Три дні в «зоні Шенген», чеському Брно та університеті Масарика
Спогади про здійснену мрію
Митниця. Моя мандрівка почалася натхненно: я сіла в автобус на ужгородському вокзалі й зачаровано проводила місто поглядом. Недовго. Отож цілу годину ми сиділи (сиділи собі, сиділи та й усе) на українській митниці, ще півтори – на словацькій, працівники якої опитали кожного з пасажирів. У мене, до прикладу, цікавилися, куди саме їду, з якою метою, скільки там перебуватиму й де буду ночувати. Питали навіть про суму, котру поклала до гаманця. Кажуть: мало! Але ж я людина проста, тим більше – студентка, а тому багато не прошу й багато не витрачаю. Однак таких речей на кордоні казати не насмілилася, хоч кутики рота так і сіпалися пожартувати. Все ж удалося запевнити: вистачить.
Дорога. Нарешті! Нарешті вдалося пройти через ці 9 кіл пекла! Зізнаюся чесно: зітхнула полегшено, коли за вікном один за одним почали вигулькувати будиночки словацьких прикордонних сіл. Та вони принесли не так багато задоволення, бо надворі вже встигло стемнітися. На жаль, я не познайомилася з чеським кордоном та численними містами, що були на нашому шляху. Хоча щогодини прокидалася (боялася проспати Брно), дивилася на годинник, але врешті знову максимально зручно вмощувалася. Місто призначення все-таки не проминула – за півгодини інтуїтивно прокинулася і що було сили змушувала себе прийти до тями.
Вокзал. Кажуть, це обличчя міста. Прикро, якщо воно дійсно так, бо вокзал у Брно склав про себе не найкраще враження від першої зустрічі. Брудно й засмічено. Як я дізналася пізніше, того дня, коли сідала в автобус, у місті відзначали державне свято. Але ж хіба це може бути виправданням?
Гуртожиток. Варто вже сказати кілька слів про людину, в якої гостювала три дні. Називатиму його Гідом, адже саме він водив мене містом і знайомив із його характером. Гід – студент, тому живе в гуртожитку. Його сусід по кімнаті (чех на ім’я Мартін) попередньо мав дати письмовий дозвіл на моє перебування там. Це була єдина умова, котру до того ж удалося вирішити без труднощів. А на вході до гуртожитку нас жодного разу не спинили з розпитуваннями хто-куди-надовго. Навіть більше: в холі ми могли безкоштовно поласувати цукерками.
Вжити до цього пункту лозунг «дешево й сердито» язик не повертається. Бо – недешево, але того варте. На відміну від інших гуртожитків, тут нема блокової системи. Однак спільні кухні – то святе. І не з одною місцевою студенткою нам довелося привітатися, коли готували собі вечерю. Щоправда, мені казали чеське «Ahoj», я ж їм – англійське «Ні».
Університет. Гід навчається в Масариковому університеті, тож провів мені екскурсію й тут. Корпуси цього вишу розкидані по всьому місту, а студенти одного й того ж факультету часто мають заняття в різних будівлях. Але біди нема – дістатися до корпусів спокійно можна пішки. Всередині ж факультету мого Гіда атмосфера неймовірна: все так і манить братися за науку! А ще – багато студентів-іноземців, які мирно співіснують.
Бібліотека. Поки Гід студіював «English for non-English Majors», мене на дві години залишили в бібліотеці філософського факультету. І це найкраще, що могло зі мною трапитися! Що здивувало: понеділок, дев’ята ранку, а перед входом у бібліотеку – цілий натовп студентів.
Заходити всередину й користуватися послугами бібліотеки може всяк охочий. У вільному доступі тут книги для читання, стаціонарні комп’ютери, поряд зі стелажами – зручні столи і стільці, а ще – добре працює Wi-Fi. На вході до будівлі можна прихопити карту бібліотеки, де вказані тематичні відділи кожного з чотирьох поверхів. Там же – столик, на котрому студенти залишають більше не потрібні їм книги, які будь-хто може безкоштовно привласнити.
Ціни кусючі, але знижки приємні. Щоб посмакувати одним капучино й традиційним чеським смаколиком trdelnik (солодка булочка в формі циліндра), ми з Гідом залишили сто корун (майже сто гривень). Ціни на ганчір’я (читай – одяг) майже ті ж, що й в Україні. А от книги – страшенно дорогі. За «Гаррі Поттера й прокляте дитя» просили 500 корун, коли в Ужгороді його ціна становила 140-160 гривень. Однак тут часто бувають розпродажі, на одному з яких ми придбали книгу уп’ятеро дешевше за її початкову ціну. Залишили по собі гіркий присмак російські товари на полицях магазинів і в тих же книгарнях.
Їдальня. Так-так, ми побували й тут! Загальноуніверситетська їдальня в Масарика має дещо інший інтер’єр, ніж у моєму університеті. Ціни майже ті самі, а порції вдвічі більші. Так я й не розсмакувала свою другу страву, за котру взялася після чеської овочевої polevky (вона ж – суп). Знаєте, чого не вистачало? Хліба, якого в їдальні просто нема.
Кінотеатр. І навіть тут – територія студентів. У «SCALA» проводять окремі дисципліни й спецлекції: кінематограф Угорщини, вступ до студій кіно США, література в телесеріалі, теорія та історія популярної музики, графічний дизайн у повсякденні… При вході – у вільному доступі найрізноманітніші кіноафіші та журнали. Тут же можна придбати речі з символікою Масарикового університету. Цікаво, що мешканці Брно можуть купити собі місце в кінозалі. Воно буде закріплене за своїм власником протягом тривалого часу, а працівники закладу спочатку продаватимуть квитки на незарезервовані місця.
Замок Шпілберк – справжня окраса міста. А які краєвиди звідси відкриваються! І, на диво, це – колишня в’язниця. Замок оточений парком, де особливо приємно проводити час восени. Прогулянка по території замку й навколо нього займе у вас близько години, якщо не вирішите перепочити в тамтешньому ресторані й випити келих вина. Ми – студенти, тому обмежилися годиною.
Транспорт. Мешканці Брно не знають про так звані суворі українські маршрутки. Тут курсують автобуси, тролейбуси й трамваї. Останні два види я навчилася розрізняти аж на третій день. Умови в транспорті справді класні: їздять швидко, допізна, й навіть уночі є спецрейси. Однак це задоволення не з дешевих, адже платиш за час. Ті, хто залишається в місті надовго, як-от Гід, купують щомісячний проїзний, що досить вигідно. До речі, штраф за непробитий квиток у трамваї обійшовся б мені в цілу стипендію. Тому я була максимально законослухняною туристкою.
Місто. Здається, три дні подорожі минули для мене швидше, ніж ви прочитали цей текст. Тому вже час завершувати.
Гадаю, Брно – далеко не туристичне місто. Проте дуже затишне. Там мало реклами, але магазини мають чарівні вітрини. Там усе дихає історією – зайдете ви до музею, галереї чи цілодобової аптеки. Там живуть представники різних націй, і якщо вслухатися – можна почути й закарпатську говірку. Це місто нагадує рідний Ужгород, що не здивує того, хто знається на історії нашого краю. Там тихо й добре, туди хочеться повернутися й ще не раз повертатися.
P.S. Чешки. Я впевнилася: українки – найгарніші. Тому поїхала додому зі спокійною душею, помахавши Гіду з вікна автобуса й пообіцявши про скору зустріч. А вже тут буде через кого сердитися!