тчуть чимало доріжок («покрівців»), які стають окрасою осель усієї родини. Ті ж домівки ще й нині прикрашають килимки, вишиті вручну на мішковині техніками «хрестик» чи «у ялинку». Їх вішали на стінах біля ліжка, над та обабіч міжкімнатних дверей, на вікнах. Насичені орнаментальні композиції та багатобарвний колорит створюють атмосферу сімейного затишку.
Цікавим виявилося село Шаланки, де живуть переважно угорці та частково цигани й українці. Одразу помітним стало цілком відмінне ставлення його населення до традицій, свого житла та прибудинкової території. На відміну від українських сіл, ми тут побачили значно менше новобудов. Для місцевих угорців прийнятніше відреставрувати стару батьківську чи дідівську хату й затишно облаштувати двір і терасу, ніж вкладати гроші й роки свого життя у зведення 3–4-поверхових величезних будинків. Так само й усередині жител, де ми були, – всюди предмети старовини, традиційна оздоба інтер’єру, що включає «шпор» або кахельну піч, старезні дерев’яні меблі, покрівці на підлозі й масу вишитого текстилю (фіранки, скатертини, серветки тощо). Традиції місцевої вишивки й писанкарства живуть до сьогодні. Однією з провідних майстринь села є Іда Федорівна Йоно.
Неоднозначним виявилося спілкування з представниками циганського табору села Онока. Місцеві роми сильно українізовані, хоча видається, що цей варіант їх ідентичності має ситуативний характер. Вони ходять до православної церкви, втратили значну частину традицій і фактично забули рідну мову, однак вирізняються зовнішністю, поведінкою, вимовою й способом життя, що не дозволяє їм повністю асимілюватися з місцевими українцями.
У цілому враження від сіл Виноградівщини дуже неоднозначні. Люди тут не звикли покладатися на державу й тяжко працюють на своє майбутнє: хто на заробітках, хто в численних теплицях-парниках, хто ще десь. Дивовижним і дещо химерним чином у їхній свідомості переплетені практичність, релігійність і навіть містицизм. Адже розповіді про надприродні здібності ворожок і відомості про незрозумілі й фантастичні речі, що трапляються в повсякденному житті місцевих мешканців, супроводжували нас усюди, де вдалося завоювати довіру співрозмовників.
У селах Виноградівського району є повно слідів багатого полікультурного минулого нашого краю – австро-угорського, міжвоєнного, радянського періодів. Їх залишки знаходимо в пам’ятниках, хрестах, різноконфесійних церквах і синагогах, старих цвинтарях (в тому числі єврейських), візуальних елементах декоративного облаштування, що залишилися в спадок від радянських та інших часів.
Особливо багато про події майже сторічної давності чи навіть раніше – у розповідях старожилів: про поїздки на заробітки в 1920–30-і рр.; про життя за австрійців, чехів і мадярів; про євреїв, які жили у всіх населених пунктах, відвіданих експедицією; про традиції та обряди, які вже майже зникли, тощо. Чимало цікавого можна побачити на старих фотографіях із сімейних архівів.
Як завжди, наприкінці практики, влаштували обряд посвяти студенток і студентів у професію. Традиційно він відбувається 17 липня – у День етнографа. Молодь пройшла три етапи посвяти – інтелектуальний, фізичний та символічний. Перший полягав у тому, що довелося відповідати на запитання, шукаючи розгадки в інформації, яку збирали упродовж попередніх тижнів практики. Фізичний етап ініціації передбачав елементи традиційних народних ігор, а символічний полягав у складанні урочистої присяги етнографа.
Загалом експедиція виявилася успішною. Зібрали цікавий усний історичний матеріал, а також чимало матеріальних артефактів. Результатом її стане черговий збірник щорічника «Етніка Карпат».
Керівники практики висловлюють щиру подяку всім людям, які допомагали у реалізації експедиції (як представникам адміністрації сіл, так і співрозмовникам), студентам і студенткам, котрі стійко чергували на базі й кухні практики, коли приходила черга. Окремо вдячно згадують мешканок сіл, які обстежували в останній тиждень практики, – Мар’яну Марушку з Лемаковиці (бібліотекарка), Єлизавету Шандорівну Гал із Шаланок (завідувачка Будинку культури), а також сільського голову Онока Михайла Ониська, директорку Оноцької школи Оксану Кіш та місцевого підприємця Івана Кіша.
– доцентів Василя Коцана та Павла Леня